Поиск по Каталогу     

доступный список дисциплин
Международные отношения
Кулинария
Хозяйственное право
Деньги и Кредит
Делопроизводство
Арбитражный процесс
Русская Литература
История
Зарубежная Литература
Налоги
Москвоведение
Таможенная система
NEW Философия


      Поиск Реферата по Глобальной Коллекции
      Международные отношения

      Реферат - Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике

       

      2. Системний підхід до вивчення міжнародних відносин.
      
            Термін Міжнародні відносини (МВ) з'явився після ІІ Світової війни, але
      ще  до  цього  періоду  Бентам  (ІІ  половина  XVIII  -  початок  XIX   ст.)
      використовував цей термін для визначення спілкування між державами.
              Міжнародні  відносини  -  це  сукупність  економічних,  політичних,
         культурних,   правових,   ідеологічних,    дипломатичних    зв'язків    і
         взаємовідносин між народами, державами і системами  держав,  економічними
         та політичними організаціями на міжнародній арені.
       . Системний метод - був започаткований з 20 років ХХ ст. Міжнародна система
         (МС) - суть цієї системи складає  взаємодію  окремих  держав,  які  є  її
         складовими елементами.
            Існує багато типологій МС, але в основні їх лежать наступні критерії:
       o кожна система має свої типи контролю;
       o структура МС - співвідношення  елементів  системи  та  засіб  організації
         елементів системи;
            Одним з  головних  принципів  функціонування  МС  є  прагнення  держав
      отримати контроль над поведінкою інших акторів  МС.  Контроль  базується  на
      розподілі сил та ресурсів між її акторами.  Наслідком  нерівності  держав  є
      міжнародна стратифікація з притаманною їй фактичною нерівністю держав.
            Стратифікація:
         1. Наддержава
            o здатність до масових руйнувань планетарного масштабу;
            o здатність впливати на умови існування всього людства;
            o неможливість поразки від іншої держави або коаліції держав, якщо до
              її складу не входить інша супердержава;
         2. Велика держава
            o істотний вплив на світовий розвиток;
            o вплив обмежується одним  регіоном  або  сферою  відносин  на  рівні
              регіону;
         3. Середні держави
            o мають вплив в найближчому оточенні;
         4. Малі держави
            o вплив в оточенні не  значний,  але  мають  національні  засоби  для
              захисту незалежності;
         5. Мікро держави
            o не здатні захистити свій суверенітет національними засобами;
            Три типи контролю:
      а) імперський - єдина держава контролює решту (сучасна епоха);
      б) біполярний  тип  контролю  -  дві  наддержави  контролюють  та  регулюють
                   взаємовідносини в межах своїх сфер впливу (Холодна війна);
      в) баланс сил - три  або  більше  держав  контролюють  дії  одне  одного  за
                   допомогою дипломатичних маневрів, зміні  союзів  та  відкритих
                   конфліктів (Європа віденської епохи);
            Відокремлюють три структурних виміри МС:
      1. Конфігурація співвідношення сил, що відображає існування центрів сили:
            а) монополярна;
            б) мультиполярна;
            в) біполярна;
      2. Ієрархія акторів;
      3. Гомогенність - відображає ступінь згоди що існує у акторів  відносно  тих
         чи інших принципів та цінностей (Віденська система); та гетерогенність.
            В основі традиційно історичного підходу полягає  використання  поняття
      МС для визначення етапу у розвитку МВ в той чи інший період.
      
                        3. Типи контролю за міжнародною системою.
      
            Кожна система має свої  типи  контролю.  Одним  з  головних  принципів
      функціонування міжнародних систем є прагнення держав отримати  контроль  над
      поведінкою інших акторів міжнародної системи.
            Контроль над  МС  базується  на  розподілі  сил  та  ресурсів  між  її
      авторами. В історії МВ існують 3 типи контролю:
      1. Імперський – єдина  держава  контролює  решту.  Притаманний  до  сучасної
         епохи.
      2. Біполярний тип контролю. Дві держави регулюють  взаємовідносини  в  межах
         своїх сфер впливу (холодна війна).
      3. Баланс сил –  три  або  більше  держав  контролюють  дії  одна  одної  за
         допомогою дипломатичних маневрів, зміни союзів  та  відкритих  конфліктів
         (Європа віденської епохи).
      
                            4. Структура міжнародної системи.
      
            Стратифікація:
      1. Наддержава
            o здатність до масових руйнувань планетарного масштабу;
            o здатність впливати на умови існування всього людства;
            o неможливість поразки від іншої держави або коаліції держав, якщо до
              її складу не входить інша супердержава;
      2. Велика держава
            o істотний вплив на світовий розвиток;
            o вплив обмежується одним  регіоном  або  сферою  відносин  на  рівні
              регіону;
      3. Середні держави
            o мають вплив в найближчому оточенні;
      4. Малі держави
            o вплив в оточенні не  значний,  але  мають  національні  засоби  для
              захисту незалежності;
      5. Мікро держави
            o не здатні захистити свій суверенітет національними засобами;
            Відокремлюються три структурні виміри міжнародних систем:
      1. Конфігурація співвідношення сил, що  відображає  існування  центрів  сили
         (монополярна або мультиполярна, біполярна).
      2. Ієрархія авторів.
      3. Гомогенність або негетерогенність – відображає ступінь згоди, що існує  у
         авторів відносно тих чи інших принципів та цінностей.
      
           5. Основні характеристики Віденської системи міжнародних відносин.
      
            Віденська система (1815-1914 або 1918 рр.):
      1. Імперський принцип контролю.
      2. Утворення великих колоніальних імперій та початок  антиколоніальних  війн
         (1776 рік – декларація незалежності США).
      3. Друга хвиля колоніальної експансії (об’єктами стають держави,  що  колись
         чинили опір – Китай, Японія).
      4. Втрата позицій Османської імперії.
      5. Утворення нових колоніальних імперій (німецька, італійська).
      6.  Завершення  територіального  розподілу,   початок   боротьби   за   його
         перерозподіл.
      7. Початок нової епохи – епохи  територіально-розподіленного  та  засвоєного
         світу.
      
                      6. Версальська система міжнародних відносин.
      
            Для підбиття підсумків першої світової війни  було  скликано  Паризьку
      мирну конференцію, яка розпочала роботу 18 січня 1919  p.  Тепер  до  Парижа
      прибули представники 27 держав, з них 9 учасниць війни -  на  боці  Антанти,
      15 -які оголосили війну Німеччині, але не брали участі у воєнних діях, та  3
      нових країни -  Польща,  Чехословаччина,  Королівство  сербів,  хорватів  та
      словенців.
            Основним питанням  конференції  була  підготовка  мирного  договору  з
      Німеччиною. Його  було  підписано  28  червня  1919  p.,  у  п'яті  роковини
      сараєвського вбивства, у Великому Версальсь-кому палаці (Версальський мир).
            Мирні  договори  з  союзниками  Німеччини  були  укладені  за  зразком
      Версальського. Сен-Жерменський мирний договір з Австрією було  підписано  10
      вересня 1919р., Нейїський з Болгарією - 27 листопада  1919р.,  Тріанонсь-кий
      з Угорщиною - 4 червня 1920 p. та Севрський з Туреччиною -10 серпня 1920 p.
            Версальська система мирних договорів закріплювала територіальні зміни,
      які відбулися в  результаті  першої  світової  війни  й  розпаду  Німецької,
      Османської  та  Австро-Угорської  імперій.  Франція  здобула   перевагу   на
      Європейському континенті. Англія закріпила  провідні  позиції  на  Близькому
      Сході й панування на морі. Контроль над Лігою  Націй  фактично  перейшов  до
      Англії та Франції.
            Ознаки Версальської системи МВ:
      1. Розпад імперій.
      2. Поява нових держав.
      3. Перерозподіл колоній.
      4. Формування регіональних підсистем міжнародних  відносин  внаслідок  появи
         нових суб’єктів міжнародних відносин.
            Створена система міжнародних угод встановила Версальсько-Вашингтонську
      систему устрою міжнародних відносин, що зафіксувала та  оформила  результати
      першої світової війни, визначила нове співвідношення сил на світовій  арені.
      Вона   стала   спробою   розв'язати   незліченні   проблеми,   об'єднати   й
      гармонізувати суперечливі інтереси народів та держав.
            Втім вона мала низку суттєвих недоліків:
      1. не розв'язала протиріччя між  державами-переможницями  й  державами,  які
         зазнали поразки;
      2. не ліквідувала протиріччя між великими й малими країнами;
      3. не запобігла можливості виникнення  реваншизму,  перш  за  все  внаслідок
         відсутності дійового контролю за виконанням укладених договорів;
      4. викликала значні територіальні зміни в Європі, друге «велике  переселення
         народів», започаткувала основи національних конфліктів.
            Версальсько-Вашингтонська система закріпила  нову  розстановку  сил  у
      повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою.
      
                      7. Постдамська система міжнародних відносин.
      
            Остаточне формування нової конфігурації повоєнних міжнародних відносин
      довершувалося  на  Потсдамській  конференції  лідерів  великих  держав,   що
      проходила з 17 липня до 2 серпня  1945р.  Головною  сферою  обговорень  були
      європейські справи,  насамперед  те,  що  стосувалося  всебічного  вирішення
      «німецького питання». Від  останнього  аспекту  значною  мірою  залежали  як
      контури, так і сама сутність повоєнного європейського устрою, що, власне,  й
      підтвердив перебіг подій у наступних кількох десятиліттях.
            Ознаки:
       o біполярна система контролю;
       o розподіл сфер впливу і прагнення до його порушення;
       o децентралізація насильства – стабільність на центральному та  глобальному
         рівнях, що підтримується державами і нестабільність  на  регіональних  та
         субрегіональних рівнях;
       o орієнтація глобальної міжнародної системи і  регіональних  підсистем,  на
         рівні яких вихід з конфліктів залежить перш за все від  рівноваги  сил  в
         регіоні та чисто внутрішніх факторів;
       o неможливість збройних сутичок між супердержавами;
       o розпад колоніальних імперій;
       o світ перестає бути переважно європоцентриським;
       o прискорення суспільно-історичних процесів внаслідок модернізації;
       o формування єдиного інформаційно-технологічного простору.
            Оцінюючи досягнуті в Потсдамі домовленості, з одного  боку,  необхідно
      враховувати, що вони зафіксували об'єктивне співвідношення сил та  інтересів
      — насамперед великих держав  —  на  момент  укладання  відповідних  угод;  з
      іншого боку, не цілком коректним є твердження, що з плином  десятиліть  вони
      остаточно втратили свій сенс. Адже територіальний устрій у більшості  частин
      Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі
      
                       8. Характер та цілі першої світової війни.
      
            На початку XX ст. змінилося співвідношення сил на  міжнародній  арені.
      Розподіл сфер впливу, колоній, ринків збуту, що сформувався ще  у  XIX  ст.,
      не  задовольняв  найбільші  імперіалістичні  держави.  На  початку  XX   ст.
      загострилися міжнаціональні та  соціальні  конфлікти.  Крім  того,  розвиток
      мілітаризму  спричинив  створення  нових,  могутніших  видів  озброєння   та
      засобів  знищення  людей.  Він  охопив  усі  сфери  діяльності:   економіку,
      політику, науку, ідеологію й тін.
            Отже, усі держави  воюючих  блоків  вели  несправедливу,  загарбницьку
      війну. Кожна з держав домагалася досягнення тільки своїх  власних  цілей  за
      рахунок інших країн.
            Німеччина  розраховувала  покласти  край  пануванню  Англії  на  морі,
      захопити колонії та ринки збуту інших європейських держав. Вона  мала  намір
      загарбати північно-східні райони Франції  та  Прибалтику,  Крим,  Приазов'я,
      Кавказ, що належали до Росії.
            Австро-Угорщина планувала захопити Сербію, зміцнити своє панування  на
      Балканах, відібрати у Росії частину Польщі, Поділля й Волинь.
            Туреччина, яка вступила у війну на  боці  Німеччини  восени  1914  p.,
      мріяла захопити російське Закавказзя й поновити свій вплив на Балканах.
            Англія прагнула зберегти своє панування на морі, не втратити  колонії.
      За вдалого розвитку подій вона охоче відібрала б у Туреччини  Месопотамію  й
      частину Аравійського півострова.
            Франція сподівалася повернути собі Ельзас та Лотарингію, втрачені ще в
      ході  франко-пруської  війни,  захопити  лівий  берег  Рейну   й   Саарський
      вугільний басейн.
            Царська Росія ставила на меті збереження свого впливу на  Балканському
      півострові, оволодіння чорноморськими протоками Босфор та Дарданелли.
            Японія, оголосивши  війну  Німеччині  23  серпня  1914р.,  мала  намір
      захопити території в Китаї та острови у Тихому океані.
      
                     9 "Геополітичні наслідки першої світової війни"
      
            Геополітичні наслідки І Світової війни:
      1. Розчленування Німеччини.
       o а) Ельзас-Лотарингія поверталася Франції з дати підписання  перемир'я  11
         листопада 1918 р.;
       o б) Саарська область передавалася під контроль Ліги Націй в особі  комісії
         з п'яти членів  на  чолі   з  французом  строком  на  15  років.  Франція
         діставала у свою власність  шахти  (як  компенсацію  за  руйнування  шахт
         півночі під час відступу німецьких військ). Через 15 років мав  відбутися
         плебісцит місцевого населення;
       o  в)  лівий  берег  Рейну  й  50  км  на  правому   березі   оголошувалися
         демілітаризованою зоною, де не буде укріплень і збройних сил;
       o г) Бельгія анексувала дві невеликі німецькі округи — Ейпен і Мальмеді;
       o д) Північний Шлезвіг після плебісциту  в  березні  1920  р.  відійшов  до
         Данії;
       o е)  Польща  одержала  Данцігський  «коридор»  (район  Познані  й  частина
         Західної Пруссії), який давав їй вихід до моря. Данціг оголошено  вільним
         містом під контролем Ліги  Націй  в  особі  верховного  комісара.  Відтак
         Східна  Пруссія  була  відрізана  від  решти  Німеччини,  залишаючись  її
         територією;
       o є) Польща одержала в жовтні 1921 р. за рішенням Ліги  Націй  ще  південну
         частину Верхньої Сілезії (1/3 цього промислового району);
       o ж) Сілезький район Цешина, який до  1918  р.  входив  до  складу  Австро-
         Угорщини, з 1920 р. був поділений між Польщею й Чехословаччиною;
       o з) Мемельська область (130 тис.  населення)  спочатку  була  відтята  від
         Німеччини   без   плебісциту   й   тимчасово   управлялася    міжнародною
         адміністрацією, а з 1923 р. перейшла до Литви.
            В цілому Німеччина втратила 1/7 своєї території та 1/10 населення.  (+
      мирні договори з союзниками Німеччини).
      2. Союзники Німеччини втратили:
      Австро-Угорщина.  Австро-Угорська  імперія   перестала   існувати.   Частина
               Південного Тіролю переходила до Італії,  Чехія  й  Моравія  ставали
               частиною    новоутвореної    держави    Чехословаччина,    Буковина
               передавалася Румунії. Закарпатську Україну було передано до  складу
               Чехословаччини. Договором  визнавалася  незалежність  Австрії,  але
               заборонялося її об'єднання з Німеччиною.
      Болгарія. Частина  території Болгарії відійшла до Югославії та Румунії.
      Угорщина. Відмовлялася від ряду територій та визнавала нові  кордони  держав
               у  Центральній  Європі.  Її  територія  була  скорочена  утроє,   а
               населення - у 2,5 рази. Угорщина, як  і  інші  союзники  Німеччини,
               сплачувала репарації переможцям.
      Туреччина втрачала 80% своєї території на Близькому  Сході  та  у  Північній
               Африці, позбавлялася флоту й могла мати лише 50-тисячну армію.
      3. Розподіл колоній шляхом установлення так  званої  мандатної  системи  (до
         речі, деякі делегати навіть не  зрозуміли,  що  означає  «мандат»).  Ліга
         Націй  як  «спадкоємниця»  Німецької  та  Османської   імперій   надавала
         «мандати» країнам-наступницям — так званим «мандатаріям».
            Згідно з Версальським договором Німеччина  віддавала  свої  «права  та
      інтереси» в Шаньдуні (Китай)  Японії.  У  зв'язку  з  цим  Китай  відмовився
      підписати Версальський договір. Громадськість США теж  засудила  це  рішення
      Вільсона. Тільки в 1922 р. після Вашингтонської конференції Японія  й  Китай
      уклали угоду, за якою в 6-місячний термін Шаньдун був повернутий Китаю.
            Італія  отримала  Південний  Тіроль.  Франція  здобула   перевагу   на
      Європейському континенті. Англія закріпила  провідні  позиції  на  Близькому
      Сході й панування на морі. Контроль над Лігою  Націй  фактично  перейшов  до
      Англії та Франції. США поступово втрачали свій вплив в Лізі Націй.
      
                           10 "Причини першої світової війни"
      
            Перша світова війна стала  результатом  протиборства  двох  військових
      блоків:  Троїстого  союзу  (Німеччина,  Австо-Угорщина,  Італія)  й   держав
      Антанти (Росія, Англія, Франція). На 1914 р.  протистояння  між  цими  двома
      військово-політичними угрупуваннями європейських держав украй  загострилося.
      Балканський півострів став  зоною  особливої  напруженості.  Австро-Угорщина
      (за  підтримки  Німеччини)  вирішила,  завдавши  одного  удару  по   Сербії,
      остаточно укріпитися  на  Балканах.  Приводом  для  оголошення  війни  стало
      вбивство у  Сараєво  28  червня  1914  р.  австрійського  ерцгерцога  Франца
      Фердінанда. Виникла  нагода  розгромити  Сербію.  23  липня  Австро-Угорщина
      заявила Сербії запевне нездійсненний та принизливий ультиматум.
            Росія, яка була не підготовленою  до  війни,  радила  Сербії  піти  на
      компроміс. Проте Австро-Угорщина й Німеччина не бажали мирного  врегулювання
      конфлікту. 28 липня Австро-Угорщина оголосила війну Сербії.  ЗО  липня  1914
      р. російський імператор Микола II підписав указ  про  загальну  мобілізацію.
      Німеччина 1 серпня оголосила війну Росії, а З  серпня  -  Франції.  Німецькі
      війська  почали  наступ  на  Францію  через  територію  Бельгії.  З  вимогою
      поважати нейтралітет Бельгії  й  негайно  вивести  звідти  німецькі  війська
      виступила Англія. Не отримавши відповіді на свій ультиматум, вона  4  серпня
      оголосила війну Німеччині. До збройного конфлікту, що  його  було  розпочато
      європейськими державами, поступово було втягнуто 38 держав,  населення  яких
      становило  1,5  млрд.  осіб  (87%  населення  усієї  планети).  Війна  стала
      світовою.
      
      
                       11 "Створення Ліги націй та її діяльність"
      
            Лігу  Націй  було  створено  на  Паризькій   мирній   конференції   за
      ініціативою президента США В.Вільсона.  Створення  Ліги  Націй  було  першою
      спробою утворення організації глобального характеру, яка  б  узяла  на  себе
      відповідальність за підтримання миру на земній кулі  шляхом  погодження  дій
      її членів
      Завдання: боротьба за мир, співробітництво й безпека народів.
      Найважливіша мета -  підтримання  миру,  збереження  повоєнного  статус-кво,
               виконання умов Версальського миру.
      Статут:  передбачав  гарантії  членам  організації   у   збереженні   їхньої
               політичної   незалежності   й   територіальної   цілісності   проти
               зовнішньої агресії; передбачав колективні дії усіх  членів  Ліги  в
               разі порушення агресором статуту та розв'язання конфліктів;  воєнні
               санкції, економічна та політична ізоляція порушника миру; створення
               об'єднаних збройних сил з контингентів країн-членів Ліги.
      Слабкість Ліги націй як інструмента  підтримання  миру  зумовлювалася  самим
               статутом.  Рішення  ухвалювалися  за  принципом  одностайності,  за
               винятком питань процедурних і таких, що стосувалися прийняття нових
               членів. Обов'язкову силу мали  тільки  рішення  з  адміністративних
               питань, що стосувалися самої Ліги.  Навіть  санкції  фактично  були
               добровільними.   Статут   Ліги   Націй   був   складовою   частиною
               Версальського мирного договору Його підписали 44 країни.  Але  США,
               під  впливом   «ізоляціоністів»   у   конгресі,   не   ратифікували
               Версальський договір й не увійшли до складу Ліги Націй.
      Головними органами Ліги були Збори  представників  усіх  членів  організації
               (Асамблея), Рада Ліги Націй у складі 5-ти  постійних  членів  (США,
               Англії, Франції, Італії та Японії) й  4-х  тимчасових.  Відсутність
               ряду великих держав серед  членів  Ліги  негативно  позначилася  на
               ефективності її діяльності.
            СРСР було прийнято до Ліги Націй у 1934 p. та виключено  у  зв'язку  з
      радянсько-фінською війною 1939 -1940 pp. Німеччина вступила до Ліги Націй  у
      1926 p. й вийшла з неї 19 жовтня 1933 p., Японія  вийшла  з  Ліги  Націй  28
      березня 1933 p.
            Ліга Націй виявилася  нездатною  підтримати  статус-кво,  що  склалося
      внаслідок  першої   світової   війни,   зберегти   Версальсько-Вашингтонську
      систему. Друга світова війна остаточно поховала Лігу Націй,  хоча  формально
      вона проіснувала до 31 липня 1946 p.
      
                  12 "Завершення першої світової війни та її наслідки"
      
            Після укладення Берестейського миру Німеччина розпочала  новий  наступ
      на Заході. Проте у червні 1918 p. країни Антанти за  підтримки  США  вдалися
      до контрнаступу й почали звільнювати окуповані території. Водночас  союзники
      розгорнули наступ на Балканському півострові. Ця операція  змусила  Болгарію
      29 вересня вийти з війни, а наступ англійських війську  Сербії,  Месопотамії
      й Палестині примусив ЗО жовтня 1918 p. капітулювати Туреччину.
            Революційні події В Австро-Угорщині спричинили відокремлення від  усіх
      південнослов'янських провінцій. 4 грудня було утворене  Королівство  сербів,
      хорватів та словенців (з  1929  p.  -  Королівство  Югославія).  До  України
      приєдналася Північна  Буковина,  до  Польщі  -  Галичина.  ЗО  -  31  жовтня
      спалахнули масові революційні виступи у Відні.  Було  сформовано  Тимчасовий
      уряд Австрії. З листопада австрійський уряд від імені  Австро-Угорщини,  яка
      фактично перестала існувати, підписав перемир'я  з  Антантою.  12  листопада
      Австрія проголосила себе республікою.
            Революційна активність зростала й на території Німеччини. Утворювалися
      Ради (в Кілі, Бремені, Ессені,  Кельні,  Мюнхені,  Шверині,  Дрездені  й  т.
      ін.).  8  листопада  у  Баварії  було  повалено   монархію   й   проголошено
      республіку. 9 листопада повстання охопило Берлін.
            За таких умов німецька делегація 11 листопада 1918 p. у  Комп'єнському
      лісі підписала угоду про перемир'я з державами Антанти. Перша світова  війна
      завершилася.
            Німеччина, визнавши свою поразку, зобов'язалася негайно  вивести  свої
      війська з окупованих західних територій та  лівого  берега  Рейну,  передати
      державам Антанти військовий флот, озброєння та військове майно.
            В результаті війни з 70-ти млн. чоловік, які воювали  на  її  фронтах,
      близько 10 млн. було вбито й 20 млн. - поранено. Матеріальні  втрати  країн-
      учасниць склали 208 млрд. доларів.
            Після  завершення  першої  світової  війни  постало  питання   мирного
      врегулювання повоєнних проблем.
      
          13 "Основні проблеми міжнародних відносин після першої світової війни
                  (мирне врегулювання, Російське та Німецьке питання)"
      
            1.  Надзвичайно  гострі  й  тривалі  суперечки  викликала  5  проблема
      територіального  розчленування  Німеччини.  З  територіальних  питань   було
      вирішено:
       o а) Ельзас-Лотарингія поверталася Франції з дати підписання  перемир'я  11
         листопада 1918 р.;
       o б) Саарська область передавалася під контроль Ліги Націй в особі  комісії
         з п'яти членів  на  чолі   з  французом  строком  на  15  років.  Франція
         діставала у свою власність  шахти  (як  компенсацію  за  руйнування  шахт
         півночі під час відступу німецьких військ). Через 15 років мав  відбутися
         плебісцит місцевого населення;
       o  в)  лівий  берег  Рейну  й  50  км  на  правому   березі   оголошувалися
         демілітаризованою зоною, де не буде укріплень і збройних сил;
       o г) Бельгія анексувала дві невеликі німецькі округи — Ейпен і Мальмеді;
       o д) Північний Шлезвіг після плебісциту  в  березні  1920  р.  відійшов  до
         Данії;
       o е)  Польща  одержала  Данцігський  «коридор»  (район  Познані  й  частина
         Західної Пруссії), який давав їй вихід до моря. Данціг оголошено  вільним
         містом під контролем Ліги  Націй  в  особі  верховного  комісара.  Відтак
         Східна Пруссія  була  відрізана  від  решти  Німеччини,  залишаючи-ся  її
         територією;
       o є) Польща одержала в жовтні 1921 р. за рішенням Ліги  Націй  ще  південну
         частину Верхньої Сілезії (1/3 цього промислового району);
       o ж) Сілезький район Цешина, який до  1918  р.  входив  до  складу  Австро-
         Угорщини, з 1920 р. був поділений між Польщею й Чехословаччиною;
       o з) Мемельська область (130 тис.  населення)  спочатку  була  відтята  від
         Німеччини   без   плебісциту   й   тимчасово   управлялася    міжнародною
         адміністрацією, а з 1923 р. перейшла до Литви.
            В цілому Німеччина втратила 1/7 своєї території та 1/10 населення.  (+
      мирні договори з союзниками Німеччини).
            2. Проблеми колоній  були  вирішені  шляхом  установлення  так  званої
      мандатної системи (до речі, деякі делегати навіть не зрозуміли,  що  означає
      «мандат»). Ліга Націй як  «спадкоємниця»  Німецької  та  Османської  імперій
      надавала «мандати» країнам-наступницям — так званим «мандатаріям».
            Згідно з Версальським договором Німеччина  віддавала  свої  «права  та
      інтереси» в Шаньдуні (Китай)  Японії.  У  зв'язку  з  цим  Китай  відмовився
      підписати Версальський договір. Громадськість США теж  засудила  це  рішення
      Вільсона. Тільки в 1922 р. після Вашингтонської конференції Японія  й  Китай
      уклали угоду, за якою в 6-місячний термін Шаньдун був повернутий Китаю.
            3. Проблеми репарацій: Франція вимагала  від  Німеччини  сплатити  всі
      збитки — до 800 млрд. марок, що означало б  цілковите  розорення  Німеччини.
      Ллойд-Джордж запропонував зменшити їх до 100 млрд. марок. Конференція так  і
      не  встановила  ні  остаточного  розміру,  ні  терміну  виплати   репарацій.
      Домовилися, що Німеччина спочатку  сплатить  20  млрд  золотих  марок  до  1
      травня 1921 р. (2/5 цієї суми мала одержати  першочергово  Бельгія).  Значна
      частина повинна була  сплачуватися  натурою  (понад  2,7  млн.  т  суднового
      тоннажу, поставки вугілля тощо). Верховна Рада союзників  на  конференції  в
      Спа в липні 1920 р.  за  участю  Німеччини  лише  розподілила  репарації  по
      країнах: Франції — 52%, Англії — 22, Італії  —  10,  Бельгії  —  8,  Греції,
      Румунії й Югославії — 6,5, Японії  —  0,75,  Португалії  —  0,75%.  Проблема
      репарацій ще багато років остаточно не вирішувалася.
            4. Польське питання. Франція наполягала на відновленні кордонів Польщі
      1772 р., прагнучи зробити її сильною як  свого  союзника.  Бальфур  (Англія)
      осаджував французів: «Але ж тепер 1919 рік!»  США  підтримували  Англію.  Як
      уже згадувалося,  Польща  одержала  частину  німецьких  територій.  Польські
      війська окупували Східну Галичину (Західна Україна),  в  1920  р.  здійснили
      збройну інтервенцію проти України. Але поки що її  східні  кордони  не  були
      визначені.
            5. Претензії Італії  були  більшими,  ніж  її  внесок  у  війну.  Вона
      вимагала Далмацію,  Істрію,  порт  Фіуме,  протекторат  над  Албанією  тощо.
      Італійський прем'єр Орландо, нічого не здобувши, на знак протесту  у  квітні
      покинув конференцію. Коли він у травні повернувся, союзники вже  розподілили
      основні території. Італії відмовили навіть  на  Близькому  Сході  й  віддали
      лише Південний Тіроль.
            6.  Претензії  Японії  були  більше  враховані,   бо   її   делегація,
      користуючися моментом, теж загрожувала покинути  конференцію.  Від'їзд  двох
      делегацій був дуже небажаним, тому Японія одержала все жадане, крім, як  уже
      згадувалося, Шаньдуну.
            7. Радянська проблема не потрапила до офіційного порядку денного,  але
      сама конференція, її основні органи весь час поверталися до  цього  питання.
      Росія — населення 1/6 частини Землі —  зробила  найбільший  внесок  у  війну
      проти Четверного союзу, втратила більше солдатів,  ніж  її  союзники,  разом
      узяті. Створення радянської держави й ряду національних держав на  території
      Росії висунули перед союзниками болюче  питання  щодо  ставлення  до  Сходу.
      Паризька конференція перетворилася по суті  на  організатора  антирадянської
      інтервенції:  вона  санкціонувала  економічну  блокаду  радянської  держави,
      схвалила   захоплення   Бессарабії   румунськими    військами,    підтримала
      перебування німецьких військ у  Прибалтиці,  визнала  уряд  Колчака,  великі
      держави організували широку воєнну допомогу  антирадянським  арміям  і  самі
      посилили збройну інтервенцію в Росії. Паризька конференція стала  своєрідним
      штабом антирадянської інтервенції.
      
         14 "Декрет про мир і мирна програма Вільсона (14 пунктів): порівняльний
                                         аналіз"
      
            У січні 1918  p.  президент  США  В.Вільсон  виступив  з  миротворчими
      пропозиціями («14 пунктів»). Це була зовнішньополітична програма  Сполучених
      Штатів. Вона передбачала:
       o відкриту дипломатію;
       o свободу торгового судноплавства;
       o свободу торгівлі;
       o скорочення озброєнь;
       o врегулювання колоніальних питань;
       o евакуацію німецьких військ  з  території  Росії,  надання  їй  можливості
         самостійно визначати політику, вступити до співтовариства вільних націй;
       o звільнення й відбудову Бельгії;
       o повернення Франції Ельзасу та Лотарингії;
       o виправлення кордонів Італії відповідно до національних ознак;
       o автономію народам Австро-Угорщини;
       o звільнення й відбудову Румунії, Сербії та Чорногорії;
       o самостійність турецьких  частин  Османської  імперії,  автономію  для  її
         національних частин;
       o утворення незалежної Польської держави з виходом до моря;
       o створення загальної асоціації націй з метою надання взаємних та однакових
         гарантій політичної незалежності, територіальної цілісності  як  великих,
         так і малих країн.
            Отже, у цій програмі засуджувалися  несправедливі  війни,  національне
      гноблення, таємна дипломатія, проголошувався принцип  самовизначення  націй.
      У 14-му пункті своєї програми  В.Вільсон  запропонував  створити  міжнародну
      організацію, яка могла б забезпечити повоєнний мир.
      
             15 "Концептуальні підходи держав переможець до розробки мирних
            договорів з Німеччиною та її союзниками на Паризькій конференції"
      
            Основним питанням  конференції  була  підготовка  мирного  договору  з
      Німеччиною. Його  було  підписано  28  червня  1919  p.,  у  п'яті  роковини
      сараєвського вбивства, у Великому Версальському палаці (Версальський мир).
            За Версальським мирним договором з Німеччиною:
       o Німеччина визнавалася винною у розв'язанні світової війни;
       o Вона втрачала свої колонії,  деякі  її  території  передавалися  сусіднім
         державам;
       o накладалися військові обмеження та репарації за збитки,  завдані  країнам
         Антанти;
       o Ельзас та Лотарингія поверталися Франції,  управління  Саарською  областю
         передавалося на 15 років Лізі Націй;
       o Данциг (Гданськ) було оголошено «вільним містом»;
       o Польщі поверталася частина  територій,  загарбаних  Німеччиною  (Познань,
         деякі райони Прусії й Померанії);
       o Данії передавався Північний Шлезвіг;
       o до Бельгії відійшли округи Ейпен, КДальнеді, Морене.
            Порівняно з 1914 p. німецька територія зменшилася на  12,5%.  Загальна
      військова повинність  у  Німеччині  скасовувалася.  її  сухопутна  армія  не
      повинна була  перевищувати  100  тис.  чол.  й  призначалася  для  підтримки
      порядку  всередині  країни.  Німеччині  заборонялося  мати  підводний  флот,
      великі надводні кораблі, військову авіацію  та  важку  артилерію.  Німецький
      генштаб розпускався. Німецька територія по  лівому  березі  Рейну  та  смуга
      завширшки 50 км. по  правому  -  оголошувалася  Рейнською  демілітаризованою
      зоною. Загальна сума репарацій була встановлена на  Лондонській  конференції
      у 1921 p. й становила 132 млрд. золотих марок.  Франція  мала  одержати  52%
      цієї суми, Великобританія  -  22%,  Італія  -10%,  Бельгія  -  8%.  З  метою
      гарантії виконання Версальського договору країни Антанти окупували  Рейнську
      зону терміном на 15 років.
            Мирні  договори  з  союзниками  Німеччини  були  укладені  за  зразком
      Версальського.
            Сен-Жерменський мирний договір з Австрією було  підписано  10  вересня
      1919р.,  колишня  Австро-Угорська  імперія   перестала   існувати.   Частина
      Південного Тіролю переходила до Італії, Чехія  й  Моравія  ставали  частиною
      новоутвореної  держави  Чехословаччина,   Буковина   передавалася   Румунії.
      Закарпатську Україну  було  передано  до  складу  Чехословаччини.  Договором
      визнавалася  незалежність  Австрії,  але  заборонялося   її   об'єднання   з
      Німеччиною.
            Нейїський з  Болгарією  -  27  листопада  1919р.,  частина   території
      Болгарії відійшла до Югославії та Румунії.
            Тріанонський з Угорщиною - 4 червня 1920 p. вона відмовлялася від ряду
      територій  та  визнавала  нові  кордони  держав  у  Центральній  Європі.  Її
      територія була скорочена утроє, а населення - у 2,5  рази.  Угорщина,  як  і
      інші союзники Німеччини, сплачувала репарації переможцям.
            Севрський з Туреччиною -10 серпня 1920 p. втрачала 80% своєї території
      на Близькому Сході та у Північній Африці, позбавлялася флоту  й  могла  мати
      лише 50-тисячну армію.
            Версальська система мирних договорів закріплювала територіальні зміни,
      які відбулися в  результаті  першої  світової  війни  й  розпаду  Німецької,
      Османської  та  Австро-Угорської  імперій.  Франція  здобула   перевагу   на
      Європейському континенті. Англія закріпила  провідні  позиції  на  Близькому
      Сході й панування на морі. Контроль над Лігою  Націй  фактично  перейшов  до
      Англії та Франції. США поступово втрачали свій вплив в Лізі Націй.
      
                                  16 "Мандатна система"
      
            Проблеми  колоній  були  вирішені  шляхом  установлення   так   званої
      мандатної системи (до речі, деякі делегати навіть не зрозуміли,  що  означає
      «мандат»). Ліга Націй як  «спадкоємниця»  Німецької  та  Османської  імперій
      надавала «мандати» країнам-наступницям  —  так  званим  «мандатаріям».  Було
      встановлено три види мандатів:
      Мандат  «А»  —  колишні   арабські   частини   Туреччини   стали   формально
               незалежними, передавалися «під опіку» великих держав.
      Мандат «В» — колишні центральноафриканські колонії Німеччини  потрапили  під
               управління мандатаріїв, «опіка» для них була визнана  недостатньою.
               Заборонялася торгівля рабами й зброєю.
      Мандат «С» — колишні  німецькі  колонії  в  Південно-Західній  Африці  й  на
               Тихому  океані  просто  «приєднувалися»  до  територій  мандатаріїв
               відкритою анексією як колонії.
            Більшість мандатів розподілила Верховна Рада  Антанти  (крім  Італії).
      Франція одержала мандати на частину Того й Камеруну (другу  частину  віддали
      Англії), частину Французької Екваторіальної Африки; Англія — крім  того,  на
      всю Східну Африку, Золотий Берег тощо; Португалія —  на  Анголу,  Кіонгу  та
      ін.; Бельгія — на Руанду-Урунді та  частину  Конго;  Південне  -Африканський
      Союз — на Південне- Західну Африку; Австралія отримала  в  Океанії  німецьку
      частину Нової Гвінеї та німецькі  острови  на  південь  від  екватора;  Нова
      Зеландія — острови Західного Самоа; Японія — на північ від екватора  острови
      Маріанські. Маршаллові, Каролінські та Тїалау.
      
                 17 "Російське питання на Паризькій мирній конференції"
      
            Необхідно нагадати, що Паризька мирна  конференція  відбувалася  з  18
      січня 1919  року  –  по  21  січня  1920  року.  Головними  проблемами  цієї
      конференції були питання мирного врегулювання після  завершення  1СВ  (Перша
      Світова Війна), підписання  мирних  договорів  та  повоєнного  перерозподілу
      світу.
            Як відомо, Царська Росія була однією  з  держав  Антанти,  що  воювала
      проти країн Четверного союзу, але  в  лютому  1917  року  в  Росії  відбувся
      переворот, було повалено монархію. Після цього в країні фактично  утворилося
      двовладдя: з одної сторони – Тимчасовий уряд, який  виступав  за  буржуазно-
      демократичні шляхи розвитку країни і був визнаний  Антантою,  а  з  іншої  –
      Рада робітничих та солдатських депутатів,  які  виступали  за  більшовицький
      рух та створення в майбутньому радянської влади. Все це  звичайно  послабило
      позиції Росії в Антанті, і як наслідок послабило  позиції  Антанти  у  війні
      проти країн Четверного союзу.
            Відомо, що радянську Росію на Паризьку конференцію не було запрошено і
      Радянське питання не стояло навіть на порядку денному. Але сама  конференція
      весь час поверталися до цього питання. Росія - населення 1/6  частини  Землі
      -  зробила найбільший  внесок  у  війну  проти  Четверного  союзу,  втратила
      більше солдатів, ніж її союзники, разом узяті.
            Антанта не визнавала радянський уряд, і тому вже під  час  конференції
      розгорнула воєнну  інтервенцію  в  деяких  регіонах  Росії.  Союзні  держави
      здійснили блокаду радянської держави, боючись поширення більшовизму в  своїх
      країнах.
            Але све ж таки Вільсон (президент  США)  за  допомогою  Ллойда-Джорджа
      (прим’єр-міністр Англії) вирішив  таємно  втановити  контакти  з  Леніним  і
      відрядити в Москву секретну місію на чолі з  Буллітом.  Ленін  визнав  умови
      Вільсона важкими, але погодився з ними, вважаючи,  що  вони  будуть  основою
      для мирного договору з США та Антантою.
            Незабаром відбулися серйозні зміни в міжнародній  ситуації:  в  Москві
      утворений Комуністичний  Інтернаціонал,  в  Угорщині  проголошена  Радянська
      Республіка, а в Росії почалися воєнні  наступи  Колчака  та  Денікіна  проти
      радянської влади.
            Тому, коли Булліт повернувся з Москви Вільсон та Ллойд-Джордж офіційно
      заявили, що нічого не знають про будь-які умови з радянською Росією і  тепер
      вже й слухати не хотіли про будь-які переговори з радянським урядом.
            Так, згодом паризька конференція перетворилася по суті на організатора
      антирадянської   інтервенції:   вона   санкціонувала   економічну    блокаду
      радянської держави, схвалила захоплення  Бессарабії  румунськими  військами,
      підтримала перебування німецьких військ у Прибалтиці, визнала уряд  Колчака,
      великі держави організували широку воєнну допомогу антирадянським  арміям  і
      самі посилили збройну інтервенцію в Росії.
      
                      18 "Вашингтонська конференція та її рішення"
      
            Вашингтонська конференція проходила з 12  листопада  1921  року  до  6
      лютого 1922 року. Основними проблемами, які мали бути вирішені на ній,  були
      проблеми обмеження морського озброєння та проблеми тихоокеанського  регіону.
      В цій конференції брали участь 9 країн: США та  делегації  Англії,  Франції,
      Італії, Японії, Бельгії,  Голандії,  Португалії  та  Китаю.  Всі  ці  країни
      вітали ініціативу проведення конференції,  але  кожна  мала  свої  інтереси.
      Так, наприклад, Японія виступала за обговорення питань  морського  озброєння
      та зовсім не  хотіла  торкатися  проблем  тихоокеанського  регіону,  а  саме
      проблем Китаю. Радянську Росію на конференцію не було запрошено, хоча все  ж
      таки неофіційно прибула делегація від Далекосхідної Республіки, яка  зіграла
      певну роль в розвитку конференції. Вона мала в  своєму  розпорядженні  деякі
      секретні договори, які почала публікувати в пресі  напередодні  конференції.
      Це були документи про секретні спільні  дії  Японії  з  генералом  Семеновим
      проти Радянської Росії, що свідчило про  загарбницький  характер  Японії  та
      матеріали  таємних  франко-японських  переговорів  про  спільні  дії,   щодо
      витіснення США з  Азії.  Все  це  істотно  загострило  протиріччя  в  таборі
      колишніх соbuюзників.
            Порядок денний Вашингтонської конференції містив два питання:
        1. Обмеження морських і сухопутних озброєнь, правила користування  новими
           засобами війни.
        2. Тихоокеанське та далекосхідне питання.
            Протягом цієї конференції було укладено ряд договорів (трактатів):
        1. “Договір чотирьох держав”, який 13 грудня  1921  року  підписали  США,
           Англія, Франція,  Японія.  Основна  мета  договору:  надання  взаємних
           гарантій недоторканості острівних володінь учасників договору в Тихому
           океані. Після ратифікації цього  договору  Англо-Японський  союз  1911
           року втрачав свою силу.
        2. “Договір п’яти держав”, який 6 лютого 1922 року підписали США, Англія,
           Франція, Японія та Італія. Основна мета договору:  обмеження  морських
           озброєнь. Заборонялося будівництво військових кораблей  водотонажність
           яких  перевищувала  35  тис.  тон.  Було  встановленно  співвідношення
           озброєнь:
                 Англія – 5
                 США – 5
                 Франція – 3
                 Японія – 1,75
                 Італія – 1,75.
        3. “Договір дев’яти держав”,  який  6  лютого  1922  року  підписали  всі
           держави-учасниці  конференції.  Основна  мета:  проголошення  принципу
           поваги  суверенності  Китаю,  поваги  територіальної  адміністративної
           недоторканності (але све це було лише на папері).  Разом  з  цим  було
           проголошено принцип “відкритих дверей та рівних можливостей” для  всіх
           націй на території Китаю в галузі торгівлі та промисловості.
      
                               19 "Генуезька конференція"
      
        Генуезька конференція проходила з 10 квітні по 19 травня 1922 року. В ній
      брали участь 29 держав. Це була  перша  найбільш  представницька  міжнародна
      конференція, де приймали участь країни Четверного союзу та  Росія.  Головною
      проблемою  обговорення  була  проблема  економічних  зв’язків  та   проблема
      повернення російських боргів.
        США  не  приймали  участь  в  цій  конференції,  пояснюючи  це  тим,   що
      конференція носить не  суто  економічний  характер,  а  скоріше  політичний.
      Насправді США побоювалися обговорювати проблеми  скорочення  або  ліквідації
      боргів.
        На конференції було створено чотири комісії:
       . політична
       . фінансова
       . економічна
       . транспортна
        Радянська делегація була включена лише в політичну комісію.
        В ході цієї конференції  радянською  стороною  було  висунуто  пропозицію
      рівноправного   економічного   співробітництва   всіх   держав,   загального
      скорочення озброєнь та збройних сил,  скликання  всесвітнього  конгресу  для
      встановлення загального миру.
            Але західні делегації різко  виступили  проти  радянських  пропозицій,
      обгрунтовуючи це тим, що не треба перевантажувати  роботу  конференції  і  в
      першу чергу треба обговорити проблему боргів. Згодом, рада Антанти  висунула
      вимоги радянській  Росії  щодо  повернення  боргів,  але  радянська  сторона
      рішуче відхилила їх і висунула  свої  претензії  про  відшкодування  збитків
      яких завдали радянській Росії іноземні держави під час воєнної  інтервенції.
      Пізніше  радянська  сторона   висловила   готовність   компенсувати   збитки
      іноземців в Росії, якщо будуть відшкодовані радянські втрати  від  іноземної
      інтервенції. Разом з тим вона погоджувався сплатити довоєнні борги за  умови
      відстрочення їх на ЗО років і надання радянській державі кредитів.
            Незабаром радянській стороні було висунуто нові  кабальні  умови,  які
      вона знов відхилила. Таким чином конференція зайшла в тупик і в принципі  не
      принесла нічого позитивного.
        Останнє, що необхідно відмітити – це те, що радянська  Росія  в  принципі
      винесла деякий  позитив  з  цієї  конференції,  під  час  якої  вона  уклала
      Рапалльський договір з Німеччиною  16  квітня  1922  року,  який  передбачав
      відновлення  дипломатичних  стосунків,  скасування  взаємних   відшкодувань,
      розвиток торгівлі та інше.
      
                                20 "Рапальський договір"
      
            Підписання  Рапальського  договору  відбулося   під   час   Генуезької
      конференції 16 квітня  1922  року.  Це  договір  між  радянською  Росією  та
      Німеччиною,  який  передбачав  відновлення  дипломатичних   і   консульських
      відносин між обома країнами, що було ударом по ізоляції радянської  Росії  й
      Німеччини. Обидві держави взаємно відмовилися  відшкодувати  воєнні  витрати
      (Німеччина  відмовилася  від  Брестського  миру,  Росія  —   від   німецьких
      репарацій). Договір передбачав розвиток взаємовигідної  торгівлі  між  обома
      державами на основі принципу найбільшого сприяння.
            Рапальський договір  мав  велике  значення.  Це  було  перше  юридичне
      визнання радянської Росії.  Обидві  країни  були  життєво  заінтересовані  в
      такому договорі. Вже наприкінці 1922 року значно  поліпшилася  торгівля  між
      цими двома країнами.
            Договір вніс суттєві зміни в міжнародну політичну  ситуацію  і  сприяв
      розвиткові взаємовигідного співробітництва Росії й  Німеччини  не  тільки  в
      економічній, політичній та культурній  галузях,  але  навіть  у  військовій.
      Було проведено ряд таємних переговорів щодо військового  співробітництва.  В
      Росії  почали  діяти  німецькі  військові  навчальні  центри   та   почалося
      будівництво змішаних радянсько-німецьких оборонних підприємств.
            Таємне військове співробітництво між радянською державою й  Німеччиною
      не було чимось незвичайним  у  практиці  міжнародних  відносин.  У  ті  роки
      таємне військово-технічне  співробітництво  з  Німеччиною  здійснювали  США,
      Японія, Італія та деякі інші країни.
            На останок необхідно відмітити, що Рапалльський договір зіграв  не  на
      користь країн Антанти, так як вони мали намір  використати  Німеччину  проти
      радянської держави.
      
           21 "Перша криза Версальської системи та її врегулювання (репарації,
                              Рурська криза, план Дауеса)"
      
            До кризової  ситуації  призвела  проблема  виплати  репарацій  Франції
      Німеччиною. На цей час Німеччина вже сплатила частину  репарацій  Франції  і
      вимагала  мараторію  на  2-4  роки,  так  як  була  в  важкому  економічному
      положенні. Уряд Франції відмовився від будь-яких поступок  й  в  січні  1923
      року  Франція  окупувала  Рур  з  метою   заставити   Німеччину   сплачувати
      репарації.
            США й Англія зайняли очікувальну позицію. Радянський Союз в сою  чергу
      забезпечив Німеччину необхідною продовольчою допомогою.
            Окупація Руру мала тяжкі економічні наслідки як для Німеччини,  так  і
      для Франції.
            Німецька економіка була повністю дезорганізована,  тисячі  підприємств
      Руру зупинили виробництво.
            Для Франції зросли окупаційні витрати, зменшились поставки  вугілля  з
      Руру, внаслідок значного скорочення виробництва.
            США та Англія в кінцевому випадку вирішили втрутитися задля  порятунку
      Європи від катастрофи. Наприкінці  1923  року  було  вирішено  створити  два
      комітети експертів. Перший –  для  розробки  планів  стабілізації  німецької
      марки й бюджету Німеччини. Головою цього комітету став американський  банкір
      Дауес. Другий – для  пошуку  шляхів  повернення  репарацій  Німеччиною.  Цей
      комітет очолив англійський фінансист Мак-Кенна.
            Дауес взяв на себе вивчення репараційної проблеми  в  цілому.  Вже  на
      Лондонській конференції, яка тривала з 16 липня по 16серпня 1924  року  було
      представлено так званий план Дауеса, який містив такі положення:
        1.  Загальна  сума  і  термін   репарацій   не   визначалися.   Репарації
           здійснювалися шляхом річних виплат:
              1925 рік – 1 млрд. марок
              1926 рік – 1,22 млрд. марок
              1927 рік – 1,22 млрд. марок
              1928 рік  - 1,75 млрд. марок
              1929 рік – 2 млрд. марок
        2. Джерела  репарацій  –  відрахування  з  бюджету  за  рахунок  непрямих
           податків (на  пиво,  спиртні  напої,  тютюн  та  інше),  транспортного
           податку, відрахувань від прибутків промисловості.
        3. Репараційна комісія на чолі з французьким керівником ліквідовувалася і
           встановлювався новий орган, першою  головою  якого  був  американський
           банкір. Таким чином економіка Німеччини  була  поставлена  під  англо-
           американський контроль.
        4. Надання Німеччині кредитів для відновлення важкої промисловості
        5. Передбачалося, що збут  своєї  продукції  Німеччина  буде  здійснювати
           Радянському Союзові, щоб не конкурувати з державами Антанти.
        6. Виведення через рік французьких окупаційних військ з території Руру.
      
                               22 "Конференція в Локарно"
      
        Локарнська конференція відбулася 5-16 жовтня 1925 року з метою політичної
      інтеграції Німеччини в Версальську систему та об’єднання Західної Європи.  В
      цій конференції взяли участь Англія, Франція,  Німеччина,  Італія,  Бельгія,
      Польща  та  Чехословаччина.  Було  вироблено  ряд  угод,   які   передбачали
      наступне:
       o Взаємне гарантування кордонів та зобов’язання про ненапад між  Німеччиною
         та Францією, Німеччиною та Бельгією.
       o Арбітраж між Німеччиною та Францією, Бельгією,  Польщею,  Чехословаччиною
         на випадок якихось прикордонних суперечок.
       o Прийняття Німеччини до Ліги Націй і надання їй постійного місця  в  Раді.
         Прийняття відбулося 8 вересня 1926 року.
            Підсумки Локарнської конференції:
       o Угоди було укладено в інтересах Німеччини. Німеччина домоглася  відносної
         “рівноправності” з великими державами. Західні держави вважали Локарнську
         конференцію позитивним кроком в перед, в той час як  Німеччина  вже  тоді
         вбачала в цій конференції перший крок до зламу Версальської системи і  до
         відновлення своєї могутності.
       o Локарнські договори спрямовувалися проти Радянського Союзу.  План  Дауеса
         склав  по  суті  економічну  базу  а  Локарнська  конференція   політичне
         оформлення блоку капіталістичних країн Європи з відвертим  антирадянським
         змістом.
      
                    23 "Підготовка та підписання пакту Бріана-Келога"
      
            Можна сказати, що підготовка даного пакту розпочалася ще в 1927  році,
      коли міністр закордонних справ Франції Бріан звернувся до США з  пропозицією
      укласти двосторонній договір «про  вічну  дружбу  і  заборону  звернення  до
      війни  як  знаряддя  національної  політики»,  розраховуючи  цим   договором
      підняти авторитет Франції.
            Державний  секретар  США  Келлог  спочатку  не  звернув  уваги  на  цю
      пропозицію, але  потім  вирішив  використати  ідею  Бріана  задля  посилення
      впливу США на світову політику й  створення  нового  політичного  об'єднання
      держав  на  противагу  Лізі  Націй.  Він  послав  ноту-відповідь  Франції  з
      пропозицією  укласти  не  двосторонній,  а   багатосторонній   договір   між
      «головними державами  світу»  про  недопустимість  війни  між  ними.  Келлог
      познайомив уряди ряду держав з цим листуванням.
            Всі країни схвалили таке рішення, але кожна намагалася  зробити  деякі
      виключення. Так, Англія обумовлювала собі “право  самозахисту”  і  одночасно
      заперечувала проти участі  держав,  які  ще  не  набули  світового  визнання
      (йшлося насамперед про СРСР). Франція, Японія та Італія також настоювали  на
      законній самообороні.
            В результаті  тривалого  вдосконалення  цей  пакт  було  підписано  15
      державами на чолі із США та Францією 27 серпня 1928 року в  Парижі.  Загалом
      до цього пакту приєдналося 69 країн.
            Цей договір безперечно мав позитивне значення:
       o Важливим був факт колективного проголошення державами “права на  мир”  та
         відмови від війни як інструменту державної політики.
       o Універсальна  форма  пакту  відкривала  можливості  приєднання  до  нього
         залежних та напівколоніальних країн.
       o Цей пакт поклав певні зобов’язання на держави перед громадською думкою.
            Разом з тим пакт мав і ряд недоліків:
       o Відмова від “права на війну” не  підкріплювалася  жодними  зобов’язаннями
         про роззброєння чи хоча б обмеження гонки озброєнь.
       o Невизначеність формулювань, зокрема про заборону війни.
            Радянський Союз також приєднався до цього пакту і ратифікував його  29
      серпня 1928 року, хоча і відзначив публічно недоліки  цього  пакту.  Вже  на
      початку  1929  року  Радянський  Союз  і  деякі  сусідні  держави  підписали
      протокол про негайне набрання сили пакту Бріана-Келлога.
            Загалом пакт Бріана-Келлога не  справдив  надій  людства.  Відсутність
      гарантій та двозначність формулювань підривали  його  ефективність,  і  такі
      держави-агресори, як Японія, Німеччина та Італія вже на початку  30-х  років
      грубо порушили його.
      
         26. Зміст і мета політики колективної безпеки в Європі у 1933 -1935 рр.
      
            Дії агресивних держав іродемонстрували, що  Ліга  Націй  -  ненадійний
      інструмент миру. У ці роки в ній відбувається перегрупування сил. У  березні
      Японія та у жовтні 1933 р. Німеччина вийшли з Ліги. У  вересні  1934  р.  до
      неї вступив Радянський Союз. Отже,  проблема  європейської  безпеки  охопила
      значно більші географічні регіони. Вона й раніше розглядалася  з  огляду  на
      взаємовідносини  західноєвропейських  держав  (Локарнські  угоди,  Рейнський
      арантійний пакт). З вступом СРСР до Ліги націй його  можна  було  розглядати
      як нову силу у системі колективної безпеки.
            В  результаті  переговорів  між  СРСР  та  Францією  у  1934  р.  було
      розроблено  проект  так  званого  Східного  пакту,  до  якого  мали   увійти
      Німеччина, СРСР, Чехословаччина, Польща, Литва, Естонія, Фінляндія.  Франція
      обіцяла приєднатися до пакту в ролі гаранта, а  СРСР  пропонував  як  гарант
      приєднатися  до  Рейнського  гарантійного  пакту.  Так   була   б   створена
      колективна  система  безпеки.  Проте  Англія,   Німеччина,   а   також   ряд
      східноєвропейських  держав  відхилили  пропозицію  щодо  утворення  Східного
      пакту, й можливість досягнення колективної безпеки в Європі було втрачено.
            Іншою  нагодою  для   цього   стала   низка   двосторонніх   договорів
      європейських держав, які послідовно об'єднувалися у систему. Так,  у  жовтні
      1935 р. СРСР та Франція уклали договір  про  взаємну  військову  допомогу  в
      разі нападу на одну з сторін будь-якої  з  європейських  держав.  Аналогічні
      договори  було  підписано  між  СРСР  та  Чехословаччиною,   а   також   між
      Чехословаччиною та Францією.
            Разом з тим, позиція  Франції  не  була  послідовною.  Вона  проводила
      спільну з  Англією  політику,  яка  припускала  можливість  збереження  миру
      шляхом  поступок  агресору,  зокрема  шляхом   «умиротворення»   фашистської
      Німеччини.
      
                               27. Проект "Східного пакту"
      
            Німеччина 19 жовтня 1933р.  заявила  про  вихід  з  Ліги  Націй.  Вона
      наполягала на створенні своєї армії в 300тис чоловік і збільшенні  кількості
      німецьких танків, авійації та артилерії. Стався розрив між  "третім  рейхом"
      та іншими державами. З 1934р. Німеччина почала  гарячково  переозброюватися.
      В Європі таким чином нею було створено вогнище майбутніх  агресивних  дій  і
      війни. Франція перед загрозою Німеччини почала змінювати своє  ставлення  до
      СРСР. Її зближення з Радянським Союзом посилилось після укладення  в  1932р.
      радянсько-французського  пакту  про  ненапад.  16   травня   1933р.   палата
      депутатів Фр. ратифікувала цей пакт. Особливо велику роль у  зближенні  двох
      країн відігравав міністр закордонних справ Фр.  Луї  Барту,  який  намагався
      після виходу Японії та  Німеччини  з  Ліги  Націй  зміцнити  цю  організацію
      шляхом запрошення до неї Радянського Союзу.
            Весною 1934р. Барту запропонував укласти договір між Німеччиною, СРСР,
      Фінляндією, Естонією, Латвією,  Польщею  та  Чехословаччиною  з  приєднанням
      Франції про взаємну гарантію кордонів і  воєнну  допомогу  в  разі  агресії.
      Фактично ідею Барту підтримали лише Чехословаччина  та  СРСР.  Польща  після
      підписання в січні 1934р. угоди з Німеччиною  на  10  років  про  ненапад  і
      "мирне вирішення суперечок" разом з  Німеччиною  відмовилася  від  "Східного
      пакту".
            З травня 1934р. почалися франко-радянські переговори,  обидві  держави
      схвалили проект Барту. Але ідея  "Східного  пакту"  практично  була  зірвана
      вбивством Барту разом з  королем  Югославії  Александром  у  Марселі.  Замах
      здійснили 9.10.1934 хорватські терористи, керовані  гітлеровцями.  Наступник
      Барту П'єр Лаваль став проводити політику "задобрювання"  й  "умиротворення"
      Німеччини.
            Цим пактом була б створена колективна система безпеки. Проте через те,
      що Англія,  Німеччина,  а  також  ряд  східноєвропейських  держав  відхилили
      пропозицію щодо утворення Східного пакту, можливість досягнення  колективної
      безпеки в Європі було втратчено.
      
            28. Укладення договорів про взаємодопомогу між СРСР і Фр, СРСР і
                                         Чехосл.
      
            Зусилля радянського уряду щодо створення колективної безпеки в  Європі
      діставали підтримку  в  прогресивної  громадськості  Франції.  Явна  відмова
      західних країн від усякої протидії німецької експансії ставила  під  загрозу
      безпеку й саме існування Франції.  В  цих  умовах  французький  уряд  просто
      змушений  був  відновити  колишній  альянс  з  Росією.   Після   відповідних
      переговорів 2 травня 1935 року  в  Парижі  французький  міністр  закордонних
      справ  Лаваль  і  радянський   посол   Потьомкін   підписали   договір   про
      взаємодопомогу між Францією та СРСР. Договір  укладений  на  випадок  нападу
      якоїсь європейської держави на одну з  сторін,  передбачав  порядок  надання
      взаємної допомоги  навіть  без  рекомендації  Ліги  Націй.  Термін  договору
      визначався на 5 років з можливістю його автоматичного  продовження.  В  ході
      радянсько-французьких  переговорів  під  час  перебування  Лаваля  в  Москві
      обидві  сторони  заявили  про  свою  готовність  продовжувати  зусилля  щодо
      створення колективної безпеки в Європі.
            16 травня 1935р. президент французької союзниці Чехословаччини  Едуард
      Бенеш і радянський  посланник  Сергій  Александровський  підписали  в  Празі
      договір про взаємну допомогу між СРСР і Чехословаччиною. Він був  ідентичний
      радянсько-французькому, за  винятком  статті  2,  яека  передбачала  надання
      взаємної допомоги тільки  у  випадку  виступу  Франції  на  допомогу  жертві
      агресії.
            Обидва оборонні договори мали в той час  важливе  політичне  значення,
      але вони не створили фундамент для справді дружніх відносин Фр.  та  Чехосл.
      з СРСР. Лаваль і фр. посол у Берліні  Франсуа-Понсе  запевняли  Гітлера,  що
      Фр. готова пожертвувати договором з СРСР, якщо це потрібно буде для угоди  з
      Німеччиною. Не були підписані відповідні воєнні  конвенції.  Восени  1939р.,
      коли створилася пряма загроза нападу  Нім.  на  Чехосл.,  Фр.  їй  нічим  не
      допомогла, а уряд  Бенеша  відмовився  від  пропозиції  Сталіна  про  воєнну
      допомогу.
      
                 29. Італо-ефіопська війна (позиція держав, Ліги Націй)
      
            Італія  готувала  агресію  проти  Ефіопії  декілька   років.   Ефіопія
      (Абіссінія)  володіла  значними   природними   багатствами,   мала   вигідне
      стратегічне  положення  (на  шляхах  з  Європи  до  Азії).  Вже  з  1934  р.
      італійська  вояччина  організувала  ряд  провокацій  на  кордоні  Ефіопії  з
      Італійським  Сомалі.  Ефіопія  неодноразово  зверталася  до  Ліги  Націй  зі
      скаргами на порушення Італією договору про ненапад.
            У  травні  1935  р.  комісія  Ліги  Націй  доповіла,   що   винуватців
      «інциденту» на кордоні  вона  не  виявила.  Ефіопія  звернулася  до  США  по
      допомогу. Але конгрес США 31 серпня 1935 р. прийняв об'єднану резолюцію  про
      нейтралітет.  Продовжуючи  через  посередників  торгувати  з  Італією,   США
      одночасно попереджали, що не допомагатимуть  жертві  агресії.  Інші  західні
      держави, боячись за свої колонії в Африці, холодно поставилися  до  закликів
      Ефіопії про допомогу. Англія та Франція  на  переговорах  з  Італією  навіть
      запропонували  їй  запровадити  спільний  мандат  над   Ефіопією.   Це   над
      рівноправним членом Ліги Націй! Негус Ефіопії Хайле  Селассіє  І  у  вересні
      1935 р. інформував Лігу Націй, що ефіопські війська вже  кілька  місяців  як
      відведені на 30 км від кордону. Та все було даремно.  Заохочувана  політикою
      великих західних держав, Італія  без  оголошення  війни  3  жовтня  1935  р.
      вдерлася в Ефіопію.
            Італія з початку війни зосередила на кордонах Ефіопії близько 500 тис.
      солдатів, майже 400 літаків, 400 танків і  800  гармат.  Ефіопія,  феодальна
      країна, не мала єдиної армії, її війська були оснащені в основному  холодною
      зброєю. Явна нерівність сторін. І все ж  ефіопський  народ  чинив  героїчний
      опір  агресорові.  Результат  війни  по  суті  визначався  позицією  великих
      держав.
            Англія та Франція, які побоювалися зазіхань Італії на їхні володіння в
      Східній Африці та Середземномор'ї, не  заважали  італійській  агресії  проти
      Ефіопії. Більше того, в грудні 1935 р. міністр закордонних справ Англії  Хор
      уклав таємну угоду з прем'єром Франції Лавалем про розчленування Ефіопії  на
      зони впливу (половина Ефіопії призначалася Італії). Це  викликало  величезне
      обурення громадськості й вимушену відставку урядів  обох  країн.  Англія  та
      Франція в цілому потурали Італії.
            США позбавили Ефіопію  можливості  купувати  американську  зброю,  але
      поставляли  її  Італії  через  посередників.  Поставки  нафти  в  італійські
      володіння в Африці з 1934 по 1935 р. збільшилися в 149 разів.
            З великих  держав  тільки  Радянський  Союз  підніс  голос  на  захист
      ефіопського  народу.  Він  попереджав,  що  італійська  агресія  є  загрозою
      загальному миру.  СРСР  закликав  до  колективних  санкцій  проти  Італії  й
      заявляв про готовність виконати свої зобов'язання перед  Лігою  Націй.  Рада
      Ліги Націй нарешті  вирішила  оголосити  обмежені  фінансові  та  економічні
      санкції  проти  Італії.  Асамблея  Ліги  Націй  підтримала  ці   напівзаходи
      (Австрія,  Угорщина  й   Албанія   взагалі   голосували   проти,   Швейцарія
      втрималася),  хоч  згідно  з  міжнародним  договором  належало  розірвати  з
      агресором усі  зв'язки.  Але  навіть  ці  обмежені  санкції  могли  б  стати
      вирішальними, якби вони виконувалися.  В  тому-то  й  справа,  що  більшість
      членів Ліги Націй їх не виконувала,  а  США  взагалі  не  були  членом  Ліги
      Націй.  Суецький  канал  залишався  відкритим  для   італійських   кораблів.
      Практично тільки Радянський Союз послідовно виконував санкції щодо Італії.
            Політика західних держав  дала  Італії  змогу  розгромити  Ефіопію.  5
      травня 1936 р. італійські війська ввійшли в Аодис-Абебу. 9 травня  Муссоліні
      проголосив приєднання Ефіопії як колонії до Італії, а італійського короля  —
      «ефіопським імператором». Ефіопський народ не припиняв активну  партизанську
      війну проти Італії.
            Перемозі Італії дуже сприяли агресивні дії  Німеччини.  Ще  7  березня
      1936 р., коли  Ефіопія  в  котрий  уже  раз  звернулася  до  Ліги  Націй  по
      допомогу, Гітлер оголосив про денонсування Німеччиною Локарнських угод,  про
      ремілітаризацію Німеччини і введення її військ у  Рейнську  демілітаризовану
      зону. Ці дії остаточно поховали Версальський мирний договір.
      
              30. Політика невтручання в іспанські справи. Криза Ліги Націй
      
            Тим  часом  в  Іспанії  вибухнув  фашистський  заколот  і  розпочалася
      громадянська війна. Наприкінці 1935 р. активізував свою діяльність  Народний
      фронт Іспанії, керований комуністами. В  лютому  1936  р.  партії  Народного
      фронту   перемогли   на   виборах   в   кортеси   (парламент)   і   створили
      республіканський уряд єдиного фронту.
            Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом
      Франко почали готувати військовий переворот. Характерно, що посольства  США,
      Англії та Франції  в  Мадриді  знали  про  це  й  за  3-4  дні  до  заколоту
      повідомляли  свої  міністерства  про  дії  заколотників.  Використовуючи  як
      привід  убивство  поліцією   депутата-монархіста   Сотело,   фашисти   після
      спеціального  кодового  заклику  мадридської  радіостанції  -   «Над   усією
      Іспанією безхмарне небо» - розпочали 17 липня 1936 р. заколот в  Іспанському
      Марокко та на Канарських островах, а 18 липня -  в  самій  Іспанії.  Заколот
      спочатку було придушено, але уряди Німеччини та Італії одразу ж  втрутилися,
      надали  широку   військову   допомогу   заколотникам   і   надіслали   своїх
      «добровольців» в  Іспанію.  Вже  наприкінці  1936  р.  на  боці  фашистів  у
      громадянській війні в Іспанії брали участь 55 тис. На березень 1937  р.  там
      було вже близько 100 тис. інтервентів з Німеччини та Італії.
            Громадянська війна й воєнна інтервенція фашистських держав  в  Іспанії
      викликали широкий резонанс у світі.
            Франція, побоюючись потрапити в оточення з двох  боків  диктаторськими
      режимами, спочатку навіть допомагала республіканському урядові  Іспанії.  Та
      згодом французький уряд став  потурати  фашистам.  За  його  пропозицією  26
      серпня 1936 р. 27 країн вирішили обрати політику «невтручання». У вересні  в
      Лондоні вони  створили  «міжнародну  комісію  невтручання».  Проте  фактично
      більшість  західних  урядів  підтримувала   фашистів,   побоюючись   перемог
      народних фронтів у своїх країнах.
       o США солідаризувалися з позицією Англії та Франції. Розвиваючи ідеї  «Акта
         про нейтралітет», уряд США в серпні 1936 р. наклав «моральне ембарго»  на
         експорт зброї до Іспанії.
       o Для Німеччини та Італії  інтервенція  була  засобом  створення  разом  із
         заколотниками генерала Франко нового вогнища війни. Тож  вони  не  тільки
         придушували демократію, а й здійснювали репетицію майбутніх воєн.
       o  Радянський  Союз,  який  спочатку  ввійшов   до   «міжнародної   комісії
         невтручання», вже в жовтні  1936  р.  висловив  протест  проти  того,  що
         комісія фактично сприяла фашистським заколотникам, і невдовзі покинув  цю
         комісію.
       o СРСР вимагав від західних держав установити контроль над  португальськими
         портами, протестував проти їхнього фактичного  втручання  в  громадянську
         війну в Іспанії на користь заколотників.
       o Радянський уряд майже три місяці обережно реагував на  численні  прохання
         республіканців про поставки радянської зброї. Йому  не  хотілося  йти  на
         воєнний конфлікт із Німеччиною та Італією,  тим  більше  що  на  Далекому
         Сході радянським кордонам загрожувала японська вояччина.
            Тим  часом  об'єднані  фашистські   війська   підійшли   до   Мадрида.
      Республіканський уряд знову звернувся до  Москви  з  проханням  прийняти  на
      зберігання  частину  свого  золотого  запасу  з  тим,  щоб  за  цей  рахунок
      направити в Іспанію радянську зброю. 17 жовтня 1936 р. Радянський  Союз  дав
      згоду. Іспанське золото загальною вагою близько 510 т перевезли до Одеси.
            Крім цього, Радянський Союз відкрив іспанському урядові  кредит  у  85
      млн крб., населення СРСР зібрало 56 млн крб.  у  фонд  допомоги  іспанському
      народу.   До   березня   1936   р.   Радянський   Союз    встиг    поставити
      республіканському  уряду  до  500  тис.  т  зброї,  боєприпасів   та   інших
      матеріалів. Декілька  радянських  пароплавів  з  борошном  і  продовольством
      німецькі та італійські підводні човни потопили в Середземному  морі.  Тисячі
      іспанських дітей, вивезені з Іспанії, на багато років знайшли собі  притулок
      у Радянському Союзі.
            На допомогу Іспанській республіці в складі «Інтернаціональної бригади»
      прибули 42 тис.  добровольців  з  54  країн  (у  тому  числі  понад  3  тис.
      радянських громадян, з яких кількасот чоловік там загинули). Але  сили  були
      нерівними. Німеччина та Італія в цілому відрядили до  Іспанії  за  три  роки
      війни близько 300 тис. своїх солдатів та офіцерів.
            Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще  більше  зблизила
      обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного  блоку.
      25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана  угода  про  німецько-італійський
      союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер  своєї  експансії
      на Балканах і в Дунайському басейні, а  також  про  тактику  у  війні  проти
      Іспанської  республіки.  Німеччина  офіційно  визнала   загарбання   Італією
      Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».
            А рівно через місяць — 25 листопада 1936 р. — в Берліні був підписаний
      договір між Німеччиною і Японією, відомий  як  «Антикомінтернівський  пакт».
      Цим пактом обидві  сторони  зобов'язувалися  вести  спільну  боротьбу  проти
      Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували  те  ж  саме  будь-якій  третій
      державі, котрій «загрожує підривна  робота  Комінтерну».  Термін  дії  пакту
      визначався в  5  років.  У  додатковому  протоколі  сторони  зобов'язувалися
      вживати  необхідних  заходів  щодо  «агентів  Комінтерну».  А  в  секретному
      додатку  зазначалося,  що  у  випадку  війни  з  СРСР  сторони   не   будуть
      полегшувати   його   становище.   Протягом   строку   дії   договору    вони
      зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати  з  СРСР  ніяких  політичних
      договорів, які б суперечили духові даної  угоди».  Вже  наступного  дня  (26
      листопада) японська вояччина влаштувала  провокацію  проти  СРСР.  У  районі
      озера Ханко батальйон японських  солдатів  зі  зброєю  вдерся  на  радянську
      територію.     Радянські     прикордонники     розгромили      провокаторів.
      «Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу реакцію  протесту  в  СРСР.  6
      листопада 1937  р.  до  «Антикомінтернівського  пакту»  приєдналася  Італія.
      Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином,  фашистські  держави
      — Німеччина та Італія разом із мілітаристською  Японією  досягли  політичної
      єдності, яка пізніше  була  закріплена  укладенням  тристороннього  воєнного
      союзу, котрий відіграв вирішальну роль у розв'язанні другої світової війни.
            Тим часом іспанські заколотники  зазнали  поразки  під  Мадридом.  Але
      Італія  та  Німеччина  посилили  свою  допомогу  Франко.  Німецька   авіація
      бомбардувала іспанські міста.
            Західні держави продовжували негласно  підтримувати  режим  Франко.  В
      1937 р. лише одна Англія надала таємну позику Франко на суму в 1 млн ф.  ст.
      Франція передала йому золотий фонд Іспанії. 27 лютого 1939 р. уряди  Франції
      та Англії офіційно визнали фашистський режим в Іспанії.  Французьким  послом
      при  Франко  був   призначений   маршал   А.   Петен   —   майбутній   глава
      капітулянтської Франції.
            В березні 1939 р. «п'ята колона» в Мадриді за підтримки англійської  й
      французької агентури здійснила переворот. Мадрид був  захоплений  фашистами,
      республіка  роздавлена.  2  квітня  1939  р.  вже  й  США  офіційно  визнали
      франкістський уряд.
            Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії,
      Англії, Франції та США Іспанська  республіка  була  потоплена  в  крові.  Це
      стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни  через
      якихось 5 місяців.
      
                             31. Становлення блоку агресорів
      
            У 1922р. в Італії до  влади  прийшли  фашисти.  У  січні  1933  р.  до
      державного керма Німеччини стала  очолювана  Гітлером  фішистська  націонал-
      соціалістична робітнича партія.  Встановленню  фашистських  режимів  сприяло
      те, що  фашизм  найбільше  відповідав  зовнішньополітичним  амбіціям  певних
      політичних кіл, які не погоджувались з реаліями, що склалися у  світі  після
      війни. На початку 30х рр. позиція  Франції  погіршилась.  Стала  відчутнішою
      загроза її безпеці з боку Німеччини. Вона починає  переговори  з  СРСР  щодо
      укладення франко-радянського пакту про ненапад, який  укладено  у  1932р.  У
      1935р.  до  складу  Німеччини  в  результаті  плебісциту  увійшла   Саарська
      область. У березні 1936р. німецькі  війська  вступили  в  Рейнську  область.
      Німеччина переозброїлась й була готова до агресивних дій.  До  середини  30х
      років Італія стала висувати вимоги щодо перегляду  колоніальних  володінь  в
      Африці. У жовтні 1935р. вона напала на  Ефіопію.  Навесні  1936р.  ця  війна
      завершилася: Ефіопія стала італійською колонією.
            Це була перша фашистська агресія. Влітку 1936р. генерал Франко  вчинив
      заколот  проти  уряду  Народного   фронту   Іспанії.   В   країні   почалась
      громадянська війна. Франко підтримали Італія  й  Німеччина.  Протягом  1936-
      1939рр було здійснено спільну італо-німецьку інтервенцію в  Іспанії.  Італо-
      німецька  інтервенція  й  політика  невтручання  західних  держав.  Події  в
      Іспанії через те, що в них брали  участь  кілька  держав,  перетворилися  на
      затяжинй регіональний  конфлікт  на  європейському  континенті.  Він  згубно
      позначився на усій системі МВ того часу.
            Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще  більше  зблизила
      обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного  блоку.
      25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана  угода  про  німецько-італійський
      союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер  своєї  експансії
      на Балканах і в Дунайському басейні, а  також  про  тактику  у  війні  проти
      Іспанської  республіки.  Німеччина  офіційно  визнала   загарбання   Італією
      Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».
            А рівно через місяць - 25 листопада 1936 р. - в Берліні був підписаний
      договір між Німеччиною і Японією, відомий  як  «Антикомінтернівський  пакт».
      Цим пактом обидві  сторони  зобов'язувалися  вести  спільну  боротьбу  проти
      Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували  те  ж  саме  будь-якій  третій
      державі, котрій «загрожує підривна  робота  Комінтерну».  Термін  дії  пакту
      визначався в  5  років.  У  додатковому  протоколі  сторони  зобов'язувалися
      вживати  необхідних  заходів  щодо  «агентів  Комінтерну».  А  в  секретному
      додатку  зазначалося,  що  у  випадку  війни  з  СРСР  сторони   не   будуть
      полегшувати   його   становище.   Протягом   строку   дії   договору    вони
      зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати  з  СРСР  ніяких  політичних
      договорів, які б суперечили духові даної  угоди».  Вже  наступного  дня  (26
      листопада) японська вояччина влаштувала  провокацію  проти  СРСР.  У  районі
      озера Ханко батальйон японських  солдатів  зі  зброєю  вдерся  на  радянську
      територію.     Радянські     прикордонники     розгромили      провокаторів.
      «Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу реакцію  протесту  в  СРСР.  6
      листопада 1937  р.  до  «Антикомінтернівського  пакту»  приєдналася  Італія.
      Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином,  фашистські  держави
      - Німеччина та Італія разом із мілітаристською  Японією  досягли  політичної
      єдності (вісь Рим-Берлін-Токіо),  яка  пізніше  була  закріплена  укладенням
      тристороннього  воєнного  союзу,   котрий   відіграв   вирішальну   роль   у
      розв'язанні другої світової війни.
            Спільними  зусиллями  гітлерівської  Німеччини,  фашистської   Італії,
      Англії, Франції та США Іспанська  республіка  була  потоплена  в  крові.  Це
      стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни  через
      якихось 5 місяців.
      
                    32. Криза Вашингтонської системи (агресія Японії)
      
            Після підписання з  Німеччиною  «Антикомінтернівського  пакту»  Японія
      почала новий етап своєї агресії в Китаї. В прийнятій ще в серпні 1936  р.  в
      Японії новій зовнішньополітичній  програмі  «Основні  принципи  національної
      політики»  ставилися  завдання  «ліквідувати  загрозу  з  півночі,  з   боку
      Радянського Союзу», «зустріти у всеозброєнні Англію  та  Америку»,  поширити
      «національне й економічне просування на  південь,  особливо  в  район  країн
      південних морів». Зазначалося, що основна мета зовнішньої політики Японії  -
      «перетворити імперію номінально й фактично на стабілізуючу  силу  в  Східній
      Азії».
            Спочатку японська вояччина, згідно з «меморандумом  Танаки»,  вдерлася
      на територію  Монгольської  Народної  Республіки  (березень  1936  р.).  Але
      радянський уряд 12 березня 1936 р. підписав  із  МНР  протокол  про  взаємну
      допомогу  на  10  років.  Монгольські  війська  разом  з   Червоною   Армією
      розгромили японських інтервентів. Це змусило Японію змінити  напрямок  своєї
      агресії.
            7 липня 1937 р. японські агресори, спровокувавши інцидент в 10 км  від
      Пекіна, без оголошення війни вдерлися в Північний Китай і  за  короткий  час
      захопили  Пекін,  Тяньцзінь.  Калган  та  ряд  інших  міст.  Вони  збиралися
      створити на  окупованих  територіях  п'яти  північних  китайських  провінцій
      маріонеткові режими (щось  на  зразок  Маньчжоу-Го,  утвореного  японцями  в
      окупованій Маньчжурії 1 березня 1932 р. на чолі з маріонетковим  імператором
      Пу Ї). Через місяць японські війська висадилися біля Шанхая,  захопили  його
      й попрямували на захід, здобули Нанкін (тодішню столицю Китаю)  та  Ханькоу,
      захопили велику територію. Починаючи з 1939 р. й  до  1944  р.  Японія  дещо
      припинила наступальні операції й організувала  блокаду  морського  узбережжя
      Китаю, намагаючись перекрити шляхи постачання йому зброї. Становище Китаю  в
      цих умовах значною мірою залежало від позицій великих держав.
            США, додержуючись «доктрини Стімсона»  (від  7  січня  1932  р.),  «не
      визнавали» захватів Японії в Китаї. 16 липня 1937 р. державний  секретар  К.
      Хелл направив звернення до 62 країн-учасниць пакту Бріана-Келлога, де  вкрай
      обережно осуджував політику Японії, навіть не  називав  її  агресором  і  не
      пропонував нічого  конкретного  для  припинення  цієї  війни.  Американський
      закон про  нейтралітет  забороняв  експорт  воєнних  матеріалів  до  воюючих
      країн. Користуючись тим, що ні Японія, ні Китай не оголошували стану  війни,
      Ф. Рузвельт заявив, що на них дія цього закону не поширюється.  Американські
      поставки в Японію в 1937 р. збільшилися майже в 3 рази порівняно з  1936  р.
      й продовжували зростати. Поставки ж у Китай через японську  морську  блокаду
      зменшилися. 5 жовтня 1937 р. у своїй промові в Чикаго Рузвельт  закликав  до
      створення «карантину» щодо  японського  агресора.  Суперечності  між  США  й
      Японією ще більше загострилися після потоплення японською авіацією в  грудні
      1937 р. трьох американських танкерів.  Проте  в  цілому  політика  США  щодо
      Японії залишалася незмінною.
            Ліга Націй  зайняла  нерішучу  позицію.  У  Брюссельській  конференції
      учасників  Вашингтонського  «Договору  9-ти»  в  листопаді  1937  р.  Японія
      відмовилася брати участь. Взяли участь СРСР і всього 19 держав. У  прийнятій
      24 листопада резолюції, за яку не голосувала Італія,  Японія  не  називалася
      агресором. Тільки СРСР порушив питання про санкції проти неї. Як  і  раніше,
      Ліга Націй пропонувала Японії й Китаю «припинити  ворожі  дії  й  продовжити
      переговори». Західні  держави  не  бажали  втручатися  в  японсько-китайську
      війну, фактично потурали Японії.
            СРСР, осудивши агресію Японії, вдався до конкретних заходів. 21 серпня
      1937 р. він підписав з Китаєм договір  про  ненапад  на  5  років  і  значно
      збільшив йому воєнні поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100  млн
      доя., а в 1939 р. — на 150 млн).  У  червні  1939  р.  в  Москві  між  обома
      державами був підписаний торговельний  договір,  який  передбачав  посилення
      радянської допомоги Китаю. Радянський Союз направляв у Китай літаки,  танки,
      гармати, боєприпаси, бензин і т. п. Радянські льотчики прикривали  китайські
      міста від японської авіації,  бомбардували  японські  військові  об'єкти  на
      Тайвані, їхні кораблі на річці Янцзи.
            В  той  час  японська  вояччина  здійснила  воєнні  провокації   проти
      Радянського Союзу. В липні  —  серпні  1938  р.  вона  атакувала  радянський
      кордон у районі озера Хасан. Це не був  звичайний  прикордонний  інцидент  —
      японці використовували  важку  артилерію.  Радянські  війська  розгромили  й
      відкинули агресорів з радянської території. Було підписано перемир'я.
            Проте японські мілітаристи на цьому не зупинилися. 11 травня  1939  р.
      вони вдерлися на територію Монгольської Народної Республіки в  районі  річки
      Халхін-Гол. Японська вояччина  розраховувала  з  боями  захопити  не  тільки
      Монголію, а й частину радянської території. Однак  20  серпня  радянські  та
      монгольські війська перейшли  в  рішучий  наступ  і  за  10  днів  закінчили
      оточення та розгром японських інтервентів. І це за день  до  початку  другої
      світової війни. 15 вересня 1939 р. Японія змушена була підписати з  СРСР  та
      МНР угоду про припинення воєнних дій з 16 вересня.
            Воєнна агресія Італії, Німеччини та Японії в 1935 - 1937 рр. остаточно
      розставила на протилежних  позиціях  два  блоки  держав  у  капіталістичному
      світі.  Західна  політика  «невтручання»,  «умиротворення»   мілітаристських
      держав, їх відмова від радянських пропозицій колективної  відсічі  агресорам
      неминуче вели до нової світової війни.
      
            33. Поширення японської агресії в Китаї та розпад Вашингтонської
                                        системи.
      
            7 липня 1937 р. японські агресори, спровокувавши інцидент в 10 км  від
      Пекіна, без оголошення війни вдерлися в Північний Китай і  за  короткий  час
      захопили  Пекін,  Тяньцзінь,  Калган  та  ряд  інших  міст.  Вони  збиралися
      створити на  окупованих  територіях  п'яти  північних  китайських  провінцій
      маріонеткові режими (щось  на  зразок  Маньчжоу-Го,  утвореного  японцями  в
      окупованій Маньчжурії 1 березня 1932 р. на чолі з маріонетковим  імператором
      Пу І). Через місяць японські війська висадилися біля Шанхая,  захопили  його
      й попрямували на захід, здобули Нанкін (тодішню столицю Китаю)  та  Ханькоу,
      захопили велику територію. Починаючи з 1939 р. й  до  1944  р.  Японія  дещо
      припинила наступальні операції й організувала  блокаду  морського  узбережжя
      Китаю, намагаючись перекрити шляхи постачання йому зброї.
            Становище Китаю в  цих  умовах  значною  мірою  залежало  від  позицій
      великих держав. Яка ж була реакція великих держав на події в Китаї?
            США, додержуючись «доктрини Стімсона»  (від  7  січня  1932  р.),  «не
      визнавали» захватів Японії в Китаї. 16 липня 1937 р. державний  секретар  К.
      Хелл направив звернення до 62 країн  —  учасниць  пакту  Бріана—Келлога,  де
      вкрай обережно осуджував політику Японії, навіть не називав її  агресором  і
      не пропонував нічого конкретного для  припинення  цієї  війни.  Американські
      поставки  (в  тому  числі  стратегічних  матеріалів)  в  Японію  в  1937  р.
      збільшилися майже в 3 рази порівняно з  1936  р.  й  продовжували  зростати.
      Поставки ж у Китай через японську морську блокаду зменшилися.
            Ліга Націй  зайняла  нерішучу  позицію.  У  Брюссельській  конференції
      учасників  Вашингтонського  «Договору  9-ти»  в  листопаді  1937  р.  Японія
      відмовилася брати участь. Зате взяли участь  СРСР  і  всього  19  держав.  У
      прийнятій 24 листопада резолюції, за яку не  голосувала  Італія,  Японія  не
      називалася агресором. Тільки СРСР порушив питання про санкції проти неї.  Як
      і раніше, Ліга Націй пропонувала Японії й  Китаю  «припинити  ворожі  дії  й
      продовжити переговори». Західні держави не  бажали  втручатися  в  японсько-
      китайську війну, фактично потурали Японії.
            СРСР, осудивши агресію Японії, вдався до конкретних заходів. 21 серпня
      1937 р. він підписав з Китаєм договір  про  ненапад  на  5  років  і  значно
      збільшив йому воєнні поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100  млн
      дол., а в 1939 р. — на 150 млн).  У  червні  1939  р.  в  Москві  між  обома
      державами був підписаний торговельний  договір,  який  передбачав  посилення
      радянської допомоги Китаю. Радянський Союз направляв у Китай літаки,  танки,
      гармати, боєприпаси, бензин і т. п.
      
              34. Аншлюз Австрії, його наслідки та позиція великих держав.
      
            У  другій  половині  30-х  років  значно  зросли  військово-промислова
      могутність і вплив у Європі фашистської Німеччини. В 1938 р. вона  виробляла
      12 % світової промислової продукції й стала другою  індустріальною  державою
      в Європі після СРСР. З 1933 р. до 1939 р. її військові витрати зросли  в  10
      разів. У 1937 р. Німеччина мала 42 дивізії, в 1939 р. — вже 103 дивізії з  4
      млн солдатів. Німецький уряд відкрито  проголошував  свої  наміри  розширяти
      агресію в Європі.
            Все це створювало небезпечну ситуацію  на  континенті.  Проте  західні
      великі держави вперто відхиляли пропозиції Радянського Союзу  про  створення
      системи  колективної  безпеки.  Навіть  на  прямі  загрози  Берліна  західні
      держави   відповідали    політикою    «невтручання»    й    «умиротворення»,
      сподіваючись, що німецька агресія буде спрямована  на  Схід  і  не  зачепить
      їхніх територій.
       . У відповідності із зовнішньополітичними планами  в  європейських  країнах
         відбулися зміни в їхньому керівництві. Гітлер у лютому  1938  р.  замінив
         поміркованих керівників на більш рішучих нацистів — міністром закордонних
         справ  став  Й.  Ріббентроп,  головнокомандуючим   —   генерал   Браухіч,
         начальником штабу — генерал Кейтель.
            В Англії Н. Чемберлен призначив міністром закордонних справ замість А.
      їдена лорда Е. Галіфакса, який в листопаді 1937 р. був прийнятий Гітлером  і
      в розмові з ним дав зрозуміти, що Англія не реагуватиме  в  разі  загарбання
      Німеччиною Австрії, Чехословаччини й Гданська. Англійським послом у  Берліні
      став германофіл  Н.  Гендерсон,  який  у  березні  1938  р.  вів  переговори
      безпосередньо  з  Гітлером,  пропонуючи  йому  укласти  дружній  договір   з
      Англією. Він підкреслював, що йдеться не про якусь торговельну угоду, а  про
      «встановлення основи для справжньої й щирої дружби між двома країнами».
            У Франції тоді уряд очолив замість Леона Блюма відвертий  антикомуніст
      К. Шотан, який у листопаді 1937 р. таємно приймав  у  Парижі  фон  Папена  й
      планував запропонувати Гітлеру  «разом  заснувати  європейську  політику  на
      нових і здорових засадах, — це була б всесвітньо-історична подія».
            Державний департамент США відкликав з Берліна відомого антифашиста  У.
      Додда й призначив своїм послом профашистськи настроєного X. Вільсона.  Через
      посла у Франції У. Булліта, який відвідав Берлін,  Вашингтон  повідомив,  що
      не заперечуватиме проти зазіхань Німеччини щодо Австрії  та  Чехословаччини.
      8 березня 1938 р. (за 4 дні до загарбання Австрії німцями)  Берлін  відвідав
      колишній президент США Г. Гувер,  який  у  дружній  розмові  з  Гітлером  та
      Герінгом запевняв їх у солідарності Вашингтона з планами Берліна.
            Отже, загальна західна політика «умиротворення» фашистської  Німеччини
      всіляко сприяла  здійсненню  агресивних  планів  Гітлера.  Черговою  жертвою
      фашистської агресії стала Австрія.
            У лютому Гітлер викликав у Берлін  австрійського  канцлера  К.Шушніга,
      поводився  з  ним  брутально,  вимагав   свободи   діяльності   нацистів   і
      призначення міністром внутрішніх справ Австрії нацистського лідера А. Зайсс-
      Інкварта. Шушніг прийняв ультиматум, але ще зробив спробу навіть провести  у
      своїй країні 13 березня 1938 р. плебісцит з питання незалежності.  Проте  за
      вимогою Берліна Шушніг мусив піти у  відставку,  замість  нього  11  березня
      канцлером  був  призначений   гітлерівський   ставленик   Зайсс-Інкварт.   А
      наступного дня — 12 березня 1938 р. — опівдні за проханням  нового  канцлера
      Німеччина без жодного пострілу ввела свої війська в Австрію. Було  здійснено
      приєднання (аншлюс) Австрії до Німеччини.
            Великі  західні  держави  майже  не  відреагували  на  цю  подію.   Ще
      напередодні (11 березня) Галіфакс запевняв у Лондоні Ріббентропа, що  Англія
      не втручатиметься в австрійське питання.  Міністр  фінансів  Саймон  пізніше
      заявив, що, мовляв,  Англія  взагалі  ніколи  не  давала  гарантій  Австрії.
      Державний секретар США К. Хелл  повідомив,  що  це  питання  «не  торкається
      Сполучених Штатів».
            Посли Англії та Франції в Берліні намагалися було «протестувати» проти
      насильницьких дій Німеччини, але їх навіть не прийняли.  2  квітня  1938  р.
      західні країни визнали анексію  Австрії  й  перетворили  свої  посольства  у
      Відні  в  консульства.  Між  іншим,  у  Мадриді  через  рік  вони   повелися
      протилежним чином, визнавши фашистський уряд Франко.
            Радянський Союз зайняв принципову позицію  й  заявив  рішучий  протест
      проти загарбання Австрії Німеччиною, визначивши дії останньої як  агресію  й
      загрозу безпеці не тільки 11 сусіднім із  Німеччиною  країнам,  а  й  усьому
      світові.  Проте   Англія   та   Франція   відхилили   радянську   пропозицію
      організувати колективний захист незалежних країн.
            Аншлюс Австрії дуже загострив політичне становище в Європі.  Німеччина
      значно збільшила свій військово-промисловий потенціал  і  почала  готуватися
      до нових агресивних дій. У Римі 16 квітня  1938  р.  була  підписана  англо-
      італійська  угода  (так  звана  «джентльменська»),  за  якою  Лондон  визнав
      загарбання Італією Ефіопії, фактично підтримав італо-німецьку інтервенцію  в
      Іспанії й погодився на надання Італії англійських позик.
      
                                  35. Мюнхенська угода.
      
            Наступною жертвою гітлерівської Німеччини  після  Австрії  мала  стати
      Чехословаччина. Німецькі кордони з трьох боків оточували  Чехословаччину.  У
      квітні Гітлер підписав «Зелений план», який передбачав  окупацію  Судетської
      області, і почав концентрувати війська на  чехословацьких  кордонах.  Гітлер
      призначив виконання «Зеленого плану» на 1 жовтня 1938 р.  Уряди  Франції  та
      Англії  закликали  президента  Е.  Бенеша  розпочати  прямі   переговори   з
      Генляйном і поступитися йому заради миру.
            Радянський  Союз  у  цій  ситуації  запропонував  провести  міжнародну
      конференцію заінтересованих держав, а також нараду військових  представників
      СРСР,  Франції  та  Чехословаччини.  Однак  уряди  Франції,  Англії  й   ЧСР
      відхилили радянські пропозиції. Тим часом англійський  уряд  розробив  «план
      Z», за яким Чемберлен  на  зустрічі  з  Гітлером  мав  дати  йому  згоду  на
      загарбання Судетської області.
            13 вересня 1938 р. Прага задовольнила  вимоги  судетських  німців  про
      автономію їхньої  області.  Але  це  вже  не  задовольняло  Гітлера.  Гітлер
      запросив Чемберлена до Німеччини.
            Переговори в Німеччині пройшли у вересні 1938 р. в три етапи.
      1. 15 вересня в резиденції Гітлера в Берхтесгадені  відбулася  його  зустріч
         із Чемберленом. Гітлер  фактично  у  формі  ультиматуму  вимагав  анексії
         Судетської  області  до  Німеччини.  Чемберлен  не  заперечував,   тільки
         відповів, що йому треба проконсультуватися зі своїм урядом і Францією.
            Президент ЧСР Бенеш, уже погодившися на відділення Судетської області,
      запитав уряди Франції, Англії та СРСР  про  їхні  позиції.  Париж  і  Лондон
      після консультації 18  вересня  наступного  дня  надіслали  Бенешу  спільний
      ультиматум  про  відторгнення  Судетської  області  як  «унесок   у   справу
      збереження миру».
            Радянський уряд відповів 20 вересня, що  СРСР  надасть  Чехословаччині
      негайну й дійову  допомогу,  якщо  Франція  теж  виконає  свої  зобов'язання
      (згідно з договорами про взаємну допомогу 1935 р.). Тільки в грудні 1949  р.
      керівник КПЧ К. Готвальд розповів, як у вересні 1938  р.  Й.  Сталін  просив
      через нього передати Е. Бенешу, що Радянський Союз готовий надати  конкретну
      воєнну допомогу Чехословаччині  й  без  Франції,  але  за  двох  умов:  якщо
      Чехословаччина  попросить   Москву   про   таку   допомогу   і   якщо   сама
      захищатиметься від німецької агресії.
            Але Англія та Франція 21  вересня  попередили  Бенеша,  що  допомагати
      Чехословаччині не будуть, а якщо вона прийме допомогу СРСР, західні  держави
      разом з  Німеччиною  розв'яжуть  «хрестовий  похід»  проти  СРСР  і  зітруть
      Чехословаччину з лиця Землі.
            В той самий день Бенеш прийняв цей ультиматум.
      2. 22 вересня в Годесберзі на зустрічі з Гітлером  Чемберлен  повідомив,  що
         домігся згоди на анексію Судетської області  також  від  французького  та
         чехословацького урядів. Але Гітлер вже вимагав негайно за 10 днів віддати
         Німеччині не тільки Судети, але й райони, де німці  були  в  меншості,  а
         також задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини.
            Гітлер заявив,  що  не  відмовиться  від  жодної  зі  своїх  вимог,  і
      запропонував  скликати  міжнародну  конференцію  4-х  держав  (без  СРСР   і
      Чехословаччини). Гітлер запевняв, що «це  —  остання  територіальна  вимога,
      яку я висуваю в Європі».
      3.  29—30  вересня  відбулася  Мюнхенська  конференція  Гітлера,  Муссоліні,
         Чемберлена й Даладьє з їхніми міністрами. Чехословацька делегація  в  зал
         засідань була не допущена. Сторони підписали основну угоду.
            Мюнхенська  угода  про  поділ  Чехословаччини  складалася  з  головної
      частини, додатка й трьох  декларацій  про  «міжнародні  комісії»,  які  мали
      остаточно визначити кордони ЧСР. Основний зміст угоди: а) Судетська  область
      відділяється від Чехословаччини й передається Німеччині з 1  по  10  жовтня;
      б) все майно, в тому числі зброя, укріплення, особисті речі,  худоба,  меблі
      громадян, має залишатися на місці; в)  Чехословаччина  повинна  задовольнити
      територіальні претензії Польщі та Угорщини.
            До   яких   же   безпосередніх   наслідків   спричинилася   Мюнхенська
      конференція?
            1. Це була цинічна змова Англії та Франції з фашистськими державами за
      спиною  Чехословаччини  про  її  розчленування,  «миротворчість»  за   чужий
      рахунок. Німеччина одержала 1/5 території Чехословаччини й  близько  1/4  її
      населення, майже половину чеської  важкої  промисловості.  Німецький  кордон
      проходив тепер у долині в 40 км від Праги.
            Польща загарбала шматок чехословацької території з населенням 230 тис.
      чоловік. Угорщина захопила територію з населенням близько 1 млн  чоловік.  У
      Словаччині фашистський  ставленик  Тісо  сформував  самостійний  уряд,  а  в
      березні  1939  р.  проголосив  самостійність  цієї  частини  Чехословаччини.
      Одночасно самостійність проголосила Підкарпатська Русь.
             Отже, Мюнхен «благословив» розчленування Чехословаччини.
            2.  Мюнхенська  змова  фактично  означала   поразку   самої   політики
      «невтручання» й «умиротворення» фашистських агресорів.
            3. «Мюнхенський мир» за  одну  ніч  перетворив  Францію  на  жалюгідну
      другосортну країну, позбавивши її союзників й  загальної  поваги,  Англії  ж
      завдав такого нищівного удару, якого вона не знала в останні 200 років.
            4. З вини західних держав зазнала поразки й  радянська  політика  щодо
      створення системи  колективної  безпеки  в  Європі.  СРСР  залишався  єдиною
      державою,  яка  осудила  Німеччину  й  послідовно  виступала  за  колективне
      отримання агресорів.
            5.  Мюнхенські  рішення  докорінно  змінили  стратегічне  становище  в
      Європі.  Через  5  із  половиною  місяців  Чехословацька  держава  перестала
      існувати. Над Польщею з трьох боків нависли німецькі збройні  сили.  Західні
      країни   опинилися   перед   суцільним   італо-німецьким   плацдармом    від
      Середземномор'я до Скандинавії.  Мюнхен  став  прологом  до  нової  світової
      війни.
      
          36. Англо-франко-радянські переговори щодо пакту про взаємодопомогу.
      
            Переговори між СРСР, Англією та Францією відбувалися в  Москві  в  три
      етапи.
            1.  Середина  квітня  —  середина  червня  1939  р.  —  обмін  нотами,
      переговори з послами в Москві — У. Сідсом (Англії) й Ж.  Пайяром  (Франції).
      Англія пропонувала Радянському Союзу дати односторонні  гарантії  Польщі  та
      Румунії. СРСР у відповідь 17 квітня запропонував Англії та  Франції  укласти
      на 5—10 років союзний договір із воєнною конвенцією  про  взаємну  допомогу.
      Проте Англія відмовилася від радянської ініціативи.
            З травня М. Литвинова, прихильника європейської  колективної  безпеки,
      на посаді наркома закордонних справ заступив  В.  Молотов.  Це  була  ознака
      змін у зовнішній політиці СРСР. Радянський уряд шукав  можливостей  уникнуги
      воєнної загрози з боку Заходу й зміцнити безпеку країни  шляхом  переговорів
      з обома блоками.
            Уряди Англії та Франції вважали  свої  контакти  з  Радянським  Союзом
      насамперед знаряддям тиску на  Німеччину,  аби  домогтися  від  неї  якихось
      поступок, і, крім того, як писав американський посол у Лондоні Дж.  Кенне-ді
      (батько Джона Кеннеді), засобом «зв'язати Росію», щоб вона не  уклала  угоди
      з Німеччиною.
            2 червня уряд СРСР передав Англії та Франції  чіткі  проекти  договору
      про взаємодопомогу й воєнної конвенції трьох держав. Це внесло  деякі  зміни
      у  ведення  переговорів.  Вирішено  перейти  від  обміну  нотами  до  прямих
      переговорів у Москві.
            2. Другий етап — політичні переговори із середини червня до  23  липня
      1939 р. Москва запросила до прямих переговорів  міністра  закордонних  справ
      Англії. Але Галіфакс відмовився. В Москву направили У. Стренга  —  керівника
      одного з департаментів Форін офісу. Стренг, звичайно, мало допоміг справі  —
      Лондон дав йому вказівку саботувати й зволікати з переговорами.
            У липні  англійська  дипломатія  розглядала  два  можливих  результати
      переговорів у Москві — їх зрив  або  укладення  обмеженого  пакту.  Водночас
      вона  вела  таємні  переговори  з  німецькими   дипломатами.   Так,   радник
      Чемберлена  Г.  Вільсон  мав  бесіди  з  німецьким  чиновником  з  особливих
      доручень X. Вольтатом щодо можливості підписання англо-німецької  угоди  про
      відмову від застосування сили у взаємовідносинах і  про  «розмежування  сфер
      інтересів» (невтручання Німеччини в справи Британської імперії, а  Англії  —
      в справи «Великого німецького райху»).
            Про це ж вели таємні переговори в Лондоні міністр зовнішньої  торгівлі
      Р. Хадсон з X. Вольтатом, Г. Вільсон з  німецьким  послом  Г.  Дірксеном  та
      особистим секретарем Ріббентропа Т. Кордтом.
            Все це  спонукало  радянський  уряд  припинити  неефективні  політичні
      переговори з Англією та  Францією  й  запропонувати  їм  проведення  воєнних
      переговорів з метою укладення воєнної конвенції.
            3.  Третій  етап  —  воєнні  англо-франко-радянські  переговори.  Вони
      відбулися в Москві 12 — 21 серпня 1939р.
            Радянський уряд призначив для цих переговорів делегацію високого рангу
      — наркома оборони К. Є. Вороши-лова, начальника  Генерального  штабу  Б.  М.
      Шапошни-кова, наркома ВМФ  М.  Г.  Кузнецова,  начальника  ВПС  РСЧА  О.  Д.
      Локгіонова та ін. Це свідчило про велике значення, яке  надавав  переговорам
      Радянський Союз.
            Уряди Англії та Франції відрядили до  Москви  другорядних  військових.
      Так, керівником англійської делегації був призначений відставний адмірал  П.
      Дракс. У Москві виявилося,  що  в  нього  немає  офіційних  повноважень  для
      підписання угоди.
            Французьку воєнну місію очолив маловідомий генерал Ж. Думенк.
            Англійський генерал Хейвуд заявив, що Англія може виставити 5 піхотних
      і  1  механізовану   дивізію.   Думенк   зазначив,   що   французька   армія
      сконцентрується «на вигідних місцях для дії танків та артилерії й перейде  в
      контратаку».
            Переговори були не просто безглуздими,  це  було  знущання  над  самою
      ідеєю  воєнного  співробітництва  трьох  держав   перед   загрозою   агресії
      Німеччини.
            Начальник  Генерального  штабу  Червоної  Армії  Б.  М.  Шапошников  у
      доповіді 15 серпня виклав  радянські  пропозиції:  Радянський  Союз  готовий
      виставити проти агресора в Європі 136 дивізій, 5 тис. важких гармат,  до  10
      тис. танків, до 5,5 тис. бойових  літаків.  При  цьому  радянська  делегація
      розглянула три варіанти спільних воєнних дій СРСР, Англії та Франції.
      Варіант 1. У випадку нападу агресорів на Англію та Францію  Радянський  Союз
                 одразу готовий виставити збройні сили, що дорівнюватимуть  70  %
                 англо-французьких сил, виставлених проти Німеччини.
      Варіант 2. Якщо агресор нападе на Польщу та Румунію,  вони  мобілізують  усі
                 свої сили, Англія та Франція негайно оголосять війну  Німеччині,
                 Радянський Союз «виставить 100% від збройних сил,  які  виділять
                 Англія та Франція».
      Варіант 3. У випадку нападу Німеччини на СРСР  через  Прибалтику  Радянський
                 Союз виставить 120  піхотних  і  16  кавалерійських  дивізій,  а
                 Франція й Англія — 70% цих  сил.  Польща  зобов'язана,  як  їхня
                 союзниця, виставити проти Німеччини не менш як 45 дивізій.
            Західні місії по суті знехтували радянськими пропозиціями,  навіть  не
      відповіли, чи Польща пропустить  через  свою  територію  радянські  війська.
      Переговори зайшли у безвихідь.
            К. Є. Ворошилов запропонував  припинити  21  серпня  переговори,  поки
      уряди Англії та Франції «не внесуть повної ясності» у свої позиції.
      
                     37. Пакт Рібентропа-Молотова та його наслідки.
      
            Англія  та  Франція  саботували  переговори,  тому   радянський   уряд
      повернувся до пропозиції Німеччини щодо укладення  пакту  про  ненапад,  яку
      німецька дипломатія висувала перед Москвою ще з травня  1939  р.  Радянський
      уряд непокоїла безпека своєї країни, тим більше що на  Халхін-Голі  38  тис.
      японських солдатів у той час намагалися прорватися на радянську територію.
            Тому  й  дала  Москва  згоду  на  приїзд  міністра  закордонних  справ
      Німеччини Ріббентропа й укладення радянсько-німецького  пакту  про  ненапад.
      Такий  крок   СРСР   означав   поразку   англо-французької   політики.   Був
      перекреслений франко-радянський договір 1935 р. (а  втім,  він  фактично  не
      діяв уже після підписання франко-німецько-го пакту про ненапад 1938 р.).
            Німеччина поспішала, Гітлер планував напад на Польщу  1  вересня  1939
      р., тому переговори в Москві пройшли швидко.
            Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною був підписаний  Молотовим  і
      Ріббентропом 23 серпня 1939  р.  на  10  років.  У  преамбулі  й  6  статтях
      договору зазначалося,  що  обидві  країни  зобов'язалися  «утримуватися  від
      усякого насильства, від усякої агресивної дії й усякого нападу»  одна  проти
      одної, не підтримувати жодної третьої держави, яка розв'язала б війну  проти
      однієї із сторін, проводити  взаємні  консультації,  розв'язувати  конфлікти
      виключно мирним шляхом.
            Був і таємний протокол. В його трьох основних статтях поділялися «зони
      впливу»: до «зони впливу» Радянського Союзу «в разі  політико-територіальних
      змін» віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше —  Литву,  визнавалися
      «інтереси СРСР щодо Бессарабії» й межі «зон  впливу»  СРСР  та  Німеччини  в
      Польщі по лінії Нарев — Вісла — Сан.
            Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки.
        1. Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між  собою
           Німеччину й Радянський  Союз,  проте  об'єктивно  сприяв  Німеччині  в
           розв'язанні нової агресії в Європі.
        2. Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну  Радянського  Союзу  на
           два фронти. Японський уряд К. Хіра-нуми, який  готувався  до  спільної
           японо-німецької   війни   проти   СРСР,   після   укладення   договору
           Молотова—Ріббентропа запитав перемир'я на Халхін-Голі, а сам  на  знак
           протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку.
        3. Не тільки Японія, а й інші союзники  Німеччини  були  незадоволені  її
           договором з СРСР. Італія висловила  «глибоке почуття образи»,  Іспанія
           заявила про нейтралітет.  «Антикомінтернівський  пакт»  не  спрацював,
           єдність блоку агресорів у той час була підірвана.
        4. Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто  на  Заході  називав  його
           «пактом Сталіна—Гітлера») був вимушеним кроком,  який  дав  можливість
           Радянському Союзу відтягнути війну  проти  себе  майже  на  два  роки,
           зміцнити свою обороноздатність.
            Таємний протокол до договору, що торкався інтересів  і  територіальної
      цілісності інших держав,  з  якими  СРСР  мав  угоди  про  ненапад,  означав
      відступ від декларованих Радянським Союзом  принципів  зовнішньої  політики.
      Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договір з  Німеччиною  про  дружбу  й
      кордони взагалі становив непрощенну помилку з  боку  Сталіна.  Але  в  будь-
      якому разі розглядати ці документи  слід  з  урахуванням  конкретних  реалій
      того часу.
      
                           38. Початок Другої світової війни.
      
            Друга світова війна не була випадковістю. Не була вона  й  результатом
      помилок якогось уряду, хоч таких помилок у міжнародних відносинах тоді  було
      доволі.  До   другої   світової   війни   спричинилося   різке   загострення
      суперечностей  між  великими  державами,   угруповання   і   коаліції   яких
      протистояли одна одній.
            Після укладення пакту  Молотова  —  Ріббентропа  Гітлер  уже  відкрито
      загрожував Польщі війною. Проте короткозорість європейських  політиків  була
      дивовижною. Так, польський міністр закордонних справ Бек  гордовито  заявляв
      27 серпня: «Гітлер не зважиться зараз на війну».
            Президент США Рузвельт 24 серпня звернувся з посланням  до  Гітлера  й
      президента Польщі І. Мосцицького,  закликаючи  до  полюбовного  врегулювання
      суперечок. Рузвельт, папа римський, бельгійський  король,  уряди  Англії  та
      Франції  гарячково  намагалися  знайти   можливість   для   «компромісу»   з
      польського питання. В умовах загострення  кризи  в  Європі  уряд  Англії  25
      серпня уклав угоду з Польщею про взаємодопомогу.
            Те ж саме робив уряд Франції. Даладьє в посланні Гітлеру зазначав,  що
      «проблема Данціга» не може бути причиною  війни,  «найважливіше  для  нас  —
      зміцнення між нашими країнами не тільки миру, а й щирого співробітництва».
            Гітлер  вимагав  приїзду   до   Берліна   надзвичайного   повноважного
      представника Польщі. Але зв'язок з Варшавою був порушений,  польський  посол
      Й. Ліпський мусив сам увечері 31 серпня  з'явитися  на  виклик  Ріббентропа.
      Німецький  міністр  закордонних  справ   напередодні   настільки   брутально
      поводився  з  послом   Англії   Гендерсоном,   що   ледве   не   дійшло   до
      рукоприкладства. Ліпського він примусив довго чекати в приймальні,  а  потім
      просто виставив з кабінету. Тим часом  Гітлер  уже  проголошував  промову  в
      рейхстазі  про  початок  війни   проти   Польщі.   Він   говорив,   що   «не
      заінтересований у війні,  але  змушений».  Підкреслював,  що  розраховує  на
      Італію, але  її  підтримки  не  потребує,  підтверджував  гарантії  західних
      кордонів і вірність договорові про ненапад  з  Радянським  Союзом.  Німецькі
      війська тоді вже вступили в Данціг (Гданськ), а о 4.45  ранку  1  вересня  з
      трьох боків по всьому кордону вони вдерлися в Польщу.
            Співвідношення сил було не на користь Польщі. Німеччина  кинула  проти
      неї 44 з 52 діючих піхотних дивізій, усі 5 бронетанкових і 13  моторизованих
      дивізій — загалом 57 піхотних дивізій, 2500  танків,  2000  бойових  літаків
      тощо. Польща тоді мала близько 33 дивізій,  здебільшого  кавалерійських,  її
      авіація (771 літак) була знищена в перші ж дні.
            Німеччина оголосила війну Польщі тільки після зруйнування 36  основних
      польських стратегічних пунктів. Як привід до  війни  гітлерівці  використали
      провокацію. Есесівці з допомогою групи в'язнів, одягнених у польську  форму,
      розіграли «напад» на радіостанцію в прикордонному німецькому м. Глайвіце.
            Посли Англії та Франції лише ввечері  1  вересня  вручили  Ріббентропу
      ноти, де їхні уряди повідомляли, що  «дізналися»  про  вторгнення  німецьких
      військ у Польщу і що, як «їм  здається»,  це  вимагає  виконання  Англією  і
      Францією своїх зобов'язань перед  Польщею.  Якщо  Німеччина  не  представить
      «запевнень»  про  припинення  воєнних  дій  проти   Польщі   й   «готовність
      виведення» своїх військ з її території,  Англія  й  Франція  змушені  будуть
      виконати свої зобов'язання.
            Громадськість західних держав вимагала рішучих дій. Їхні уряди змушені
      були діяти. Об 11.15 3 вересня Чемберлен по радіо оголосив війну Німеччині.
            З 17.00 Франція вступила у  війну.  Потім  війну  Німеччині  оголосили
      англійські домініони.
            Друга світова війна вибухнула. Її початком вважається 1  вересня  1939
      р. — день нападу Німеччини на Польщу.
        Англія та Франція  ніякої  допомоги  Польщі  не  надали.  Сама  ж  Польща
      припинила опір за 2-3  тижні,  уряд  Бека—  Ридз-Смігли—Мосцицького  покинув
      свою країну й утік до Румунії.
        Чому так швидко капітулювала Польща?
        1. Основна причина  —  цілковита  неспроможність  і  гнилість  державного
           устрою, економічна та воєнна відсталість Польщі. Вона не  була  готова
           до війни, Німеччина мала безперечну перевагу.
        2. Нереалістична польська зовнішня політика спрямовувалася  на  створення
           «Великої Польщі». Бек та інші керівники Польщі бачили головну  загрозу
           для своєї держави на Сході. Варшава плекала ілюзії, що Гітлер не  піде
           війною проти Польщі.
        3.  Шовіністична  внутрішня  політика  уряду  позбавила  його   підтримки
           непольського населення країни. Тимча-сом майже 40% населення становили
           національні меншини — в тому числі 13 мільйонів українців і білорусів,
           які мешкали в основному на сході Польщі —  на  територіях,  захоплених
           нею в 1920 р.
        4. Ще однією причиною  швидкої  капітуляції  Польщі  стала  провокаційна,
           віроломна політика союзників — урядів Англії й  Франції,  які  мали  з
           Польщею договори про взаємодопомогу (відповідно  від  25  серпня  й  7
           вересня 1939 р.), проте нічого не  зробили,  щоб  її  врятувати.  Вони
           спокійно спостерігали агонію свого союзника.
      
                       39. Політичний зміст другої світової війни.
      
            Серед факторів, що спричинили  початок  другої  світової  війни,  слід
      зазначити:
       o протиріччя Версальсько-Вашингтонської системи;
       o встановлення в кількох  країнах  тоталітарних  фашистських  режимів,  які
         трималися на політиці войовничого шовінізму та расизму; найагресивніші  з
         них - Німеччина та Японія - прагнули до світового панування;
       o США, Англія, Франція й СРСР сприяли економічній підготовці  Німеччини  до
         війни (капіталовкладення США у німецьку промисловість  до  початку  війни
         сягали 1 млрд. дол.; Німеччина отримала кредити на 27 млрд. марок, з  них
         70% - американські);
       o приходу фашистів до влади сприяв розкол у міжнародному робітничому  русі,
         зумовлений політикою СРСР у Комінтерні;
       o  у  другій  половині  30-х  pp.  загострюються  суперечності  між   двома
         коаліціями великих держав;
       o помилки у зовнішній політиці ряду демократичних країн Заходу та СРСР.
      
                   40. Капітуляція Франції та її міжнародні наслідки.
      
            Після  радянсько-фінляндського  перемир'я   уряд   Даладьє   пішов   у
      відставку. Новий французький уряд  Рейно  підписав  28  березня  1940  р.  в
      Лондоні  спільну  декларацію  про  зобов'язання  не  укладати  з  Німеччиною
      сепаратного миру.
            Та Німеччина вже перейшла до нових воєнних акцій. 9 квітня її  війська
      окупували Данію, потім Норвегію, де створили пронімецький  уряд  на  чолі  з
      фашистом Квіслінгом.
            10 травня німецькі війська напали на Бельгію, Голландію і  Люксембург,
      потім на Францію. В англійському парламенті депутати  закликали  Чемберлена:
      «В ім'я Бога, йдіть у відставку!» І Чемберлен, який ще 5 травня заявляв,  що
      в 10 разів більше впевнений у перемозі, 10 травня мусив  піти  у  відставку.
      Уряд очолив Уїнстон Черчілль. «Мюнхенська» політика  остаточно  провалилася.
      Через місяць поразка Англії та Франції на  континенті  стала  очевидною.  На
      північ від «лінії Мажіно» 50 погано озброєних французьких дивізій  не  могли
      протистояти вже 150 німецьким дивізіям.
            10 червня уряд і парламент покинули Париж, що був оголошений відкритим
      містом.  У  той  самий  день  Італія  оголосила  війну  Англії  й   Франції.
      Французька армія розпадалася.
            14 червня німці ввійшли в Париж, а 21 червня  біля  станції  Ретонд  у
      Комп'єнському  лісі,  у  «вагоні  перемир'я»  1918  р.,  за  участю  Гітлера
      відбулася церемонія  капітуляції  Франції.  Французьку  делегацію  очолювали
      генерал Хюн-тцігер і колишній посол у Польщі  Ноель.  У  німецьку  делегацію
      входили Ріббентроп, Герінг, Гесс, Кейтель, Йодль та інші.
            Гітлер у своїй заяві поклав  відповідальність  за  війну  на  Францію.
      Після того, як він залишив вагон, генерали Кейтель і Иодль,  відхиливши  всі
      французькі умови, ультимативно виклали німецькі. 22 червня 1940 р.  о  18.50
      за німецьким часом генерали Кейтель і Хюнтцігер підписали Комп'єнську  угоду
      про перемир'я. Франція капітулювала.
            24 червня було підписано  перемир'я  з  Італією.  У  Франції  створено
      окуповану зону (60% території), в не-окупованій зоні у  Віші  тимчасово  (до
      1942 р.) перебував уряд А. Петена.
            Англія  спочатку  пропонувала  створити  «Франко-Британський  союз»  —
      двоєдину державу — й передати їй французький флот. Коли з  цього  нічого  не
      вийшло,  англійська  ескадра   під   командуванням   адмірала   Соммервіл-ла
      розстріляла колишній союзницький флот в  Мерс-ель  Кебірі.  Багато  кораблів
      було потоплено, загинуло 1200 французьких моряків.
        Воєнна капітуляція Франції мала серйозні міжнародні наслідки.
        1. Співвідношення сил у Європі різко змінилося на користь Німеччини,  яка
           в період тільки з квітня по червень 1940 р. захопила територію 6 країн
           (Данію, Норвегію, Бельгію, Голландію, Люксембург і Францію).  Пізніше,
           в 1941 р.,  окупувала  Грецію  і  Югославію,  а  загалом  у  Європі  —
           територію в 530 тис. кв. км з населенням 107,7 млн чоловік. Крім того,
           раніше були окуповані Австрія, Чехословаччина, Польща — до червня 1941
           р. 11 держав.  Німеччина  здобула  всю  промисловість  (у  тому  числі
           воєнну) Західної та Центральної  Європи,  велику  кількість  зброї  та
           військової техніки.
        2.  Створився  міф  про  непереможність  гітлерівської   Німеччини,   яка
           підкорила  собі  11  європейських  держав  і  ще  5   держав   зробила
           союзниками.
        3. Змінився характер  війни.  Поневолені  європейські  народи  розгорнули
           антифашистську визвольну боротьбу (у Франції — рух «макі»).
        4. Радянський Союз змушений був  посилити  заходи  щодо  зміцнення  своєї
           обороноздатності.
      
              41. Напад Німеччини та її союзників на СРСР та позиція урядів
                                  Великобританії та США
      
            Влітку 1941 p. Німеччина  завершила  підготовку  до  нападу  на  СРСР.
      Згідно з заздалегідь розробленим «планом Барбаросса»  (від  18  грудня  1940
      p.) Гітлер розраховував закінчити цю  кампанію  ще  до  завершення  війни  з
      Англією.
            22 червня 1941 p. фашистська Німеччина без оголошення війни напала  на
      Радянський  Союз.  Разом  з  нею  проти  СРСР  виступили  Італія,   Румунія,
      Фінляндія,  Угорщина  та  Словаччина.  Уряд  Франції  розірвав  дипломатичні
      відносини з СРСР. Тепер інтереси СРСР у Німеччині репрезентувала  Швеція,  а
      Німеччини в СРСР - Болгарія.
            Гітлер не міг розраховувати на світове панування, не  подолавши  СРСР.
      Фронт воєнних дій простягнувся від Чорного до  Баренцового  морів.  Німецькі
      війська вели наступ у трьох напрямах: північ -  на  Ленінград,  центр  -  на
      Москву, південь - на Київ.
            Цілі СРСР у війні були сформульовані  у  зверненні  Голови  Державного
      Комітету Оборони Й.В.Сталіна до радянського народу 3 липня 1941 p.  Головною
      метою було визначено  розгром  агресора.  Зовнішньополітичні  завдання  були
      такими:
          . створення антигітлерівської коаліції  й  відкриття  другого  фронту  в
            Європі;
          . запобігання участі у війні проти СРСР інших країн, зокрема  Туреччини,
            Іспанії, Японії.
            Війна  почалася  з  невдач  Червоної  Армії.  Протягом  трьох   тижнів
      радянські війська змушені були залишити значну частину України  й  Молдавії,
      Латвію, Литву, Білорусію. Німецькі війська розпочали підготовку  до  наступу
      на Москву. Причина невдач Червоної армії  полягала  у  поганій  озброєності,
      неготовності до військових дій і тим, що велика частина вищого  офіцерського
      складу була репресована у передвоєнні роки.
            Досить своєрідною,  але  закономірною  була  позиція  урядів  Західних
      держав. Вони продовжували сповідувати політику “зіткнення лобами”,  оскільки
      для них як фашизм так і комунізм були однаково небезпечними.  Початок  війни
      між Німеччиною та СРСР на думку Англії та США дозволяв отримати  вигоду  від
      їх взаємного знекровлення.
      
             42. Передумови та початок створення антигітлерівської коаліції.
      
            А. К. – воєнно-політичний союз держав та народів,  що  боролися  у  ІІ
      світовій війні проти агресивного блоку Німеччини,  Італії,  Японії.  Основні
      учасники А. К. – СРСР, США, Великобританія (у 1945  р.  більше  50  держав).
      Ведуче місце займав Рад. Союз.
            Передумова формування А.К.: заява прем'єр-міністра  Великобританії  У.
      Черчилля (22.06 1941)  та  президента  США  Ф.  Рузвельта  (24.06.1941)  про
      підтримку СРСР у війні проти  фашистської  Німеччини.  12.07.1941  в  Москві
      було підписана угода між СРСР та Англією  про  спільні  дій  у  війні  проти
      Німеччини.
            В кінці 1941 в Москві відбулася конференція СРСР, США  та  Англії,  на
      якій був підписаний протокол про воєнні поставки США та Англії  Рад.  Союзу,
      1.01.42 у Вашингтоні  була  підписана  декларація  26  держав  –  Декларація
      Об'єднаний Націй.  Її  учасники  зобов’язувалися  використовувати  всі  свої
      воєнні  та  економічні  ресурси  для  боротьби  проти  фашистського   блоку,
      співпрацювати  один  з  одним  і  не  заключати  з  країнами   цього   блоку
      сепаратного перемир’я або миру.
            26.05.42 в Лондоні був підписаний  радянсько-англійській  договір  про
      союз у війні проти  Німеччини  та  її  союзників  у  Європі  і  про  взаємну
      допомогу після закінчення  війни.  11.06.42  у  Вашингтоні  підписана  рад.-
      американська угода про принципи  взаємної  допомоги  у  ведені  війни  проти
      агресії.  Підписанням  цих   договорів   фактично   завершилося   формування
      основного ядра А. К.
      
                                 43. Атлантична хартія.
      
            А. х. – декларація, підписана президентом США Ф. Рузвельтом та прем'єр-
      міністром Великобританії У. Черчиллем 14.08.41; оприлюднила “деякі  загальні
      принципи національної політики цих країн”. Обидва уряди декларували  відмову
      від захоплень територій, визнавали право “всіх  народів  обрати  собі  форму
      правління, при якій  вони  хочуть  жити”,  і  обіцяли  сприяти  “відновленню
      суверенних прав та самоуправління тих народів,  які  втратили  це  насильним
      шляхом”. (але обидва уряди мали на увазі держави Європи, що знаходилися  під
      нацистським ігом, а не народи колоній).
            А. Х. закликала до післявоєнного співробітництва держав в  економічній
      сфері,  до  відмови  від  застосування  сили  у  міжнародних  відносинах  та
      позбавленню людства від тягаря озброєння.
            Деякі положення декларації у завуальованій формі потребували  визнання
      політики “відкритих дверей” та  “рівних  можливостей”.  У  якості  однієї  з
      задач висувалося забезпечення доступу “на рівних засадах до  торгівлі  й  до
      світових сировинних джерел”.
            У А. х., не дивлячись на критичне  воєнне  положення  в  Європі,  було
      невизначеним питання про мобілізацію всіх сил  на  боротьбу  з  фашистськими
      агресорами. Тим не менш факт опублікування А.Х. мав позитивне  значення  для
      розвитку міжнародних відносин.
            А. х. обговорювалася та була в загальній формі схвалена на  міжсоюзній
      конференції в Лондоні у вересні 1941. 24.09. на конференції  була  оголошена
      декларація  уряду  СРСР,  що  визначила  цілі   та   завдання   боротьби   з
      гітлерівською Німеччиною та її  союзниками.  Радянській  уряд  виразив  своє
      погодження з основними принципами А. Х., що заклало підвалини для  створення
      антигітлерівської коаліції.
      
                          44. Вступ США у другу світову війну.
      
            На початку другої світової війни  США  заявили  про  свій  нейтралітет
      відповідно до Закону про нейтралітет від 1935 p.  4  листопада  1939  p.  до
      Закону було внесено  поправку,  згідно  з  якою  зброю  країнам  можна  було
      постачати тільки за умов негайної оплати й вивозити її лише  суднами  країн-
      покупців. Американським суднам було заборонено заходити у моря, що  омивають
      Європу.
            На час нападу  Німеччини  на  Радянський  Союз  міжнародна  обстановка
      складалася  справді  трагічно:  майже  вся  територія  Західної  Європи  вже
      опинилася під німецькою окупацією. На Сході японські війська  вже  окупували
      більшу частину Китаю, завойовували одну за одною країни Східної Азії.  Уряду
      США було над чим поміркувати.
            11 березня 1941 p. в конгресі США було прийнято  закон  про  ленд-ліз.
      Він  давав  президенту  право  замовляти  у  промисловості,  закуповувати  й
      постачати зброю, боєприпаси та інші товари будь-якій  країні,  оборону  якої
      він вважатиме життєво необхідною для Сполучених  Штатів  (передусім  Англії,
      потім СРСР, Китаю). Усі ці товари надавалися в оренду на необмежений  строк.
      Цей закон став воєнно-економічною основою  відносин  США  з  іншими  членами
      антигітлерівської коаліції. Загальна сума постачань  за  роки  війни  склала
      приблизно 50 млрд. дол.
            В той час як Німеччина вела наступ на СРСР, Японія визначала напрям, у
      якому здійснювати свою експансію: на  північ  --  проти  СРСР,  чи  в  район
      південних морів – проти США та Англії. На засіданні правлячих кіл Японії  за
      участю імператора 6 липня  1941  p.  було  вирішено  починати  експансію  на
      південь. Війну проти СРСР було  відкладено  до  того  часу,  коли  Німеччина
      здобуде вагомі перемоги на Східному фронті.
            7 грудня 1941 p. велика ескадра японських  кораблів,  до  складу  якої
      входило  6  авіаносців,  завдала  нищівного  удару   по   Перл-Харбору,   де
      базувалися  основні  сили  Тихоокеанського  флоту  США.  Було  потоплено  19
      американських кораблів, знищено 150 літаків,  загинуло  більше  2  тис.  300
      американців. Одночасно японські кораблі та авіація завдали ударів  по  інших
      американських  та  англійських  базах  -  на  Філіппінських  островах  та  в
      англійській колонії Малаї.
            Тільки після цих бойових дій японський уряд сповістив  США  та  Англію
      про початок війни. Рішення конгресу США про оголошення війни з Японією  було
      ухвалене 8 грудня. Того ж дня заявила про стан війни з  Японією  Англія.  11
      грудня 1941 p. у війну з США вступили Німеччина й Італія.
      
                        45. Московська конференція МЗС 1943 року.
      
            19 – 30 жовтня 1943 р. в Москві відбулася конференція союзних  держав.
      Брали участь В. М. Молотов, К. Хелл і А. Іден, які  розглянули  найважливіші
      питання,  що  стояли  в  той  час  перед  союзними  державами,  і   прийняли
      відповідні рішення.
           1. Головне питання становило прискорення закінчення війни й у  зв'язку
              з цим —  зобов'язання  урядів  Великобританії  та  США  забезпечити
              вторгнення  їхніх  армій  у  Північну  Францію   весною   1944   р.
              Британський військовий  представник  генерал  Г.  Л.  Ізмей  заявив
              міністрам, що вторгнення буде здійснене, якщо «кліматичні  умови  в
              районі  Ла-Маншу  стануть  сприятливими»,  а  «німецькі  резерви  у
              Франції в момент вторгнення не перевищуватимуть 12 дивізій».
            Радянській делегації так і не вдалося на цій конференції домогтися від
      союзників остаточного визначення дати вторгнення в Західну Європу.  Союзники
      дали лише загальне зобов'язання почати операцію «Оверлорд»  весною  1944  р.
      Делегація СРСР запропонувала зафіксувати в таємному  протоколі  конференції,
      що радянський уряд «бере до відома»  заяви  союзників  із  цього  питання  й
      висловлює надію на здійснення у строк «плану вторгнення  англо-американських
      військ у Північну Францію весною.
            З інших питань порядку денного конференції  була  досягнута  цілковита
      згода її учасників.
           2. Основний документ, вироблений конференцією,  становила  «Декларація
              чотирьох держав про загальну безпеку»  (приєднався  посол  Китаю  в
              Москві за дорученням свого уряду):
            а) сторони твердо домовилися продовжувати воєнні дії  проти  Німеччини
      та її союзників до їхньої беззастережної капітуляції;
            б)  вирішено  створити  нову  міжнародну  організацію  —   Організацію
      Об'єднаних Націй, розпочати спільну роботу чотирьох держав  над  виробленням
      проекту Статуту ООН;
            в) міністри підтвердили рішучість своїх урядів  зміцнювати  єдність  і
      співробітництво держав як під час війни, так і після неї.
           3. Щодо післявоєнного устрою Німеччини США  й  Англія  висували  плани
              розчленування країни на п'ять або три  окремі  держави.  Радянський
              міністр виступив проти. Вирішено передати це питання для вивчення в
              Європейську Консультативну Комісію в Лондоні. Створити таку комісію
              запропонував Радянський Союз.
           4.  Прийнято   «Декларацію   про   Австрію».   Оголошено   аншлюс   її
              гітлерівською  Німеччиною   «неіснуючим   і   недійсним».   Сторони
              домовилися,  що  союзники  забезпечать  «відновлення   вільної   та
              незалежної  Австрії».  Разом  з  тим  зазначено,   що   вона   несе
              відповідальність за участь у війні на боці Німеччини.
           5.  «Декларація  про  Італію»  підтверджувала  рішення  союзників  про
              знищення  фашизму,  створення  в  країні   демократичного   режиму.
              Вирішено створити Консультативну  Раду  з  питань  Італії  з  метою
              визначення її післявоєнного устрою.
           6. Прийнято декларацію про відповідальність гітлерівців за здійснювані
              звірства. «Велика трійка» — Й. В.  Сталін,  Ф.  Д.  Рузвельт  і  У.
              Черчілль — від імені 32 (на той час) Об'єднаних націй підписали  цю
              декларацію, вимагаючи суду над гітлерівськими воєнними злочинцями в
              тих країнах, де вони вчиняли свої звірства.
           7. Міністри домовилися про підготовку  Тегеранської  конференції  глав
              урядів їхніх країн.
      
                               46. Тегеранська конференція
      
            28 листопада — 1 грудня 1943 р. в  Тегерані  відбулася  перша  зустріч
      «Великої трійки» — Й. В. Сталіна, Ф. Д. Рузвельта й У. Черчілля
            Тегеранська конференція глав урядів СРСР, США й  Англії  проходила  на
      території радянського посольства в Тегерані.
            Конференція прийняла ряд дуже важливих узгоджених документів.
           1.  Воєнні  рішення   Тегеранської   конференції   спрямовувалися   на
              прискорення  закінчення  війни.  Було  визначено  початок  операції
              «Оверлорд» у Нормандії — в травні 1944 р. (Проте: операція почалася
              6 червня.). Тоді вже стало ясно, що Радянський Союз  може  наодинці
              розгромити Німеччину.
           2.  До  цих  рішень,  розроблених  штабами  союзників,   була   додана
              «Декларація трьох держав» (прийнята в  кінці  конференції).  В  ній
              підкреслювалося, що наступ союзних армій буде нещадний — зі  Сходу,
              Заходу  й  Півдня  —  і  триватиме  до  беззастережної  капітуляції
              Німеччини.
            Декларація проголосила взаєморозуміння «Великої трійки», твердий намір
      їхніх народів спільно працювати як під час війни, так і в мирний  час.  «Ми,
      — говорилося в Декларації, — від'їжджаємо друзями за духом і метою».
           3. Щодо  повоєнної  долі  Німеччини  Рузвельт  знову  висунув  «проект
              Моргентау» — про розчленування  Німеччини  на  5  держав.  Черчілль
              пропонував з частин Німеччини й сусідніх країн  створити  Дунайську
              федерацію.  Сталін   висловився   проти,   виступаючи   за   єдину,
              демократичну й миролюбну Німеччину. Вирішили ще повернутися до цієї
              проблеми.
           4. В «Декларації трьох держав про Іран» союзники  домовилися  зберегти
              його суверенітет, вивести радянські й англійські війська  з  країни
              після війни, надати Ірану фінансову й економічну допомогу.
           5. «Велика трійка» обмінялася  думками  про  Польщу.  Радянський  Союз
              пропонував установити західні кордони  Польщі  по  річках  Одеру  й
              Нейсе, а східну — по  «лінії  Керзона».  Питання  про  уряд  Польщі
              залишилося відкритим.
            Сторони  в  принципі  домовилися  про  передання  Радянському  Союзові
      областей Кенігсберга й  Мемеля,  а  також  частини  італійського  військово-
      морського флоту.
           6. Радянська  делегація  в  таємному  протоколі  зазначила,  що  після
              капітуляції Німеччини СРСР вступить у війну проти Японії.
            Міжнародне  значення  Тегеранської  конференції  було  величезним.  Її
      рішення передбачали не тільки прискорення закінчення війни  в  Європі,  а  й
      перспективи розвитку європейських країн у мирний час.
      
                     47. Ялтинська конференція, її основні рішення.
      
            Успішний наступ  союзників  та  розпад  фашистського  блоку  наблизили
      поразку Німеччини. Для того, щоб остаточно підтвердити плани її  розгрому  й
      виробити спільну політику у повоєнній Європі, Рузвельт, Черчілль  та  Сталін
      зустрілися на конференції в Ялті (4-11 лютого 1945  p.).  Головним  питанням
      була  координація  військових  зусиль  та  узгодження  воєнних   планів   до
      безумовної капітуляції Німеччини.
            «Велика трійка» узгодила практично усі питання  щодо  Німеччини.  Було
      вирішено знищити її збройні сили, покарати  воєнних  злочинців,  ліквідувати
      нацистську  партію,  скасувати  гітлерівські  закони  та  установи,  змусити
      Німеччину сплачувати репарації.
            Для втілення  цих  рішень  союзники  домовилися  окупувати  Німеччину.
      Кожній з трьох держав, а  також  Франції,  надавалися  свої  зони  окупації:
      східна частина Німеччини -СРСР, північно-західна - Англії,  південно-західна
      - США.
            Обговорювалося також  польське  питання.  Було  вирішено,  що  східний
      кордон Польщі проходитиме по «лінії Керзона», а на заході  та  півночі  вона
      отримає «суттєве прирощення території». Польський тимчасовий  уряд  вирішено
      було реорганізувати та ввести до його складу демократичних  діячів  з  самої
      Польщі та з еміграції.
            В ході Ялтинської конференції  Сталін,  Рузвельт  та  Черчілль  уклали
      таємну угоду: Радянський Союз обіцяв вступити у війну з Японією  не  пізніше
      як через три місяці після закінчення війни  в  Європі  за  умови  збереження
      попереднього становища  Монгольської  Народної  Республіки,  передання  СРСР
      Південного Сахаліну та Курильських островів,  створення  радянської  воєнно-
      морської бази в Порт-Артурі (Китай).
            Важливе  місце  в  роботі   Кримської   конференції   було   відведено
      обговоренню питання про створення Організації Об'єднаних Націй. Глави  трьох
      великих держав ухвалили проект Статуту цієї  міжнародної  організації.  Було
      вирішено включити до числа її фундаторів Україну й Білорусію.
            На конференції були прийняті «Декларація про звільнену Європу»,  заява
      «Єдність в організації миру,  як  і  у  веденні  війни»,  вирішено  утворити
      постійну нараду міністрів закордонних справ СРСР, США та англії  (НМЗС)  для
      вирішення проблем повоєнного мирного врегулювання.
      
                              48. Потсдамська конференція.
      
            17 липня 1945 p. у передмісті Берліна - Потсдамі - розпочалася остання
      конференція в історії антигітлерівської коаліції. Її склад та  позиції  дещо
      відрізнялися від попередніх. Радянський Союз  представляв  Й.Сталін,  Англію
      на початку конференції -  У.  Черчілль,  згодом  К.Еттлі  (якій  переміг  на
      виборах у Великобританії), делегацію США  очолював  новий  президент  країни
      Г.Трумен (Т. Рузвельт помер 12 квітня 1945 p.).
            Конференція тривала з 17 липня по 2 серпня  1945  p.  Були  розроблені
      принципи   політики   союзників   щодо   Німеччини:   4Д=   демілітаризація,
      демократизація, декартелізація  й  денацифікація.  Було  вирішено  розпочати
      підготовку мирних договорів  з  Німеччиною  та  її  колишніми  союзниками  в
      Європі, для чого було створено Раду міністрів закордонних справ (РМЗС)  США,
      СРСР, Англії, Франції та Китаю. Після дебатів  вдалося  врегулювати  питання
      про нові кордони Польщі. Був утворений Міжнародний  трибунал  для  покарання
      головних воєнних злочинців.
            За підсумками конференції  Німеччину  було  поділено  на  чотири  зони
      окупації, кожна з яких відповідно контролювалася командуванням військ  СРСР,
      США, Англії та Франції. Були зафіксовані нові німецькі кордони.
            СРСР підтвердив свій намір вступити у війну з Японією.
            Головною сферою обговорень були європейські справи, насамперед те,  що
      стосувалося всебічного вирішення «німецького питання».
            Оцінюючи  досягнуті  в   Потсдамі   домовленості:   вони   зафіксували
      об'єктивне співвідношення сил та інтересів — насамперед великих держав —  на
      момент укладання відповідних угод. Адже територіальний  устрій  у  більшості
      частин Європи залишається в основному таким, яким його  було  встановлено  в
      Потсдамі.
      
                    49. Геополітичні наслідки Другої світової війни.
      
            Друга  світова  війна  своїм  результатом  мала  повну  зміну  системи
      міжнародних відносин,  перерозподіл сил та  сфер  впливу  у  світі.  Головна
      зміна   полягала   у   трансформації   системи   міжнародних   відносин    з
      мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.
            По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія,
      а Франція і значною  мірою  Велика  Британія  ослабили  свої  позиції.  Якщо
      Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія  були
      виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими.
            По-друге на світову арену рішуче вийшли  США,  які  зазнали  незначних
      втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї  війни  завдяки
      військовим поставкам. На кінець війни США були  найбагатшою  і  найсильнішою
      як в економічному так і у військовому плані  країною  (до  1949р.  США  мали
      монополію на ядерну зброю). Окрім того США відмовились від  доктрини  Монро,
      що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили.
            По-третє  суттєво  збільшилась   роль   СРСР,   який   незважаючи   на
      виснаженість війною був переможцем у війні і під його  окупацією  на  кінець
      війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949  р.  створив
      власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося  два  полюси  сили  навколо
      яких групувалися інші держави.
            Другим аспектом повоєнних змін  став  крах  колоніальної  системи.  Це
      сталося  в  результаті  поразок  метрополій  у  війні,   або   сильного   їх
      послаблення. Утворилася маса  нових  незалежних  держав,  які  сформували  у
      рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання.
      
           50. Головні характеристики міжнародних відносин в повоєнний період.
      
            Міжнародні  відносини  у  повоєнний   період   розвивалися   в   ключі
      геополітичних  змін.  Переважно  характер  міжнародних  відносин  визначався
      встановленням біполярної системи міжнародних відносин на полюсах  якої  були
      США та СРСР.
            Головні характеристики МВ повоєнного періоду.
      1. холодна війна  –  як  результат  протистояння  двох  наддержав  в  умовах
         можливості застосування ядерної  зброї.  Гарячі  війни  перемістилися  на
         “околиці світу”, але провідні держави прямо чи  опосередковано  участь  у
         них все одно брали.
      2.  створення  системи  військових  союзів  та   коаліційна   дипломатія   –
         відбувалося групування держав навколо полюсів сили. Було створено НАТО та
         Організацію Варшавського договору. Підписано цілий ряд невійськових угод,
         що створювали політичні блоки держав,  при  чіткому  розмежуванні  їх  на
         східні та західні.
      3. військова психологія в міжнародних відносинах – в умовах холодної  війни,
         в умовах протистояння двох військово-політичних формувань  кожна  сторона
         розглядала іншу як потенційного ворога;
      4. виникнення руху неприєднання  як  наслідок  краху  колоніальної  системи,
         проголошення нових незалежних  держав  та  їхньої  реакції  на  біполярну
         структуру МВ;
      5. Ідеологізація міжнародних відносин  –  коли  кожна  з  сторін  розглядала
         опонента    через    призму     власної     ідеології     (комуністичної,
         антикомуністичної, антиколоніальної).
      
           51. Докорінні зміни у повоєнному світоустрої після Другої світової
                                         війни.
      
            Друга  світова  війна  своїм  результатом  мала  повну  зміну  системи
      міжнародних відносин, перерозподіл сил  та  сфер  впливу  у  світі.  Головна
      зміна   полягала   у   трансформації   системи   міжнародних   відносин    з
      мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.
            По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія,
      а Франція і значною  мірою  Велика  Британія  ослабили  свої  позиції.  Якщо
      Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія  були
      виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги  були  велетенськими.
      Загальноєвропейський ВВП за час війни скоротився на 25%.
            По-друге на світову арену рішуче вийшли  США,  які  зазнали  незначних
      втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї  війни  завдяки
      військовим поставкам. На кінець війни США були  найбагатшою  і  найсильнішою
      як в економічному так і у військовому плані  країною  (до  1949р.  США  мали
      монополію на ядерну зброю). Окрім того США відмовились від  доктрини  Монро,
      що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили.
            По-третє  суттєво  збільшилась   роль   СРСР,   який   незважаючи   на
      виснаженість війною був переможцем у війні і під його  окупацією  на  кінець
      війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949  р.  створив
      власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося  два  полюси  сили  навколо
      яких групувалися інші держави.
            Важливим важелем у міжнародних відносинах  почала  відігравати  ядерна
      зброя. Саме вона стала причиною того,  що  між  двома  військово-політичними
      блоками почалася холодна, а не традиційна  війна.
            Другим аспектом повоєнних змін  став  крах  колоніальної  системи.  Це
      сталося  в  результаті  поразок  метрополій  у  війні,   або   сильного   їх
      послаблення. Утворилася маса  нових  незалежних  держав,  які  сформували  у
      рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання.
            Міжнародні  відносини  у   повоєнний   період   набули   ідеологічного
      забарвлення і своїх опонентів країни сприймали як потенційного ворога.
      
         52. Радикальні зміни у системі міжнародних відносин повоєнного періоду.
      
            Після Другої  світової  війни  система  міжнародних  відносин  зазнала
      суттєвих змін. Головна зміна полягала у  трансформації  системи  міжнародних
      відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.
            По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія,
      а Франція і значною  мірою  Велика  Британія  ослабили  свої  позиції.  Якщо
      Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія  були
      виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими.
            По-друге на світову арену рішуче вийшли  США,  які  зазнали  незначних
      втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї  війни  завдяки
      військовим поставкам. На кінець війни США були  найбагатшою  і  найсильнішою
      як в економічному так і у військовому плані  країною  (до  1949р.  США  мали
      монополію на  ядерну  зброю).  Окрім  того  США  остаточно  відмовились  від
      доктрини Монро, що відкривало їм шлях до того  аби  стати  світовим  центром
      сили.
            По-третє  суттєво  збільшилась   роль   СРСР,   який   незважаючи   на
      виснаженість війною був переможцем у війні і під його  окупацією  на  кінець
      війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949  р.  створив
      власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося  два  полюси  сили  навколо
      яких групувалися інші держави.
            Другим аспектом повоєнних змін  став  крах  колоніальної  системи.  Це
      сталося  в  результаті  поразок  метрополій  у  війні,   або   сильного   їх
      послаблення. Утворилася маса  нових  незалежних  держав,  які  сформували  у
      рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання.
      
            53. Сучасна міжнародна система (полі та монополярність в світі).
      
            Наприкінці 80-х - на початку 90-х pp. відбулися фундаментальні зміни у
      системі міжнародних відносин. З історичної арени зійшла  одна  з  домінуючих
      наддержав - Радянський Союз. Було зруйновано двополюсну структуру  повоєнних
      міжнародних відносин.
            У той же час  поліцентричний  баланс  сил,  що  діє  у  багатополярній
      системі міжнародних відносин замість балансу сил двох наддержав являє  більш
      складну й менш стійку  систему.  Через  нестійкість  поліцентричної  системи
      можливе формування моноцентричної системи МВ, з США у ролі центру сили.  США
      нині є єдиною супердержавою  і  до  того  ж  активно  претендує  на  світове
      лідерство.
            Значно посилилися дезінтеграційні процеси, що спричинило розпад слідом
      за СРСР, СФРЮ та Чехословаччини.
            Для міжнародних відносин 90-х pp. характерними є такі тенденції:
       o на зміну біполярній структурі міжнародних відносин прийшла більш  складна
         структура, посилилася взаємозалежність країн;
       o перенесення центру протистояння з лінії Схід -Захід на  лінію  Південь  -
         Північ.  Поглибилася  міжнародно-політична  диференціація   у   «третьому
         світі»;
       o подальше зміцнення  міжнародних  позицій  високорозвинених  демократичних
         держав, трьох центрів  -  американського,  європейського  та  японського,
         «великої сімки», або більш широкого кола провідних держав;
       o зміни існуючих регіональних комплексів, створення нових  регіональних  та
         субрегіональних комплексів на основі інтеграційних процесів (ЄС, Північна
         Америка), у той же  час  можливим  є  посилення  відцентрових  тенденцій,
         розпад ряду країн, як це відбулося з СРСР, Югославією та Чехословаччиною,
         ця тенденція може поширитися на Росію.
      
             54. Основні тенденції розвитку повоєнних міжнародних відносин.
      
            Міжнародні  відносини  у  повоєнний   період   розвивалися   в   ключі
      геополітичних  змін.  Переважно  характер  міжнародних  відносин  визначався
      встановленням біполярної системи міжнародних відносин на полюсах  якої  були
      США та СРСР.
            Головні характеристики МВ повоєнного періоду.
      1. холодна війна  –  як  результат  протистояння  двох  наддержав  в  умовах
         можливості застосування ядерної  зброї.  Гарячі  війни  перемістилися  на
         “околиці світу”, але провідні держави прямо чи  опосередковано  участь  у
         них все одно брали.
      2.  створення  системи  військових  союзів  та   коаліційна   дипломатія   –
         відбувалося групування держав навколо полюсів сили. Було створено НАТО та
         Організацію Варшавського договору. Підписано цілий ряд невійськових угод,
         що створювали політичні блоки держав,  при  чіткому  розмежуванні  їх  на
         східні та західні.
      3. військова психологія в міжнародних відносинах – в умовах холодної  війни,
         в умовах протистояння двох військово-політичних формувань  кожна  сторона
         розглядала іншу як потенційного ворога;
      4. виникнення руху неприєднання  як  наслідок  краху  колоніальної  системи,
         проголошення нових незалежних  держав  та  їхньої  реакції  на  біполярну
         структуру МВ;
      5. Ідеологізація міжнародних відносин  –  коли  кожна  з  сторін  розглядала
         опонента    через    призму     власної     ідеології     (комуністичної,
         антикомуністичної, антиколоніальної).
            Наприкінці 80-х років почали проступати нові тенденції у розвитку  МВ.
      Кінець “холодної війни” і розпад СРСР поклали край  біполярній  системі  МВ.
      Явно  почали  проступати  дві  суперечливі  тенденції:  інтеграційна  –   як
      наприклад  створення  ЄС  і   дезінтеграційна   –   розпад   Чехословаччини,
      Югославії, і серйозні внутрішні проблеми в Росії,  Туреччині  і  ряді  інших
      країн.
      
                           55. Створення Ліги арабських держав
      
            Після краху мандатної системи й утворення незалежних арабських  держав
      посилилися доцентрові тенденції в міжарабських відносинах. Цьому  сприяла  й
      консолідація  арабських  країн  у  зв'язку  з   загостренням   палестинської
      проблеми.
            Спочатку ініціаторами об'єднання виступили  представники  Хашимітів  —
      правлячої династії в Йорданії та Іраку. Проте їхні плани «Великої Сирії»  та
      «Родючого півмісяця» були відкинуті іншими арабськими  країнами.  Ініціативу
      об'єднання взяв на себе Єгипет.
            Восени 1944р. в Александрії на установчій конференції арабських  країн
      було  підписано  так  званий  Александ-рійський  протокол,   що   передбачав
      створення Ліги арабських держав.
            Статут Ліги, підписали в Каїрі  22  березня  1945  р.  Єгипет,  Сирія,
      Йорданія, Ірак та Ліван (Ємен підписав Статут у травні).  Статут  зафіксував
      цілі й завдання організації: розвиток відносин між  арабськими  країнами  на
      основі поваги до незалежності й суверенітету, співпраця в галузі  економіки,
      соціальній   та   культурній   сферах.   Передбачалася   також   координація
      зовнішньополітичних курсів арабських країн.
            Принципами діяльності ЛАД проголошувалися: добровільність відносин між
      державами,  взаємна  повага  до  суверенітету  й   незалежності,   суверенна
      рівність держав,  заборона  використання  сили  для  розв'язання  суперечок,
      повага до існуючих в країнах режимів.
            З самого початку існування ЛАД центральною проблемою в  її  діяльності
      стала палестинська проблема. На сьогоднішній день  ЛАД  об'єднує  21  країну
      (Алжир, Бахрейн,  Джібуті,  Єгипет,  Йорданію,  Ірак,  ЙАР,  Катар,  Кувейт,
      Ліван, Лівію, Мавританію,  Марокко,  НДРЙ,  ОАЕ,  Оман,  Саудівську  Аравію,
      Сирію, Сомалі, Судан, Туніс).
      
                    56. Особливості повоєнного врегулювання в Європі
      
            Згідно  з  рішеннями  Потсдамської  конференції  було  створено   Раду
      міністрів закордонних справ  (РМЗС)  п'яти  великих  держав  для  підготовки
      мирних угод з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією.
            Першій сесія РМЗС (з 11 вересня  до  2  жовтня  1945  р.  в  Лондоні).
      Істотним результатом роботи сесії стала принципова домовленість про  те,  що
      в основу мирних угод з Болгарією, Угорщиною, Румунією та  Фінляндією  будуть
      покладені угоди про замирення.
            Робота Лондонської сесії РМЗС закінчилася фактично безрезультатно,  бо
      не було підписано протоколів, які б зафіксували узгоджені рішення.
            Для того, щоб перебороти суперечності, в Москві, формально поза межами
      РМЗС, з 16 по 26 грудня 1945 р. пройшла нарада міністрів  закордонних  справ
      СРСР, США та Великобританії.
            На  нараді  було   узгоджено   процедуру   підготовки   мирних   угод,
      запропонованих Потсдамською конференцією.
            Основна робота з підготовки мирних угод розгорнулася на  другій  сесії
      РМЗС (в Парижі з 25 квітня до 16 травня і з 15 червня до 12 липня 1946р.)
            Першою проблемою була економічна. В пропозиціях США  й  Великобританії
      містилися умови щодо «свободи торгівлі»  та  «рівних  можливостей».  Західні
      країни наполягали на виплаті репарацій переможеними країнами в доларах  США,
      що означало узалежнення торгівлі й економіки цих країн від  західних  держав
      у цілому  й  від  США  зокрема.  Радянський  Союз  як  держава,  що  зазнала
      найбільших збитків від переможених країн, претендував на  переважну  частину
      репарацій. СРСР висловив готовність отримати репараційні виплати  у  вигляді
      товарів.
            Питання про режим судноплавства Дунаєм розглядалося з ініціативи  СРСР
      як справа власне придунайських держав, яку не  можна  вирішувати,  в  мирних
      угодах з ними.
            Обговорювалося питання колишніх італійських колоній  (Лівії,  Еритреї,
      Сомалі).
       . З 25 липня по 15 жовтня 1946 р. в Парижі  відбувалася  мирна  конференція
         представників 21 держави.
            Серед територіальних проблем конференція розглянула  претензії  Греції
      на  1/10  болгарської  території.  Створена  конференцією  комісія  ухвалила
      постанову РМЗС про збереження існуючого болгаро-грецького кордону.
            Широко обговорювалася на конференції й проблема репарацій.
       . Паризька конференція, підтвердивши переважну більшість узгоджених у межах
         РМЗС рішень, не виконала, проте, одне  з  головних  завдань  -  подолання
         суперечностей, що містилися в цих рішеннях.
            Для цього було скликано третю сесію - РМЗС, що пройшла з  4  листопада
      по 12 грудня 1946р. у  Нью-Йорку.  Територіальні  пункти  угод  відновлювали
      довоєнні кордони європейських держав з невеликими  змінами.  Узгоджено  було
      позиції з репараційного питання.
            Нью-Йоркська сесія Ради міністрів закордонних справ  завдяки  взаємним
      компромісним поступкам сторін ухвалила остаточно узгоджені рішення за  всіма
      статтями  проектів  мирних  угод   з   країнами   -   колишніми   союзниками
      гітлерівської Німеччини.
       . Мирні угоди з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією  були
         підписані 10 лютого 1947 р, в Парижі й набрали чинності 15  вересня  1947
         р. Структура договорів була схожа для всіх країн. Вони складали  з  т.зв.
         блоків:
      1. Територіальні постанови.
      2. Політичний блок. –  Зміст  блоку  -  підготовка  країн  до  демократичних
         перетворень і заборона нацистських організацій в цих країнах.
      3. Військовий блок. – Було вирішено, що  протягом  3  місяців,  війська,  що
         окупували ці  країни,  мали  бути  виведені.  Для  кожної  країни  окремо
         визначалися кількість і якісний склад збройних сил.
      4. Економічний блок. – переважно стосувався репарацій.
            15 травня 1955 року міністра закордонних справ  СРСР,  Великобританії,
      Франції та США підписали Державний  договір  про  відновлення  незалежної  і
      демократичної Австрії. Кордони встановлювались на момент 1 січня 1938  року.
      Австрії заборонялося мати зброю масового знищення.
            26 жовтня 1955  року  австрійський  парламент  прийняв  конституційний
      закон про нейтралітет Австрії.
      
            57. Етапи мирного врегулювання з колишніми союзниками Німеччини в
                                         Європі
      
            Першою проблемою, яку вдалося владнати на основі компромісів  в  межах
      співробітництва країн антифашистської коаліції, було  врегулювання  відносин
      з колишніми союзниками Німеччини в Європі.
            Це здійснювалося в три етапи.
      Перший  етап  -  відбувався  ході  другої  світової  війни:  на  Московській
               конференції міністрів закордонних справ, на конференції у Тегерані,
               в Ялті та у Потсдамі.  Згідно  рішень  цих  конференцій  підготовку
               мирних договорів було покладено на Раду міністрів закордонних справ
               (РМЗС) 5 великих держав  (США,  Великобританії,  Франції,  СРСР  та
               Китаю). Основою мирних договорів мали стати угоди про перемир'я. До
               вироблення цих  нових  документів  величезної  ваги  було  залучено
               тільки країни, які підписали капітуляцію.
      Другий етап - попередньої роботи над цими  договорами.  Відбулися  засідання
               РМЗС у Лондоні (11 вересня - 2 жовтня 1945  p.),  Нарада  міністрів
               закордонних справ СРСР,  Великобританії  та  США  в  Москві  (16-26
               грудня 1945 p.), II сесія РМЗС у Парижі (квітень - липень 1946  p.)
               та мирна конференція у Парижі (липень - жовтень 1946 p.). На  цьому
               етапі постійно виникали конфлікти між західними державами  й  СРСР.
               Їх було подолано шляхом взаємних поступок та компромісів.
      Третій етап - завершення підготовчого процесу та укладення  10  лютого  1947
               p. в Парижі мирних договорів з  колишніми  союзниками  Німеччини  в
               Європі.
            У договорах було накреслено заходи,  спрямовані  на  демократизацію  й
      дефашизацію цих країн, передбачався їх вступ до ООН.
            Територіальні угоди у більшості випадків  обумовлювали  повернення  до
      передвоєнних кордонів.
            Італію було позбавлено усіх колоній, вона зобов'язувалася знищити свої
      військові укріплення на кордонах.
            Воєнні угоди передбачали встановлення лімітів для  національних  армій
      цих країн, виведення окупаційних військ з їхніх територій, крім Угорщини  та
      Румунії, де залишалися  радянські  війська  для  підтримання  комунікаційних
      зв'язків з Австрією.
            Економічні угоди передбачали часткову виплату репарацій. Долю  Австрії
      вдалося вирішити аж у травні 1955 p., коли  СРСР,  США,  Англія  та  Франція
      уклали  у  Відні  Державний  договір  з   цією   країною,   за   яким   вона
      проголошувалася нейтральною.
            Велике   значення   мало   встановлення   загальноприйнятого    режиму
      судноплавства по Дунаю. У 1948 p. на конференції у Белграді,  в  якій  взяла
      участь і Україна, завдяки перевазі прибічників СРСР (США, Англію та  Францію
      було виключено з числа  запрошених)  було  вироблено  рішення,  вигідні  для
      СРСР. До системи судноплавства увійшов тільки сам  Дунай  -  без  приток  та
      каналів.
      
               58. Принципи та етапи післявоєнного врегулювання з Японією
      
            Досить важливою та  складною  проблемою  було  мирне  врегулювання  на
      Далекому Сході
            Можна відокремити кілька етапів мирного врегулювання.
      Перший етап - відбувався під час другої світової війни, коли було  досягнуто
                домовленості щодо вступу СРСР у війну з Японією. СРСР тоді висунув
                низку  своїх  умов:  збереження  чинного  стану  МНР,   повернення
                Радянському Союзу Південного Сахаліну й передання йому Курильських
                островів.
            26 червня 1945 p. США, Англія й Китай ухвалили Потсдамську декларацію,
      що  вимагала  від  Японії  капітуляції  й  викладала  принципи,   які   буде
      запроваджено після  цього:  демілітаризація  та  окупація  для  забезпечення
      гарантованого виконання умов, проголошених  декларацією,  покарання  воєнних
      злочинців, демократизація країни.
      Другий етап - з 2 вересня 1945 p. до 1949 p.
            Після беззастережної  капітуляції  Японії  її  окупували  американські
      війська. Головнокомандувачем було призначено генерала Макартура.
            На конференції міністрів закордонних  справ  СРСР,  США  та  Англії  у
      Москві у грудні 1945 p.  було  прийняте  рішення  про  утворення  Комісії  у
      справах Далекого Сходу у складі представників СРСР, США, Англії,  Австралії,
      Канади, Китаю, Франції, Нідерландів,  Нової  Зеландії,  Індії  та  Філіппін.
      Вона мала працювати у Вашингтоні або у Токіо.  Її  завдання  -  сформулювати
      принципи політики щодо Японії.  Діяла  також  щойно  утворена  Рада  союзних
      держав з питань Японії. Втім ця Рада фактично не функціонувала.
            У жовтні 1945 p. генерал Макартур схвалив директиву японському  уряду,
      що передбачала:
         . демократизацію, право трудящих об'єднуватися у профспілки;
         . демократизацію системи освіти;
         . ліквідацію абсолютизму;
         . демократизацію економіки, ліквідацію засилля великих фамільних трестів
           (дзайбацу);
         . рівноправність жінок.
            3 травня 1947 p. набула чинності Конституція Японії. Згідно зі статтею
      9, передбачалася відмова Японії від війни як суверенного права нації  й  від
      використання збройної сили як засобу розв'язання міжнародних  конфліктів  та
      взагалі від власних збройних сил.
            У підготовці мирного договору у Раді союзних держав  з  питань  Японії
      зростала напруженість між СРСР та США, тому усі спроби скликати  конференцію
      з приводу укладення договору були невдалими: СРСР вважав, що мирний  договір
      повинна підготувати Рада міністрів закордонних справ, а  США  наполягали  на
      тому, щоб покласти це на Комісію у справах Далекого Сходу.
      Третій етап - з 1949 по 1951 pp. -  так  званий  «зворотний  курс».  Початок
                його був пов'язаний з  піднесенням  національно-визвольного  руху,
                проголошенням КНР у жовтні 1949 p., після  тривалої  громадянської
                війни в Китаї, активізацією радянської політики в Азії.
            США більше не підтримували Китай, а зосередили свою увагу  на  Японії.
      Генерал Макартур, покладаючись на  праві  партії,  розпочав  боротьбу  проти
      лівих  сил,  зокрема  розпустив  профспілки,  які  вдавалися  до  політичної
      діяльності, заборонив державним службовцям членство у політичних партіях.
            12 липня 1951 p. було опубліковано спільний англо-американський проект
      мирного договору. Передбачалося скликати конференцію  для  його  підписання.
      Що й було зроблено. Мирна угода з Японією була підписана  на  конференції  у
      Сан-Франциско.
      
                       59. Конференція у Сан-Франциско 1951 року.
      
            Сан-Франциська конференція скликалася з метою підписання мирної  угоди
      з Японією.  В  Сан-Франциській  конференції  (4—8  вересня  1951  р.)  взяли
      участь  52  країни.  Серед  учасників  не  було  КНР,  КНДР,  МНР  та   ДРВ,
      відмовилися брати участь Індія та Бірма.
            В проекті мирної угоди підтверджувалася відмова  Японії  від  Тайваню,
      островів Рюкю, Бонін і  ряду  інших  територій,  але  не  було  сказано  про
      повернення  Курил  і  Південного  Сахаліну  до  складу  СРСР,  а  Тайваню  і
      Пенхулєдао — до складу КНР. Передбачалася  згода  Японії  на  опіку  ООН  (в
      особі США) над кількома японськими островами. Значна увага в  проекті  угоди
      приділялася питанням безпеки Японії.
            Радянський Союз знову наполягав на визнанні Японією суверенітету  СРСР
      над Південним Сахаліном та Курильськими островами і КНР —  над  Маньчжурією,
      Тайванем та островами Пенхулєдао. Радянська  делегація  пропонувала  вивести
      всі збройні сили союзних держав не пізніше ніж через 90  днів  і  заборонити
      розміщення  іноземних  військ  та  військових  баз  на   території   Японії.
      Репараційні питання  пропонувалося  розглянути  на  спеціальній  конференції
      заінтересованих держав. Передбачалося  суворе  обмеження  розмірів  збройних
      сил Японії.
            Радянські пропозиції й поправки не були поставлені головою конференції
      на обговорення, бо це не передбачалося процедурою і порядком денним.
            8 вересня 1951 р.  представники  48  країн  підписали  мирну  угоду  з
      Японією. Представники СРСР, Польщі, Чехословаччини не прибули  на  церемонію
      підписання  угоди,  бо  розглядали  її  як  результат  «змови  Вашингтона  з
      японським урядом».
            Через кілька годин США і Японія підписали «угоду  безпеки»,  згідно  з
      якою  Японія  надавала  Сполученим  Штатам   «право   розміщувати   наземні,
      повітряні та морські сили в Японії й біля неї».
            Японія без дозволу США не мала  права  надавати  бази  для  розміщення
      інших іноземних військ, проведення маневрів і т. д.
            У січні 1952 р. США і Японія підписали Адміністративну угодуу  в  якій
      фіксувалася  згода  Японії  «на  використання  Сполученими  Штатами  засобів
      обслуговування і територій, необхідних для виконання  завдань,  передбачених
      угодою безпеки».
      
                        60. Ідеологічні чинники «холодної війни».
      
            Одним з ініціаторів повороту  у  зовнішньополітичному  курсі  США  був
      дипломат Джордж Ф.Кеннан.  Протягом   1945-1946   pp.   він   звернувся   до
      держдепартаменту США з трьома записками. Найбільш відома з них -  так  звана
      «довга телеграма» з Москви від 22 лютого 1946 p.
            Головні ідеї Дж.Ф.Кеннана полягали у наступному:
       o СРСР буде намагатися поширити кордони соціалістичного табору, по-перше, в
         країнах  Центральної  та  Східної  Європи,  по-друге,  через   вплив   на
         комуністичні  партії  Західної  Європи,   по-третє,   буде   підтримувати
         національно-визвольний рух  з  метою  послаблення  там  позицій  західних
         держав й заповнення «вакууму» сили;
       o необхідно стримувати комуністичну загрозу. Для цього  потрібно,  перш  за
         все, інформувати світове співтовариство відносно реального стану справ  у
         СРСР, про дії тоталітарного режиму;
       o комуністичні ідеї являють собою загрозу тільки для «хворого суспільства»,
         тому необхідно розробити позитивну й  конструктивну  програму  повоєнного
         світу;
       o необхідне гуртування країн Заходу для протидії радянській загрозі.
      
            5 березня 1946 p. колишній прем'єр-міністр Великобританії У.Черчілль у
      присутності президента США Г.Трумена виступив з промовою у  м.  Фултон.  Він
      стверджував, що почалася епоха протистояння  двох  систем:  демократичної  й
      тоталітарної.  Замість   фашизму   виник   новий   ворог   -   комуністичний
      тоталітаризм, який несе загрозу світу.  СРСР  перегородив  Європу  «залізною
      завісою», створивши собі сфери впливу у Центральній та Східній  Європі.  Він
      використовує для розширення сфери  своєї  експансії  «п'яту  колону»,  тобто
      комуністичні  партії.  Радянському  Союзу  повинна   протистояти   асоціація
      англомовних народів, США мають взяти  на  себе  основний  тягар  боротьби  з
      комунізмом, а Великобританія стане  ланкою,  що  пов'яже  Північну  Америку,
      західноєвропейські держави, британські колонії та домініони.
            Й.В.Сталін оцінив промову У.Черчілля як заклик до  війни  проти  СРСР.
      Проте й радянські лідери зробили чимало для розпалювання  вогнища  «холодної
      війни».
            9 лютого 1945 p. Й.В.Сталін виступив з промовою перед виборцями.  Він,
      зокрема,  стверджував,   що   внутрішні   конфлікти   капіталізму   неминуче
      призведуть  до  нових  війн.  А  ці  війни,  у   свою   чергу,   послаблюють
      капіталістичну   систему,   прискорюють   її   неминучий   крах    внаслідок
      соціалістичних революцій.
            У квітні 1945 p. різкий конфронтаційний  виступ  міністра  закордонних
      справ СРСР В.М.Молотова під час установчої конференції 00Н  у  Сан-Франциско
      отримав назву «першого пострілу у «холодній війні».
      
                                 61. «Доктрина Трумена».
      
            Зовнішня  політика  США  повоєнних  років  базувалася  на  так  званій
      доктрині «стримування» Радянського Союзу.
            Доктрину   «стримування»   вперше   було   впроваджено   у    Східному
      Середземномор'ї. Великобританія підтримувала Грецію,  де  місцеві  комуністи
      загрожували монархічному уряду громадянською війною, й Туреччину,  від  якої
      СРСР домагався спільного контролю над протоками Босфор й Дарданелли. У  1947
      p. британський уряд повідомив американському, що він не в  змозі  допомагати
      Греції та Туреччині. Президент Г.Трумен сподівався,  що  конгрес  проголосує
      за допомогу Греції й Туреччині у розмірі 400 млн. дол. 12  березня  1947  p.
      президент   Г.Трумен   виступив   на   спільному   засіданні   обох    палат
      американського конгресу. Посилаючись  на  «комуністичну  загрозу»  Греції  й
      Туреччини, Г.Трумен закликав конгрес в інтересах «національної безпеки  США»
      асигнувати до 30 квітня 1948 p. 400 млн. дол. для  надання  допомоги  урядам
      Греції й Туреччини. Він, зокрема, зазначив: «Я вважаю,  що  Сполучені  Штати
      повинні проводити  політику  підтримки  вільних  народів,  які  чинять  опір
      спробам захопити владу збройними меншинами або тиску ззовні».
            Отже, «доктрина Трумена» мала два аспекти:
           1. регіональний - передбачав американську допомогу Греції й Туреччині.
           2.  глобальний.  Глобальний  аспект,  тобто   сутність   американської
              доктрини, передбачав, що США беруть на себе відповідальність за усі
              країни, які знаходяться під загрозою комунізму. США будуть захищати
              їх  шляхом  надання  як  економічної,  так  і  військово-політичної
              допомоги.
            Г.Трумен  підкреслював,  що  за  останні  місяці  тоталітарні   режими
      утвердилися в ряді держав,  а  економічна  підтримка  дозволить  забезпечити
      національну незалежність та побудувати справді вільний світ.
            Ця програма заклала підвалини закону від 15 травня 1947 p.,  згідно  з
      яким  були  укладені  американо-грецькі  та  американо-турецькі  угоди,  які
      визначали умови американської допомоги Греції й Туреччині.
            Отже, це було народження «доктрини Трумена». США  вперше  проголосили,
      що їх  інтереси  вимагають  «стримування»  СРСР,  а  ситуація,  що  склалася
      навколо Греції й Туреччини, загрожує безпеці США.
      
                                   62. «План Маршала»
      
            Друга світова війна підірвала економіку  всієї  Європи.  На  25%  впав
      європейський  ВВП,  зростало   безробіття   та   відчувався   сильний   брак
      інвестицій.  Через  це,  і  через  ряд  політичних  міркувань,  США   почало
      розробляти план економічної допомоги Європі.
            - 5 червня 1947 p.  державний  секретар  США  Дж.  Маршал  виступив  з
      промовою у Гарвардському  університеті  з  нагоди  присвоєння  йому  ступеня
      доктора права. Він сформулював основні положення  комплексу  економічних  та
      політичних заходів щодо здійснення реконструкції в Європі, що здобули  назву
      «плану  Маршала».  Отже,  його  мета  -  відродження  справно  функціонуючої
      економіки, що дозволила б створити такі політичні  та  соціальні  умови,  за
      яких  могли  б  функціонувати  інститути  «вільного  суспільства»,  а  також
      залучення Західної Німеччини до  Західного  блоку  й  зменшення  радянського
      впливу в Європі. Для цього потрібна додаткова допомога Західній  Європі,  що
      повинна здійснюватися крупномасштабно.
            З 27 червня по 2 липня 1947 p. у Парижі  відбулася  нарада  за  участю
      Франції, Великобританії  та  СРСР.  СРСР  відмовився  від  участі  у  «плані
      Маршала». Після цього він почав вимагати цього ж від  своїх  союзників.  Усі
      східноєвропейські  країни  підтримали  СРСР,  проблема  виникла   тільки   з
      Чехословаччиною, яку все ж таки вдалося переконати під тиском СРСР.
            Відкинувши  американський   план,   Радянський   Союз   втратив   свою
      популярність  серед  населення  європейських   країн,   тому   що   виявився
      супротивником стабілізації ситуації у цих країнах. Комуністи країн  Західної
      Європи, відмовившись від «плану Маршала» виглядали  «ворогами»  національних
      інтересів своїх країн, що дало поштовх антирадянській кампанії. Після  цього
      не могло йти й мови про їх перебування в урядах Західної Європи.
            Західна Європа одержала близько 17 млрд. доларів  і  стала  економічно
      незалежною  від  США.  Невдовзі  Західна  Європа   почала   конкурувати   зі
      Сполученими Штатами на світових ринках, помітно підвищився  життєвий  рівень
      більшості західноєвропейського населення.
            Фактично розкол Європи у відношенні до «плану Маршала»  став  початком
      «холодної війни», розподілу світу на  сфери  впливу,  протистояння  СРСР  та
      США. Створена Рада  економічної  взаємодопомоги  мала  значно  менш  скромні
      економічні можливості і значною мірою такий хід  подій  обумовив  економічне
      розшарування Західної і Східної Європи.
      
               63. Підготовка та укладення Північно-Атлантичного договору
      
            Перед загрозою нового  протистояння  життєво  важливими  для  Західної
      Європи стали гарантії безпеки. Логіка конфронтації  підказувала,  що  шукати
      їх слід не в загальноєвропейській системі, а в межах західного табору.  Така
      система мала забезпечити недоторканність держав Західної  Європи  насамперед
      за рахунок зміцнення військового потенціалу. Центром  військової  інтеграції
      Західної  Європи  стала  Великобританія.  Роз'єднана  Німеччина  та   слабка
      Франція не сприймалися в Лондоні  як  гарантія  проти  поширення  комунізму,
      тому для досягнення  цієї  мети  необхідна  була  консолідація  зусиль  усіх
      держав Західної Європи  та  узгодження  їхніх  дій  зі  США.  Великобританія
      відводила для себе роль сполучної ланки між США і Європою.
            Першим кроком до консолідації стало підписання 4  березня  1947  р.  у
      Дюнкерку англо-французького Договору про союз та  взаємну  допомогу  строком
      на 50 років. Його основною метою декларувалося «запобігання новій агресії  з
      боку Німеччини».
            Великобританія закликала до розширення  коаліції.  22  січня  1948  р.
      англійський міністр закордонних  справ  Е.  Бевін  у  своєму  виступі  перед
      палатою громад запропонував створити Західний союз європейських  держав.  Ця
      ініціатива дістала підтримку США. В березні 1948 р. в Брюсселі   розпочалася
       конференція  представників Великобританії, Франції, Бельгії,  Голландії  та
      Люксембургу. 17 березня 1948  р.  вони  підписали  Договір  про  економічне,
      соціальне й культурне співробітництво та колективну самооборону.
       . Цей договір дістав назву «Брюссельський пакт».
            Строк його дії також становив 50 років, а  метою  знову  декларувалася
      протидія «відновленню агресивної  політики  Німеччини».  До  речі,  основним
      питанням   порядку   денного    конференції    була    проблема    утворення
      західнонімецької  держави  та  майбутньої  її  інтеграції  до   європейських
      військових  угруповань.  Укладення  «Брюссельського  пакту»   певною   мірою
      вгамувало побоювання Франції та країн Бенілюксу щодо німецького реваншизму.
            Згідно  з  договором   формувалися   консультативна   рада   міністрів
      закордонних справ, військовий комітет міністрів оборони та військовий  штаб.
      На початку жовтня 1948 р.  була  створена  військова  організація  Західного
      союзу.  Реалізуючи  свої  плани  розбудови   системи   безпеки   в   Європі,
      Великобританія у квітні 1948 р. провела  таємні  переговори  зі  Сполученими
      Штатами та Канадою  щодо  створення  трьома  державами  Північноатлантичного
      союзу. За задумом Лондона, цей  союз  мав  доповнити  Західний  у  загальній
      системі безпеки та надати Англії «ядерні гарантії» безпеки. Сполучені  Штати
      підтримали дії європейських союзників  щодо  військової  інтеграції  й  були
      готові приєднатися до цього процесу.
       . 11 червня 1948  р.  сенат  США  ухвалив  резолюцію  №  239  —  «резолюцію
         Ванденберга».
            Ця  резолюція  означала  офіційну  відмову  Вашингтона  від   практики
      неприєднання до військово-політичних об'єднань за межами Західної півкулі  в
      мирний час. Прийняття «резолюції Ванденберга» дало США  змогу  безпосередньо
      очолити процес створення  військово-політичних  блоків  у  всьому  світі,  і
      насамперед у Європі, б липня 1948  р.  розпочалися  ініційовані  США  таємні
      переговори між Сполученими Штатами,  Канадою  та  членами  Західного  союзу.
      Темою переговорів стала «оборона Атлантичного регіону». Вже наприкінці  1948
      р. одночасно з  роботою  над  текстом  майбутнього  договору  США  провадили
      консультації  ще  з  сьома  країнами  Західної  Європи:   Італією,   Данією,
      Ісландією, Норвегією, Португалією, Ірландією та Швецією.  Лише  останні  дві
      відхилили  пропозицію  північноамериканського  партнера.   Всі   інші   дали
      принципову згоду приєднатися до майбутнього блоку.
       .  4  квітня  1949  р.  Північноатлантичний  пакт  підписали  у  Вашингтоні
         представники Бельгії, Великобританії, Данії,  Ісландії,  Італії,  Канади,
         Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції.
            З серпня того ж  року  договір  набрав  чинності.  З  метою  підтримки
      атлантичної інтеграції в жовтні 1949  р.  сенат  США  затвердив  закон  «Про
      взаємну військову допомогу». Вже в січні 1950 р. згідно з  цим  законом  США
      уклали вісім двосторонніх угод  із  західноєвропейськими  членами  НАТО  про
      фінансову допомогу  у  військовій  сфері.  В  1951  р.,  керуючись  законом,
      конгрес затвердив суму асигнувань — 9,5  млрд  доларів  —  для  кредитування
      закупок військової техніки та обладнання членами НАТО.
       . Наступним кроком у посиленні співпраці  в  межах  НАТО  стало  підписання
         членами альянсу 19  липня  1951р.  конвенції  «Про  статус  збройних  сил
         країн—учасниць НАТО».
            Згідно з її положеннями  США  одержували  право  утримувати  в  Європі
      військові бази, збройні сили  альянсу  могли  розташовуватися  на  території
      інших країн—членів НАТО, в обох  випадках  іноземні  збройні  сили  фактично
      користувалися правом екстериторіальності. Але йшлося не лише  про  формальне
      об'єднання держав Західної Європи, а й про  перетворення  нових  атлантичних
      зв'язків на справжню запоруку недоторканності, тобто формування  ефективного
      військового утворення. А досягти цього було неможливо  без  участі  Західної
      Німеччини. Проте перспектива ремілітаризації ФРН викликала  занепокоєння  не
      лише на Сході, але й на Заході континенту.
      
                                    64. Створення ОВД
      
            Негайно після підписання Паризького договору 29 листопада –  2  грудня
      1954р. СРСР організував у Москві конференцію з Європейської безпеки, на  яку
      були  запрошені  також  3  найбільші  західні  країни.   Та,   оскільки   ті
      відмовилися, то у конференції взяли участь лише країни народної  демократії,
      у тому числі і Східна Німеччина. Щойно у травні 1955 року стало  відомо  про
      ратифікацію Лондонського та Паризького  договорів , СРСР негайно , 7  травня
      розірвав англо-радянську (1942р) та франко-радянську (1944) угоди.
            Потім у Варшаві з 11 по 14 травня   1955  року  відбулася  конференція
      східного  блоку.  Вона  закінчилася  підписанням  14  травня   договору  про
      дружбу,  співпрацю  та  взаємну   допомогу   8   країн   (   СРСР,   Польща,
      Чехословаччина, Східна Німеччина,  Румунія,  Болгарія,  Албанія,  Угорщина).
      Цей договір фактично копіював Атлантичний пакт. Його  стаття  5  передбачала
      організацію єдиного командування під приводом  радянського  маршала  Конєва.
      Можливість участі НДР у  єдиному  командуванні  мало  розглядатися  пізніше.
      Варшавський договір, нічого не змінивши у стані східного військового  блоку,
      надав йому більш наочного вигляду.
            Варшавський пакт не змінював  радикально  ситуацію  в  Європі,  бо  на
      момент його укладення СРСР уже  підписав  двосторонні  договори  з  країнами
      Східної Європи.  Крім  того,  пакт  не  мав  агресивного  характеру,  бо  не
      виключав можливості поліпшення відносин країн-членів й  Заходом,  декларував
      недоторканність суверенітету держав-учасниць. Задля поліпшення  ситуації  на
      переговорах з німецької проблеми підпорядкування  НДР  єдиному  командуванню
      відстрочувалося. Ще до укладення Варшавського договору, 15 травня  1955  р.,
      СРСР підписав мирну угоду з Австрією, зобов'язавшись вивести свої війська  з
      її  території.  Отже,  утворення  Варшавського  блоку  не  мало  практичного
      значення, а було ще одним актом  залякування,  який  органічно  укладався  в
      картину конфронтації Заходу й Сходу протягом усієї «холодної війни».
            З утворенням ОВД було завершено  процес  консолідації  союзників  обох
      наддержав, залучення їх до участі в глобальній конфронтації  та  легалізації
      нових союзницьких відносин у політичній, військовій та  економічній  сферах.
      Блокова біполярність ставала реальністю.
      
                                   65.Створення АНЗЮС
      
            Напередодні конференції  у  Сан-Франциско,  скликаної  для  підписання
      мирного  договору  з  Японією,  у  лютому-квітні  1951  р.   США   розпочали
      переговори з Австралією  та  Новою  Зеландією,  які  побоювалися  повторення
      агресії з боку Японії.
            1  вересня  1951  р.  США,   Австралія   та   Нова   Зеландія   уклали
      Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС),  який  гарантував  Австралії  та  Новій
      Зеландії  американський  захист   від   можливого   відродження   японського
      мілітаризму.
            Пакт мав на меті захист  миру  в  районі  Тихого  океану,  координацію
      зусиль щодо створення регіональної системи безпеки, колективні воєнні дії  в
      разі нападу на одну з країн-членів пакту.
      
                              66. Багдадський пакт (СЕНТО)
      
            Великобританія та Франція неодноразово робили спроби створити  воєнний
      пакт  на  Близькому  Сході.  Але  перешкодою  була  позиція  країн  регіону,
      особливо Єгипту після приходу  до  влади  внаслідок  революційних  подій  23
      липня 1952 р. нового керівництва, яке згодом  очолив  Г.А.Насер.  Перешкодою
      на шляху створення пакту був також арабо-ізраїльський антагонізм.
            Ініціатором створення пакту виступив монархічний Ірак. 24 лютого  1955
      р. було укладено угоду між Іраком  та  Туреччиною,  так  званий  Багдадський
      пакт. Це був союз у справах спільної безпеки та оборони.5 квітня 1955 р.  до
      пакту приєдналася Великобританія, 23  вересня  -  Пакистан,  3  листопада  -
      Іран.
            У 1958 р. в Іраку відбулася антимонархічна революція. Нове керівництво
      оприлюднило рішення вийти з  Багдадського  пакту.  3  серпня  1959  р.  пакт
      дістав назву Організація Центрального Договору (СЕНТО).
      
            Ініціатива  створення  такого  пакту  належала   іракському   прем»єр-
      міністру.  Безпека  Іраку  залежить  від  Туреччини  та  Ірану  на   випадок
      радянської  загрози.  Отже  він  (  ІРАК)  відходить  від   нейтралістиської
      політики. 13 січня 1955 року прем»єр- міністр Туреччини Мендерес та  міністр
      закордонних справ Кепрюлю приїхали  до  Багдада  з  заявою  про  свій  намір
      укласти угоду для забезпечення  стабільності  та  безпеки  Близького  Сходу.
      Угода була підписана в Багдаді 34 лютого 1955 року. Укладений на 5  років  з
      можливим продовженням, відкритий для участі  інших  країн  Багдадський  пакт
      був союзом 2 країн у справі  спільної  безпеки  та  оборони.  Була  створена
      постійна рада пакту.
            Приєднання Великобританії до  пакту  відбулося  5  квітня  1955  року.
      Відтак, через турецьке та британське посередництво  Багдадський  пакт  міцно
      пов»язувався з  Атлантичним.  Пакистан  приєднався  23  вересня,  Іран  –  3
      листопада 1955 року. Пакт передбачав можливість приєднання  інших  арабстких
      держав.
            Цілком природно, що СРСР повсякчас заявляв протести проти Багдадського
      пакту, відверто спрямованого проти  нього.  США  навпаки  підтримували  його
      дуже енергійно, і вбачали в ньому один із ключових пункиів їзнбої  оборонної
      системи. Вони посилали спостерігачів  на  засідання  ради  пакту,  або  його
      економічного комітету. А на початку червня 1957 р. вступили  до  військового
      комітету.
      
                                   67. Утворення СЕАТО
      
            США  уже  уклавши  у  Тихоокеанському  регіоні  союз   з   Філіпінами,
      Австралією  та  Новою  Зеландією,  а   також   Японією,   під   керівництвом
      республіканців прагнули поширити таку систему  і на континентальну Азію.  Це
      було пов»язане з необхідністю перемир»я  в Кореї та Індокитаї,  а  також  із
      особистим потягом Фостера Даллеса до Азії.
            Важливішим за своїм колективним характером  видається договір у Манілі
      8 вересня 1954 р . Цей договір про колективну оборону Південно-Східної  Азії
      був американською реакцією на поступки, зроблені на  Женевський  конференції
      щодо Індокитаю. Договір об»єднував США, Францію, Великобританію,  Австралію,
      Нову  Зеландію,  Філліпіни,  Пакистан,  Таїланд.  Досі   останній   не   був
      безпосереднім   союзником   США.   Цей   пакт,   створенний    за    зразком
      Північноатлантичного  союзу,  підкреслено  підтримував  незалежність  країн,
      населення яких цього прагнуло, і власне був  об»єднанням  держав.  Стаття  4
      передбачала, що в разі воєнної  агресії  проти  зони  пакту  (  що  включала
      Південний В»єтнам, Камбоджу та  Лаос)  або  проти  одної  з  союзних  країн,
      союзницькі  сили  зустрінуть  загальну   небезпеку   відповідно   до   їхніх
      конституційних порядків. Вони проводять консультації в разі загрози.  Стаття
      5 передбачала створення Ради  союзу.  Договір  укладався  безстороково,  але
      кожна з сторін могла вийти з союзу, обов»язково попередивши про це  за  рік.
      США  в  окремій  заяві  зобов»язувалися   втручатися   включно   у   випадку
      комуністичної агресії.
      
                           68. Утворення двох німецьких держав
      
            Згідно  з  Потсдамською  угодою  в  Німеччині  мали  бути  забезпечені
      демократичні свободи, діяльність демократичних політичних  партій,  введення
      принципу виборності влади і створено централізований  німецький  уряд,  який
      мав ухвалити документ про мирне врегулювання, складання якого покладаюся  на
      новий орган — Раду міністрів  закордонних  справ.  Передбачалося,  що  такий
      уряд   формуватиметься   через    «центральні    німецькі    адміністративні
      департаменти, очолювані державними секретарями». Але в тій  же  Потсдамській
      угоді вперше запроваджувався в міжнародно-правову практику  термін  «західні
      зони», тобто йшлося  про  поділ  Німеччини  за  принципом  Схід—Захід.  Щодо
      репараційного питання, то запропонований спосіб  його  вирішення  далеко  не
      зміцнював декларованого принципу збереження економічної  єдності  Німеччини.
      Тому багато вчених не без підстав уважають, що  Потсдамська  угода  фактично
      зафіксувала поділ Німеччини.
            Офіційним    аргументом    було    небажання    порушувати     принцип
      чотиристороннього управління Німеччиною.
            Слід зазначити, що на той  період  лише  в  радянській  зоні  існували
      центральні німецькі  адміністративні  органи  управління  окремими  галузями
      економіки.  Тому  формування  багатозонних  органів  мало  орієнтуватися   в
      організаційному  плані  на  радянський  зразок.  Здавалося  б,  американська
      пропозиція була виграшною  для  радянської  сторони.'  Але  це  означало  би
      погіршення відносин із Францією, єдиною з західних країн, в уряді якої  були
      комуністи  і  взаємини  з  якою  були  набагато  теплішими,  ніж  з   іншими
      союзниками. Тому, як вважає  чимало  дослідників,  у  тій  ситуації  сталася
      підміна державних інтересів партійними.
            Німецька економіка в західних  секторах  і  надалі  керувалася  самими
      союзниками.  В  умовах  повоєнної  кризи  в  переможеній  Німеччині   вільне
      підприємництво слід було обмежити системою державного контролю й  розподілу.
      Тому 27 березня 1946 р. з'явився документ, схвалений  чотирма  державами,  —
      «План з репарацій та рівня повоєнної  німецької  економіки».  Багато  вчених
      вважають його вершиною союзницької  співпраці.  План  передбачав  збереження
      традиційних  господарських  зв'язків,  незважаючи  на  міжзональні  кордони,
      тобто мова йшла про збереження єдності країни.
            В  початковий  період  проведення   репараційної   політики   практика
      демонтажів німецьких підприємств у  східній  зоні  значною  мірою  підірвала
      радянський авторитет у німецького населення. Проте незабаром  було  знайдено
      більш прийнятний  спосіб  рішення  —  репарації  з  поточної  продукції.  Це
      стимулювало німців на більш продуктивну працю і розширювало  базу  німецької
      промисловості.  Навесні  1946  р.   постали   перші   радянські   акціонерні
      товариства  (РАТ),  які  складалися  з  підприємств,  що  підлягали   раніше
      демонтажу, а тепер  зорієнто-вувалися  на  постачання  готової  продукції  в
      обмін  на  надання  сировини.  Для  західних   країн   такий   варіант   був
      неприйнятний, передусім з точки зору захисту  власного  ринку  від  фактично
      безкоштовних товарів з країни-конкурента. Тому  вони  свідомо  дотримувалися
      політики очікування. Значна частина підприємств західних зон  не  працювала,
      в той час як перехід  від  демонтажів  до  стягнення  репарацій  з  поточної
      продукції в радянській зоні  зумовив  поліпшення  економічної  й  політичної
      ситуації.
             Західнонімецька економіка потребувала захисту від зовнішнього  ринку,
      оскільки більш раціональна господарча політика в східному  секторі  зумовила
      перелив товарів із нього в західні сектори, бо робітники  західних  секторів
      одержували на бездіяльних підприємствах зарплату,  а  реалізувати  її  могли
      лише в радянській зоні.
            30 червня 1946 р. було введено режим контролю за пересуванням  товарів
      і людей між радянською і західними зонами.
       . На Паризькій сесії Ради міністрів закордонних справ (РМЗС) яка  відбулася
         у два етапи у квітні—липні 1946р., держсекретар США Д. Бірнс запропонував
         скликати мирну конференцію 12 листопада 1946 р. і  завершити  роботу  над
         німецьким урегулюванням.
            Мінісір закордонних справ  СРСР  В.  Молотов  виступив  із  програмною
      промовою «Про долю Німеччини і мирної угоди з нею», сенс  якої  зводився  до
      обстоювання   політичного   суверенітету   Німеччини,   її    територіальної
      неподільності  й  необхідності  розвитку  мирної  німецької   промисловості.
      Окремо ставилося питання про створення загальнонімецького уряду й  перевірку
      його на довіру, отже, про швидке припинення окупації не йшлося.
            Міністр закордонних справ Франції Ж. Бідо обмежив попередні умови  для
      створення  центральних  німецьких  департаментів  санкціонуванням   переходу
      Саару під тимчасове керування Франції. Тут дуже багато залежало від  позиції
      Радянського Союзу. Адже навіть  тимчасове  відлучення  Саару  від  Німеччини
      суперечило  молотовській  позиції  засудження  сепаратизму  і,  крім  цього,
      підривало  юридичну  непорушність  польсько-німецького  кордону  Одер—Нейсе,
      адже формально статус Саару зрівнявся  б  з  аналогічним  статусом  західних
      польських земель. Тому в тій ситуації радянський міністр  закордонних  справ
      тільки зарезервував свою позицію.
       .  Ще  одним  питанням  Паризької  сесії,  що  торкалося   Німеччини,   був
         американський проект угоди про її роззброєння й демілітаризацію.  Пізніше
         він дістав назву «угода Бірнса».
            Що стосується  перевірки  виконання  рішень  про  демілітаризацію,  то
      радянська  сторона  наполягала  на  скасуванні   інспектування   промислових
      підприємств. Уже в той  час  на  кордоні  Саксонії  й  Тюрінгії  розгортався
      проект видобування і переробки урану  на  комбінаті  «Вісмут».  І  ось  тут,
      вочевидь, і крилася головна причина неприйняття радянською  стороною  «угоди
      Бірнса»,  бо  в  ній  заборонялося  виробництво   «будь-яких   розщеплюваних
      матеріалів». Щоправда,  вона  містила  застереження  про  можливість  такого
      виробництва, якщо  «Високі  Сторони  схвалять»,  але  таким  чином  урановий
      проект СРСР узалежнювався від західних держав, насамперед США.
            І  хоча,  безперечно,  існувала  можливість  певного  компромісу,  але
      абсолютна  закритість  взаємних  позицій,   приховування   справжньої   суті
      суперечностей урешті-решт зумовили провал проекту  Бірнса.  Як  наслідок  на
      Паризькій сесії 12 липня 1946р. було проголошено намір США й  Великобританії
      об'єднати свої окупаційні зони і створити те, що згодом назвуть «Бізонією».
            Саме  створення  «економічної  об'єднаної  області»  багатьма  вченими
      вважається початковою фазою в процесі розколу Німеччини. Хоча  через  значні
      труднощі функціонування «Бізонії» цей процес не одразу став необоротним.
            6 вересня 1946 р.  держсекретар  США  Бірнс  виступив  у  Штутгарті  з
      промовою, де брав під сумнів повоєнний територіальний статус і  виступив  за
      перегляд кордону Одер—Нейсе.
            5 червня 1947 р. держсекретар США виголосив свою гарвардську  промову,
      з якої бере початок «план Маршалла». Якщо з економічної точки зору  він,  на
      думку багатьох дослідників, не був для Німеччини вирішальним,  то  політичне
      значення його  очевидне  —“План  Маршалла»  став  інструментом  консолідації
      західнонімецького  уряду.  Тим  більше  що  адміністративно-командна  модель
      керування економікою у східній зоні до цього  часу  себе  вже  вичерпала,  а
      альтернативи до «плану Маршалла» для Східної Німеччини  Радянський  Союз  не
      запропонував.
       . Спробу обговорити економічні, в тому числі й  репараційні,  питання  було
         зроблено на Лондонській сесії РМЗС (25 листопада — 15  грудня  1947  р.).
         Проте її фактично було зірвано:  держсекретар  США  Д.  Маршалл  під  час
         одного з  засідань  оголосив  сесію  закритою  —  без  узгодження  і  без
         зазначення місця та  часу  наступної  зустрічі.  Під  час  сесії  Франція
         висловила принципову згоду на  об'єднання  французької  зони  окупації  з
         англо-американською  і  створення   «Тризонії».Усі   ці   заходи   значно
         прискорили  перетворення  «об'єднаної  економічної  область  на  справжню
         державу. Створювався праобраз майбутньої  конституційної  структури.  Аби
         зменшити невдоволення Франції, що, як і раніше,  вважала  західнонімецьку
         державу  за  майбутнього  надто  небезпечного  сусіда,   Англія   і   США
         санкціонували  відлучення  Саару  від  Німеччини  й  передання  його  під
         фактичний суверенітет Франції.
            Лондонська конференція проходила у два етапи: з 23 лютого до б березня
      і з 20 квітня до 1 червня 1948 р. На ній було узгоджено директиву  для  глав
      урядів усіх західнонімецьких земель, згадно з якою вони до  1  вересня  мали
      скликати установчі збори для розробки Конституції.
             Лондонська конференція проголосила курс на створення західнонімецької
      держави та її  інтеграцію  в  західний  блок.  Це,  звичайно,  не  могло  не
      викликати вййовздні заходи з боку Радянського Союзу. 18  червня  командувачі
      окупаційних  військ  США,  Великобританії  й  Франції   повідомили   маршала
      Соколовського про проведення з 20 червня грошової реформи у  трьох  західних
      зонах. Передбачалося не поширювати її на східні сектори Берліна.
            22 липня Соколовський сповістив своїх західних  колег  про  проведення
      грошової реформи вже  в  радянській  зоні  окупації  Німеччини  і  в  районі
      Великого Берліна.
            24 липня було цілком  перекрито  наземні  комунікації   між  західними
      зонами окупації й Берліном «з технічних причин».
            Західні  держави  організували  й  розширили  «повітряний  міст»   між
      західними  зонами  окупанії  й  Берліном.  Радянський  уряд  проголосив,  що
      транспортні обмеження між Берліном і західними зонами окупації будуть  зняті
      одночасно зі згодою на введення в обіг у Берліні німецької марки  радянської
      зони й вилучення з обігу «марки Б».
            Визнання валюти радянської зони окупації як єдиної  валюти  в  Берліні
      фактично означало включення всього Берліна  у  фінансово-економічну  систему
      радянської  зони.  Таким  чином  Радянський   Союз   розраховував   створити
      передумови для повного витиснення західних держав з Берліна.
            Але, скликавши 1 вересня  1948  р.  Парламентську  раду  для  розробки
      Конституції    Західної    Німеччини,    західні     держави     недвозначно
      продемонстрували    прагнення    продовжити    готування    до     створення
      західнонімецької держави.
            Радянський Союз мусив визнати провал блокади Берліна, і 4 травня  1949
      року  у  Нью0Йлорку  було  досягнуто  угоди,  згідно  з   якою   12   травня
      скасовувалися всі обмеження  зв”язку, транспорту і торгівлі між  Берліном  і
      західними землями Німеччини.
            Припинення  блокади  збіглося  у  часі   зі   схваленням   військовими
      губернаторами Основного Закону  Німеччини  23  травня  1949  року.  Ця  дата
      вважається днем створення ФРН. 19 березня 1949 року  Німецька  народна  рада
      ухвалила проект Конституції Німецької Демократичної Республіки. 7  жовтня  –
      створення тимчасової Народної палати ( день створення НДР).
      
                              69. Паризька угода 1954 року
      
            Конференція у Парижі 20-23 жовтня 1954  року.  У  військовому  аспекті
      конференція  уточнила  природу  та  компетенцію  розширеного   Брюсельського
      пакту, що перетворювався   на  Західноєвропейський  союз,  під  керівництвом
      Ради.  Належало  докласти  певних  зусиль  до  стандартизації  озброєнь.  Ці
      останови Франція ратифікувала наприкінці 1954 року, а Німеччина  на  початку
      1955 року. Крім  того  санкціонувалося  відродження  національної  німецької
      армії  зі  своїм  генеральним   штабом,   власними   службами,   автономними
      підрозділами, до того ж Німеччина ставала членом Атлантичного пакту.  Але  з
      іншого  боку  вони  закладали  основу  гнучкішої  системи,  начебто  тісніше
      пов»язаної з Великобританією. До 23 жовтня 1954 року  Франція  та  Німеччина
      не могли досягти згоди щодо статусу Саару, хоча  від  січня  1953  року  всі
      французькі уряди ставили європеїзацію Саару попередньою  умовою  ратифікації
      ЄОС.
       . План ван Натерса  від  17  вересня  1953  року  пропонував  зробити  Саар
         загальноєвропейської територією, осередком загальноєвропейських закладів,
         з місцевим урядом, французьким в економічно-грошовому плані.
            Врешті  решт було підписано угоду 23 жовтня 1954 року, згідно  з  якою
      передбачалося провести 2 референдуми: перший  - після виборчої  кампанії,  у
      якій німецькі партії могли б провадити своб пропаганду, другий –  у  випадку
      укладення мирного договору з Німеччиною.  Наступна угода  була  підписана  у
      жовтні 1956 року, за якою  Франція  погоджувалася  на  політичне  об»єднання
      Саару з Німеччиною з 1 січня 1957 року і на об»єднання  економічне  після  3
      років перехідного періоду.
      
                                   70. Карибська криза
      
            Міжнародні відносини у 50-ті -60-ті  pp.  багато  в  чому  визначалися
      станом радянсько-американських відносин. У міжнародній атмосфері  домінували
      конфліктність та ворожнеча. У  другій  половині  50-х  pp.,  після  викриття
      культу особистості, у політиці СРСР,  як  у  внутрішній,  так  і  зовнішній,
      виникли  певні  позитивні  зміни,  що  увійшли  в  історію  як   «хрущовська
      відлига». Було розпочато реформи в країни, висунуто ініціативу  зустрічі  на
      вищому  рівні  з  США,  здійснено  конверсію  військового   виробництва   та
      персоналу.  Проте,  ряд  серйозних   міжнародних   інцидентів   зірвали   ці
      ініціативи.
            У листопаді 1960 p. на виборах в США  перемогу  одержала  демократична
      партіям президентом  став  Дж-Кеннеді.  У  1961  p.  розпочалася  так  звана
      карибська криза,  що  відбулася  в  результаті  висадки  десанту  кубинських
      контрреволюціонерів на Кубі та яку було підтримано флотом  й  авіацією  США.
      Десант було знищено урядом Ф.Кастро. Згідно з таємною  угодою  між  СРСР  та
      Кубою,  на  території  останньої  були  розміщені  радянські  ядерні  ракети
      середнього  радіусу  дії.  Цей  крок  Радянського  Союзу  був   не   стільки
      помилковим, скільки авантюристичним  й  мало  не  спричинив  до  міжнародної
      катастрофи. У відповідь на це США оголосили блокаду Куби. Небезпека  сутички
      між СРСР та США стала більш ніж реальною. Тільки завдяки  серії  компромісів
      під  час  переговорів  американського   та   радянського   лідерів   загрозу
      військового конфлікту було ліквідовано.
            На виконання досягнутої домовленості СРСР вивів свої ракети з Куби,  а
      США - з Туреччини. Сполучені Штати обіцяли  надалі  поважати  недоторканість
      Куби. Мирне вирішення даного конфлікту стало переломним моментом  радянсько-
      американських відносин у 60-ті pp.
            Після низки  небезпечних  міжнародних  криз  США  та  СРСР  дійшли  ще
      достатньо   хиткого   усвідомлення   необхідності    розрядки    міжнародної
      напруженості. Після завершення карибської кризи було ухвалено  ряд  важливих
      документів,  які  позначили  перехід  від  конфронтації  до  переговорів  та
      укладення перших угод, що послабили міжнародну напруженість. Так,  у  серпні
      1963 p. було укладено Московський договір трьох держав про заборону  ядерних
      випробувань у трьох середовищах (атмосфері, повітрі та під  водою).  У  1968
      p. було підписано Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).
      
                 71. Становлення дипломатичних відносин між СРСР та ФРН
      
            Становлення політики розрядки в  Європі  багато  в  чому  пов'язане  з
      «новою східною політикою» ФРН, яку  почала  проводити  коаліція  партій,  що
      здобула в 1969 р. перемогу на  виборах  до  західнонімецького  парламенту  —
      бундестагу. Очолив коаліцію лідер Соціал-демократичної партії  Німеччини  В.
      Брандт. Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче здійснювати «нову  східну
      політику», яка відповідала інтересам СРСР, НДР, інших країн східного  блоку.
      Справа в тому, що на Сході були занепокоєні тим, що  правляча  Християнсько-
      демократична партія  спиралася  на  голоси  «земляцтв»  німців,  переселених
      після  війни  з  земель,  які  відійшли   до   держав-переможниць:   Польщі,
      Чехословаччини, СРСР.
            «Нова східна політика» якраз і мала на меті перегляд старих позицій  і
      перехід  до  курсу  на  домовленості  із  СРСР  та  іншими   соціалістичними
      сусідами, на визнання існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі,  ніхто
      з державних  діячів  ФРН,  не  закликав  до  силового  повернення  втрачених
      територій. На  Сході  він  використовувався  з  метою  залякування  загрозою
      західнонімецького реваншизму, що давало підстави для  зміцнення  радянського
      контролю в «соціалістичному таборі», а у випадку з  Чехословаччиною  в  1968
      р. — для прямого воєнного втручання у справи «братньої» країни.
            У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня  1970  р.
      проходили переговори між ФРН і СРСР, які завершилися  підписанням  7  серпня
      1970 р. Московського договору, що став конкретною реалізацією  нового  курсу
      ФРН. Одне з найважливіших його положень зафіксувала ст. 3, де було  визнано,
      що «мир в Європі можна  зберегти  тільки  в  тому  випадку,  якщо  ніхто  не
      зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову  від  територіальних
      претензій, від спроб вирішувати спори немирними засобами. Все це  якнайкраще
      влаштовувало СРСР, бо означало  примирення  ФРН  із  розколом  Німеччини,  з
      існуванням НДР.
            Принципове значення для справи  розрядки  міжнародної  напруженості  в
      Європі мала «Домовленість про наміри сторін», яка була  погоджена  радниками
      делегацій  СРСР  і  ФРН  і  спочатку  вважалася  конфіденційною.  Згідно   з
      «Домовленістю»,   ФРН   зобов'язалася   поважати   державну   цілісність   і
      самостійність НДР і укласти з НДР міждержавний договір. Зрозуміло,  що  така
      поступка з боку ФРН була  для  неї  найбільш  болісною.  Сторони  домовилися
      також про одночасний вступ ФРН і НДР до ООН.  Отже,  йшлося  про  необмежене
      визнання НДР.
            З вересня 1971 р.  СРСР,  Великобританія,  США  та  Франція  підписали
      чотиристоронню угоду про Західний Берлін. Цей  документ  складався  з  трьох
      частин. Згідно з угодою західні держави зберігали право тримати в  Західному
      Берліні свої військові контингенти й використовувати всі  транспортні  шляхи
      з  ФРН  до  Західного  Берліна.  Можливість  нової   блокади   таким   чином
      виключалась. Західний Берлін зберігав свій статус і не визнавався  складовою
      частиною  ФРН,  хоча  ФРН  дістала  право  представляти  інтереси  населення
      Західного Берліна  за  кордоном,  за  винятком  «питань  безпеки  й  статусу
      міста». Чотиристороння угода набрала чинності 3 червня 1972 р.
      
                                 72. Доктрина Хальштейна
      
            22 вересня 1955р. керівництво ФРН проголосило  "доктрину  Хальштейна",
      згідно з  якою  встановлення  будь-якою  країною  дипломатичних  відносин  з
      "режимом зони" (НДР) віднині розглядалось  як  ворожий  акт  щодо  ФРН,  яка
      відповідатиме на такий  акт  розривом  дипломатичних  відносин.  Це  й  було
      згодом зроблено відносно Югославії (1957), Куби (1963) та Занзібару (1964).
      
      
                          73.  Заключний етап НБСЕ у Хельсинкі.
      
            Заключний етап Наради з безпеки і співробітництва в Європі відбувся ЗО
      липня — 1 серпня 1975  р.  в  Гельсінкі.  Це  була  безпрецедентна  до  того
      зустріч найвищих керівників 33 європейських держава а також  США  й  Канади.
      Саміт завершив свою роботу урочистим підписанням  Заключного  Акта  НБСЄ,  в
      якому фіксувалися домовленості, досягнуті з усіх питань порядку денного.
            Стрижень  Заключного  Акта  становила  «Декларація  принципів,   якими
      держави-учасниці керуватимуться  у  взаємних  відносинах».  Були  закріплені
      такі принципи:
      1.   Суверенна   рівність,   поважання   прав,   притаманних   суверенітету.
         Наголошувалося,  що  йдеться  про  поважання   всіх   прав,   притаманних
         суверенітетові. В Декларації  було  зафіксовано  поважання  права  держав
         «вільно вибирати й розвивати свої  політичні,  соціальні,  економічні  та
         культурні  системи,  а  також  право   встановлювати   свої   закони   та
         адміністративні правила».
      2. Незастосування сили або погрози силою.
      3. Непорушність кордонів. Держави—учасниці НБСЄ визнали непорушними  кордони
         одна одної, так само як і Кордони усіх держав у Європі,  і  зобов'язалися
         утримуватися від будь-яких зазіхань на ці кордони як на момент підписання
         Заключного Акта, так і в майбутньому. Принцип непорушності кордонів  було
         вперше в історії  міжнародних  відносин  зафіксовано  на  багатосторонній
         основі
      4. Територіальна цілісність держав.
      5. Мирне врегулювання суперечок.
      6. Невтручання у внутрішні справи.  Відповідно  до  цього  принципу  країни—
         учасниці НБСЄ мають утримуватись від надання прямої чи непрямої  допомоги
         терористичній,   підривній   або   іншій   діяльності,   спрямованій   на
         насильницьке повалення режиму іншої країни-учасниці.
      7. Поважання прав людини та  основних  свободу  включаючи  свободу  совісті,
         релігії та переконань. У відповідності з проголошеним принципом  держави-
         учасниці  зобов'язалися  визнавати  загальне  значення  прав  людини   та
         основних свобод
      8. Рівноправ'я та право  народів  розпоряджатися  своєю  долею.  Виходячи  з
         цього принципу всі народи світу мають невід'ємне право вільно  визначати,
         коли і як вони того забажають, свій внутрішній  та  зовнішній  політичний
         статус без  втручання  ззовні  та  здійснювати  на  власний  розсуд  свій
         політичний, економічний, соціальний та культурний розвиток.
      9.  Співробітництво  між  державами.  Цей  принцип  передбачав  зобов'язання
         держав—учасниць НБСЄ співпрацювати в усіх сферах у відповідності з цілями
         й принципами Статуту 00Н.
      10.  Сумлінне  виконання  зобов'язань  за  міжнародним  правом.  Останній  з
         «гельсінських принципів» передбачав, що держави-учасниці  мають  сумлінно
         виконувати свої  зобов'язання,  які  випливають  як  із  загальновизнаних
         принципів і норм міжнародного права, так і тих міжнародних  договорів  та
         інших угод, учасниками яких вони є.
       . Перелічені принципи мали важливе значення для стабілізації обстановки  на
         європейському  континенті.  Вони,  зокрема,   підтверджували   відповідні
         положення вже укладених між провідними країнами світу — СРСР,  США,  ФРН,
         Францією, Великобританією, Канадою, Італією — договорів та угод.
      
            Досягнуті й закріплені  у  відповідних  документах  результати  Наради
      створювали  досить  сприятливі  передумови  для  розширення  й   активізації
      міждержавного    співробітництва    в    економічній,     науково-технічній,
      природоохоронній галузях.
            Останній  розділ  Заключного  Акта  «Подальші  кроки   після   Наради»
      відображав намір учасників продовжувати  розпочатий  процес  багатосторонніх
      дискусій і переговорів  з  актуальних  проблем  європейської  безпеки,  який
      згодом  дістав  назву  «гельсінського».  Було  досягнуто  домовленості   про
      організацію після завершення Наради зустрічей між представниками  35  країн,
      починаючи  із  зустрічі  на  рівні   повноважних   представників   міністрів
      закордонних справ, яка мала пройти в Белграді в 1977р.
      
                             74. «Нова східна політика» ФРН
      
            Становлення політики розрядки в  Європі  багато  в  чому  пов'язане  з
      «новою східною політикою» ФРН, яку  почала  проводити  коаліція  партій,  що
      здобула в 1969 р. перемогу на  виборах  до  західнонімецького  парламенту  —
      бундестагу. Очолив коаліцію лідер Соціал-демократичної партії  Німеччини  В.
      Брандт.
       . Справжнє ім'я — Герберт Фрам. Після приходу до влади в 1933  р.  фашистів
         він емігрував у Норвегію. В  1940—  1945  рр.,  коли  Норвегію  окупували
         нацисти, перебував у Швеції. Брав участь у  русі  Опору.  Після  розгрому
         фашизму певний  час  жив  у  Норвегії  й  навіть  був  членом  норвезької
         військової місії в Західному Берліні, носив норвезьку військову форму.
            Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче  здійснювати  «нову  східну
      політику», яка відповідала інтересам СРСР, НДР, інших країн східного  блоку.
      Справа в тому, що на Сході були занепокоєні тим, що  правляча  Християнсько-
      демократична партія  спиралася  на  голоси  «земляцтв»  німців,  переселених
      після  війни  з  земель,  які  відійшли   до   держав-переможниць:   Польщі,
      Чехословач-чини, СРСР. Звичайно, ці переселенці не визнавали нові кордони  в
      Європі, в тому числі НДР як «окрему державу німецького народу».
            «Нова східна політика» якраз і мала на меті перегляд старих позицій  і
      перехід  до  курсу  на  домовленості  із  СРСР  та  іншими   соціалістичними
      сусідами, на визнання існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі,  ніхто
      з державних діячів ФРН, навіть  тих,  що  спиралися  на  підтримку  згаданих
      «земляцтв», не закликав до силового повернення втрачених територій. Але  сам
      факт   «невизнання»   створював   грунт   для   діяльності   екстремістських
      організацій у ФРН. На Сході  ж  він  використовувався  з  метою  залякування
      загрозою західнонімецького реваншизму,  що  давало  підстави  для  зміцнення
      радянського  контролю  в   «соціалістичному   таборі»,   а   у   випадку   з
      Чехословаччиною в  1968  р.  —  для  прямого  воєнного  втручання  у  справи
      «братньої» країни.
            У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня  1970  р.
      проходили переговори між ФРН і СРСР, які завершилися  підписанням  7  серпня
      1970 р. Московського договору, що став конкретною реалізацією  нового  курсу
      ФРН. Одне з найважливіших його положень зафіксувала ст. З, де було  визнано,
      що «мир в Європі можна  зберегти  тільки  в  тому  випадку,  якщо  ніхто  не
      зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову  від  територіальних
      претензій, від спроб вирішувати спори немирними засобами. Все це  якнайкраще
      влаштовувало СРСР, бо означало  примирення  ФРН  із  розколом  Німеччини,  з
      існуванням НДР.
            Принципове значення для справи  розрядки  міжнародної  напруженості  в
      Європі мала «Домовленість про наміри сторін». Згідно з  «Домовленістю»,  ФРН
      зобов'язалася поважати державну цілісність і самостійність НДР і  укласти  з
      НДР міждержавний договір.
            «Домовленість»  передбачала,  що  згодом  ФРН  укладе  аналогічні   за
      політичним змістом Московському договори із сусідніми країнами —  Польщею  і
      Чехословаччиною, з якими існували прикордонні проблеми, а також з  Угорщиною
      й Болгарією.
            З вересня 1971 р.  СРСР,  Великобританія,  США  та  Франція  підписали
      чотиристоронню угоду про Західний Берлін. Згідно з  угодою  західні  держави
      зберігали право тримати в Західному Берліні  свої  військові  контингенти  й
      використовувати всі транспортні шляхи з ФРН до Західного  Берліна.  Західний
      Берлін зберігав свій статус і не визнавався складовою частиною ФРН.
            Наступним етапом процесу розрядки в Європі стала нормалізація відносин
      між ФРН і НДР. 21 грудня 1971р. в Берліні був підписаний договір про  основи
      відносин між НДР  і  ФРН.  Сторони  встановили  міждержавні  відносини,  ФРН
      відмовилася  від  спроб  представляти  в  міжнародних   відносинах   «східну
      Німеччину». Як непринципову  поступку  ФРН  з  боку  НДР  можна  розцінювати
      рішення обмінятися не посольствами, а постійними представництвами, що  трохи
      пом'якшувало для ФРН визнання НДР окремою державою.
            18 вересня 1973р. НДР і ФРН стали членами ООН.
            Досить   несподівано   виявилися   складними   переговори    ФРН    із
      Чехословаччиною про нормалізацію відносин. У московській «Домовленості»  ФРН
      виявила готовність визнати Мюнхенський договір між фашистською Німеччиною  і
      Чехословаччиною 1938  р.  «недійсним  із  самого  початку».  Однак  під  час
      переговорів ФРН і  Чехословаччини  виявилося,  що  таке  формулювання  може,
      зокрема, викликати матеріальні та інші претензії колишніх мешканців  районів
      Чехословаччини, що  відійшли  до  Німеччини  за  Мюнхенським  договором,  до
      урядів ФРН і ЧССР.
            У 1973  р.  були  нормалізовані  відносини  між  ФРН  і  Угорщиною  та
      Болгарією, які не мали суттєвих післявоєнних проблем  у  відносинах  з  ФРН,
      але  чекали  завершення  переговорів  ФРН  із  ЧССР  (Румунія  і   Югославія
      нормалізували відносини з ФРН ще до 1970 р.).
       . Так завершився важливий етап «нової східної політики» ФРН,  який  зміцнив
         європейську розрядку.  Керівники  країн  Східної  Європи  сподівалися  на
         подальше поліпшення відносин із ФРН, і ці сподівання не в  останню  чергу
         пов'язувалися з особистістю канцлера ФРН В.
            Деякі західні опоненти В. Брандта розцінили «нову східну політику» ФРН
      як примирення з Берлінським муром і неприпустиму  поступку  СРСР,  увічнення
      розколу  Німеччини  та  Європи  загалом.  Історія  розсудила   інакше.   Вже
      наприкінці 80-х років мур був  зруйнований,  і  невдовзі  постала  об'єднана
      Німеччина.
      
                          75. Радянсько-югославський конфлікт.
      
            Югославські партизани  визволили  територію  Югославії  від  німецької
      окупації, допомогли вигнати з Албанії італійських  фашистів.  Тільки  восени
      1944  р.  Радянська  Армія  пройшла  північно-східною  частиною   Югославії,
      просуваючись до  Відня,  й  об'єднала  свої  зусилля  з  зусиллями  Народно-
      визвольної армії Югославії.
            Партизанська боротьба очолювалась Комуністичною партією Югославії  під
      проводом Й. Б.  Тіто.  Повоєнна  розбудова  нової  держави  розпочалася  під
      монопольним керівництвом  цієї  партії.  В  дусі  настанов  Комінтерну  воно
      одразу приступило до колективізації сільського господарства,  націоналізації
      промисловості,  пропаганди  комуністичних   ідей.   У   зовнішній   політиці
      Югославія виступила проти англо-американського  впливу  в  Західній  Європі,
      проти  плану  Маршалла  й  висунула  претензії  на  порт  Трієст,  який  був
      окупований англо-американськими військами.
            Сталін намагався тримати під власним контролем «усе й усіх».  Гордість
      югославів своїм  внеском  у  боротьбу  з  фашизмом  давала  Кремлю  підстави
      підозрювати їх у невизнанні Сталіна як загального керівника й переможця.
            В червні  1948р.  в  Румунії  було  скликано  нараду  Ком-інформу  для
      обговорення становища в Югославії. Югославські керівники  відмовилися  взяти
      участь у нараді. В резолюції  наради  повторювалися  звинувачення,  які  вже
      фігурували  в  листах  Сталіна  й  Молотова.   Дивно,   зокрема,   виглядало
      обвинувачення  в  тому,  що  в  югославській  компартії  немає   демократії,
      встановився «турецький,  терористичний»  режим,  що  не  скликаються  з'їзди
      партії. На завершення в резолюції Комін-форму була  висловлена  впевненість,
      що керівники КПЮ або  змінять  свою  помилкову  політику,  або  поступляться
      місцем «здоровим силам» у компартії Югославії.
            В  Югославії  відкинули  ці  обвинувачення,  і  більшість   комуністів
      згуртувалася навколо Й. Б. Тіто.
            Тим часом  резолюція  Комінформу  стала  приводом  для  розгортання  в
      країнах ЦСЄ репресивної кампанії проти «агентів Тіто». Як правило,  жертвами
      цієї кампанії ставали члени керівництва комуністичних партій, разом з  якими
      у зраді обвинувачували й інших державних діячів.
            Процеси над «тітовськими агентами» призвели до подальшого  загострення
      відносин країн «народної демократії»  з  Югославією.  На  їхніх  кордонах  з
      Югославією почалися збройні сутички, які загрожували перерости в конфлікт.
            У листопаді 1949 р.  на  нараді  Інформаційного  бюро  (Комінформу)  в
      Будапешті  була  прийнята  ще  одна   резолюція   під   характерною   назвою
      «Югославська компартія в руках убивць і шпигунів»,  у  якій  стверджувалося,
      що керівництво Югославії встановило в  країні  «фашистську  диктатуру»  і  є
      «найманцем   імперіалістичної   реакції».   Боротьба   проти   режиму   Тіто
      проголошувалася найважливішим завданням усіх прогресивних сил у світі.
            Ще 28 вересня 1949 р. Москва заявила про  припинення  дії  Договору  з
      Югославією про дружбу, взаємну допомогу й  співробітництво.  До  аналогічних
      кроків удалися Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія та Чехо-словаччина.
            Одразу після смерті Сталіна в 1953 р. СРСР, а згодом і інші краши  ЦСЄ
      почали нормалізувати відносини з Югославією.  Рішучий  крок  СРСР  зробив  у
      1955 р., коли М. Хрущов прилетів у Югославію у  супроводі  інших  керівників
      (за винятком В. Молотова, який тоді ще обіймав посаду  міністра  закордонних
      справ) і визнав  помилковість  обвинувачень  проти  Югославії.  На  зустрічі
      сторони домовилися відновити нормальні й дружні відносини.  Проте  Югославія
      не поспішала повернутися до «табору» або до військово-політичного  союзу.  В
      1961 р. вона стала одним із засновників Руху неприєднання. Тіто вважав  себе
      його лідером, а Рух — утіленням комуністичних ідей про підтримку  країн,  що
      визволилися  від  колоніалізму.  В  наступні  роки  країни   ЦСЄ   розвивали
      відносини співробітництва з Югославією,  хоча  траплялися  й  розбіжності  в
      позиціях, коли Югославія надавала перевагу підтримці країн Азії й Африки.
      
            76. Угорська криза 1956 року та реакція світового співтовариства.
      
            Подальшій сталінізації країн Східної Європи  поклала  край  смерть  Й.
      Сталіна. Перші ознаки змін з'явилися в СРСР, не могли вони  не  відгукнутися
      у «соціалістичному таборі». Але зміни, ініційовані в СРСР «згори»,  в  інших
      східноєвропейських  країнах  блоку  доповнилися  небаченими   після   другої
      світової  війни  подіями:  виступами  проти  самої  соціалістичної   системи
      робітників та інтелігенції. Особливо несподіваною для  ідеологів  соціалізму
      була  участь  у  цих  виступах  робітників.  Адже  соціалістичні   революції
      здійснювалися від імені пролетаріату й  заради  приведення  його  до  влади.
      Практика соціалізму не підтверджувала цю ідеологічну тезу ні в  СРСР,  ні  в
      Східній Європі. Але опір «пролетарському ладу» з боку  пролетаріату  почався
      саме у Східній Європі.
            Першим його виявом стали події в Берліні червня 1953р. Будівельникам у
      столиці НДР підвищили норми виробітку, вони вийшли  на  демонстрацію,  а  до
      них приєдналися інші робітники. 17 червня  такі  ж  демонстрації  пройшли  в
      інших  містах  НДР.  На  вулиці  Східного,  або,  як  його  тоді   називали,
      «демократичного»,  Берліна  були  виведені  радянські  танки,  поліція  НДР.
      Пролунали  постріли,  загинули  і  радянські  солдати,  і   поліцейські,   і
      демонстранти. Ці придушені зброєю протести вперше  після  закінчення  другої
      світової війни засвідчили той факт, що радянська модель соціалізму  потребує
      підтримки Радянської Армії.
            Тим часом у травні 1955  р.  було  створено  Організацію  Варшавського
      договору. Безпосереднім приводом для  цього  послужив  вступ  ФРН  до  НАТО.
      Тепер  присутність  радянських  військ  у  країнах  Східної   Європи   могла
      виправдовуватися  не  тимчасовими  обставинами  повоєнного  врегулювання,  а
      умовами Договору.
            Величезний резонанс не тільки в СРСР, а й  в  усьому  «соціалістичному
      таборі» мав XX з'їзд КПРС, і насамперед славнозвісна доповідь  на  ньому  М.
      Хрущова, в якій було розвінчано Й. Сталіна  і  засуджено  репресивний  стиль
      його керівництва, злочини й насильство, які він  санкціонував.  Таким  чином
      увесь світ почув про те, про що і в  СРСР,  і  в  Східній  Європі  більшість
      людей знала або здогадувалася.
            Оскільки  «молодші  Сталіни»  в  усіх  країнах   «табору»   в   період
      сталінізації  змагалися  між  собою,  хто  краще  скопіює  радянську  модель
      соціалізму, їхнє становище в країнах стало ще неприйнятнішим, ніж раніше.
            «Угорським Сталіним» був М. Ракоші.  Як  і  інші  керівники  угорських
      комуністів, кілька десятків років він провів в СРСР. Загалом  після  поразки
      комуністичної влади в Угорщині в 1919  р.  багато  комуністів  емігрували  в
      радянську  Росію,  брали  участь  у  громадянській  війні,  а  потім   —   у
      соціалістичному будівництві.
            Ракоші встановив жорсткий «сталінський» режим в Угорщині. Він  не  раз
      визнавав,  що  планує  приєднати  Угорщину  до  СРСР.  У  Радянському  Союзі
      усвідомлювали, що продовження курсу Ракоші небезпечне. В червні 1953  р.  на
      посаду прем'єр-міністра був призначений учений-економіст Імре Надь.  Але  М.
      Ракоші не залишив спроб повернутись до влади. І  в  1955  р.  І.  Надя  було
      усунуто з посади у зв'язку з обвинуваченням у «дрібнобуржуазному ухилі».
            Улітку 1956 р. обстановка в Угорщині знов  загострилася  й  залишалася
      вибухонебезпечною до осені. В СРСР Ракоші продовжували  вважати  «надійним».
      Але в партії, в країні зростала кількість прихильників І. Надя.
            Події в Польщі стали стимулом для угорських виступів. Не  допомогло  й
      те, що з липня 1956 р. угорських  комуністів  очолив  прихильник  Ракоші  Е.
      Гере. В жовтні 1956 р.  масові  демонстрації  на  вулицях  Будапешта  почали
      переростати  у  збройне   повстання.   За   повну   відмову   від   спадщини
      Сталіна—Ракоші  виступали  студенти,  інтелігенція,   до   них   приєдналися
      військові підрозділи та робітники.
            Демонстрація студентів і мешканців Будапешта біля  будинку  парламенту
      23  жовтня  була  розстріляна  військами  державної  безпеки  Угорщини.   Це
      викликало нове загострення ситуації. На вулицях почалися самосуди над  тими,
      кого підозрювали в  належності  до  держбезпеки,  спалювалась  марксистсько-
      ленінська література, був зруйнований пам'ятник Й. Сталіну.  Щоб  заспокоїти
      маси, І. Надя терміново призначили на  посаду  Голови  Ради  Міністрів.  Але
      революція  тривала.  24  жовтня  в  події  втрутилися  введені  в   Будапешт
      радянські війська. На широкий опір вони тоді  не  натрапили,  але  політична
      боротьба загострилася.  І.  Надь  зажадав  виведення  радянських  військ  із
      Будапешта і поставив навіть у попередньому  плані  питання  про  нейтралітет
      Угорщини та її вихід з Варшавського  договору.  Водночас  він  запевняв,  що
      Угорщина має намір  зберегти  соціалізм  і  дружні  відносини  з  Радянським
      Союзом. 25 жовтня біля парламенту знов почалася стрілянина, на  цей  час  на
      майдані були присутні радянські військові. Лідером  Угорської  партії  праці
      було обрано замість Гере Я. Кадара, але водночас почався процес  відродження
      тих партій, які в перші роки після другої світової війни входили в  коаліцію
      з комуністами. Ракоші виїхав до СРСР. ЗО жовтня радянські  війська  покинули
      Будапешт.
            Тим часом міжнародна обстановка несподівано загострилася через агресію
      Великобританії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту.  США  не  підтримали  своїх
      союзників. СРСР погрожував застосувати ракети, щоб захистити Єгипет. США,  з
      одного боку, підтримували угорські виступи  проти  радянського  домінування,
      навіть заохочували їх, з іншого — вони не були готові  надати  цим  виступам
      реальну підтримку, і це розуміли в Радянському Союзі.
            Ще до згаданого виведення радянських військ із Будапешта,  27  жовтня,
      командування Радянської Армії почало підготовку нової операції.  В  Угорщину
      були терміново перекинуті  нові  військові  підрозділи.  Посольство  СРСР  в
      Угорщині, яке очолював Ю. Андропов, характеризувало перебіг подій  у  країні
      як «контрреволюцію», хоча насправді вони являли собою  виступ  народу  проти
      тоталітаризму, за суверенітет і більш прийнятну модель соціалізму.
            Друге радянське  воєнне  втручання  відбулося  4  листопада.  І.  Надь
      спробував припинити його підготовку, загрожуючи виходом  Угорщини  з  ОВД  і
      зверненням до ООН. Не допомогло. Радянські війська здобули Будапешт,  великі
      міста країни. В Будапешті точилися запеклі бої за кілька  ключових  пунктів,
      де  зосередились  озброєні  повстанці.  Революція  угорського  народу   була
      придушена силою. Останнім упав  11  листопада  комбінат  «Чепель».  І.  Надь
      спробував  знайти  притулок  на  території  югославського  посольства,   яке
      підтримувало його боротьбу з залишками сталінізму. Згодом його  заарештували
      радянські представники. В 1958 р. після судового процесу  над  І.  Надем  та
      його співробітниками всі вони були страчені. Новий  уряд  очолив  Я.  Кадар.
      Радянська Армія залишилася в країні. З 23 жовтня 1956 р. до січня 1957 р.  з
      угорської сторони загинуло 2502 особи,  з  радянської  —  померли  від  ран,
      пропали безвісти 720. Тільки в січні 1957  р.  припинився  загальний  страйк
      підприємств. У перші місяці після  придушення  повстання  Угорщину  залишило
      200 тис. чоловік, головним чином молодь, спеціалісти.
       . Угорські події  мали  вагомий  резонанс  у  США  та  Західній  Європі.  З
         компартій вийшла  значна  кількість  відомих  діячів  культури,  акторів,
         письменників, які вступили в їхні лави під час антифашистської боротьби і
         притягували до партій симпатії населення.
            Так завершився 1956 рік.
      
           77. Втручання краї ОВД у справи Чехословаччини. Доктрина Брежнєва.
      
       «Празька весна» 1968 р. «Доктрина Брежнєва»
            Після подій  в  Угорщині  1956  р.  розміщення  радянських  військ  на
      території країн Східної Європи набуло правового оформлення. У 1956—1957  рр.
      відповідні угоди Радянський Союз  підписав  з  Польщею,  НДР,  Угорщиною  та
      Румунією, в 1968 р. — з Чехословаччиною. В угодах, зокрема, зазначалося,  що
      пересування  радянських  військ   по   території   приймаючої   країни   має
      погоджуватися з її урядом.
       . Хоча ОВД була європейською  структурою,  вона  втягувалася  й  у  світові
         кризи. Так, під час кризи навколо розміщення радянських ракет на  Кубі  в
         1962 р. Главком  ОВД  23  жовтня  наказав  ужити  заходів  до  підвищення
         боєготовності військ і флотів  ОВД.  До  речі,  до  таких  самих  заходів
         удалося в Західній Європі командування НАТО.
            ЧРСР була єдиною країною Сх. Є., яка до др-ї Св, війни  зазнала  парл.
      демократію і  гарантовані  свободи.  З  1963р.  1-й  сек.  КПЧ  А.  Новотний
      розпочав  лібералізацію.  Почала  складатися  інтелектуальна  опозиція,  яка
      набрала розмаху у 1967р, вона поширилася і на студентські кола. В самій  КПЧ
      розмежування  між  лібералами  (А.  Дубчек)  та  антилібералами.   5.01.68р.
      Новотний - відставка, а керівник  КПЧ  А.Дубчек,  березень  президент  -  Л.
      Свобода. Дубчек  вважав,  що  соц.  система  може  існувати  і  в  атмосфері
      індивідуальної  свободи,  що  не  збігалося  з  методами  СРСР.04.1968р.   "
      Програма діяльності  партії":  забезпечувались  умови  для  діяльності  інш.
      партій, свободи слова: цензуру  преси  скасовано,  надано  право  їздити  за
      кордрон, реабілітація  жертв  тероту.  Для  СРСР  Чехословацькій  прецендент
      встановив небезпеку. Страждав авторитет СРСР перед КП світу, і  він  утарчав
      своїх прихільників.  Міністр  оборони  СРСР  А.Гречко  стояв  за  ліквідацію
      чехословацької єресі. 21.08.68р. ЗС  СРСР  ПНР,  Угорщини,  НДР  і  Болгарії
      перетнули кордон ЧРСР. Росіяни захопити ЦК КПЧ, заарештували Дубчика.
            Позачерговий з'їзд КПЧ зібрався  на  одному  з  празьких  заводів,  22
      серпня Брєжнєв змушений був визнати, що обставини в ЧРСР склалися гірше  ніж
      це видавалося, почалося розпочинати переговори. 23.08. у  Москві  переговори
      з Дубчиком і Свободою. Чехословацькі керівники пообіцяли вжити  заходів  для
      посилення соціалізму і робітничого руху шляхом контролю над ЗМІ.
            Керівництво  КПЧ  маневрувало,  не  бажаючи  вдаватись  до   репресій,
      згубність яких для всіх без винятку показали сталінські  часи.  Зважаючи  на
      досвід Угорщини, вони невпинно повторювали,  що  Чехословаччина  залишається
      членом Варшавського договору, проводитиме спільну з  країнами  ОВД  зовнішню
      політику. Тим  часом  на  території  Чехословаччини  влітку  1968  р.  майже
      постійно  проходили  військові  маневри  країн  ОВД,  серед  учасників  яких
      переважали радянські військовослужбовці.
            Керівництво  Чехословаччини   зазнало   тиску   на   кількох   нарадах
      представників правлячих партій п'яти соціалістичних країн (Румунія не  брала
      участі в цих нарадах). Наради відбулися в Дрездені, Варшаві,  Братиславі  як
      за участі чехословацьких представників, так і  без  них.  У  липні  1968  р.
      пройшли двосторонні переговори  між  вищими  представниками  КПЧ  і  КПРС  у
      Чієрнє-над-Тисою   (Словаччина).   Празький   уряд   продовжував    реформи,
      незважаючи на  гостру  критику,  хоча  і  вживав  заходів,  яких  від  нього
      вимагали. Тодішні  керівники  України  були,  до  речі,  серед  найсуворіших
      критиків.
            Нарешті п'ять країн ОВД наважилися на крайній крок. 21 серпня 1968  р.
      почалася окупація Чехословаччини військами СРСР, НДР,  Угорщини,  Польщі  та
      Болгарії. Переважали, звісно, радянські війська. Як і в 1956 р. в  Угорщину,
      основна маса радянських частин попрямувала в Чехословаччину з  плацдармів  в
      Україні. Країна була окупована практично за день. Президент Л.  Свобода  дав
      наказ чехословацькій армії не чинити опору. Отже, жертв було  небагато.  Але
      народ одностайно виступив  проти  окупації,  кидаючи  в  обличчя  радянським
      солдатам і офіцерам слова  болю  і  протесту.  Мешканці  Праги  будували  на
      вулицях барикади, щоб завадити просуванню радянських танків,  кидали  в  них
      пляшки з пальним.
            Операція була проведена нібито за «запрошенням»  групи  чехословацьких
      керівників. Але їхні прізвища так і залишилися в той час невідомими.  Більше
      того,  надії   на   негайне   сформування   нового   покірного   керівництва
      чехословацької  партії  й  уряду  не  справдилися.  Окупанти  були   змушені
      перевезти керівників Чехословаччини на чолі з О. Дубчеком до Москви, де  під
      тиском Кремля вони підписали згоду на «тимчасову» окупацію, щоб  «попередити
      агресію країн НАТО».
            Преса
            В цей час у радянській партійній пресі з'явилося кілька статей, в яких
      стверджувалося,  що  у  відносинах  між  соціалістичними  країнами  не  слід
      дотримуватися «формальних» принципів суверенітету. І якщо в  одній  з  країн
      «табору» виникає «загроза соціалістичним завоюванням», інші  країни-союзниці
      мають право  втрутитися  в  її  справи.  Зміст  цих  статей  на  Заході  був
      охарактеризований  як  «доктрина  обмеженого  суверенітету»  або   «доктрина
      Брежнєва»,  Сам  Брежнєв  таку  термінологію  не  вживав,  хоча,  безумовно,
      поділяв згадану позицію.
       . В сентябре 68 года "Правда" сделала заявление,  оправдывающее  вторжение.
         Внем подтверждался провозглашенный Хрущевым принцип,  что  "каждый  народ
         идет к социализму собственным путем", но  жестко  ограничивалась  свобода
         выбора такого пути - он не должен был угрожать социализму в самой стране,
         основопологающим   интересам   других   социалистических   государств   и
         международному рабочему  движению,  борещемуся  за  социализм.  Из  этого
         вытекало, что если подобная угроза возникнет, то прочие  социалистические
         старны имеют право и обязаны вторгнуться в такое государство и  устранить
         эту угрозу силой. СССР и  иные  социалистические  старны,  выполняя  свой
         интернациональный долг перед  народами  ЧССР  и  защищая  их  завоевания,
         должны были действовать  решительно  против  антисоциалистических  сил  в
         ЧССР.  Эта  декларация,  вскоре  получившая  известность  под   названием
         "Доктрины Брежнева", стала основополагающим  текстом,  который  определял
         отношения СССР с его союзниками.
      
            У грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР і ЧССР про розміщення
      радянських військ у Чехословаччині. Інші країни ОВД вивели  свої  війська  з
      країни. Згодом О. Дубчека призначили послом у Туреччині, а невдовзі він  уже
      працював інженером у Словаччині.
            Введення військ ОВД у Чехословаччину залишило глибоку травму  в  душах
      чехів і словаків. У січні 1969 р. на Вацлавському майдані в центрі Праги  на
      протест проти окупації спалив себе студент Ян Палах. Тепер біля цього  місця
      споруджено меморіал, яким  вшановано  пам'ять  цього  чеського  патріота  та
      інших жертв комунізму.
            Після подій 1968 р. нова хвиля антикомунізму прокотилася по  західному
      світові,  знову  зменшилася  чисельність  компартій.  Тимчасово  припинилися
      переговори з роззброєння між США і СРСР, пройшли бурхливі засідання  в  Раді
      Безпеки 00Н, хоча США явно не заперечували  проти  того,  що  Чехословаччина
      має залишатися в «радянській сфері» впливу. Тодішній посол  СРСР  у  США  А.
      Добринін написав пізніше  у  своїх  мемуарах,  що  відносно  слабка  реакція
      Заходу на вторгнення в Чехословаччину відіграла свою роль  через  10  років,
      коли в Кремлі вирішувалося  питання  про  нове  вторгнення,  на  цей  раз  в
      Афганістан. Це  останнє  вторгнення,  проте,  стало  одним  з  найважливіших
      факторів прискорення розпаду СРСР і компрометації комуністичної ідеології.
      
                    78 Тгренадська війна в Катаї та проголошення КНР.
      
            Громадянська війна між китайськими комуністами та  націоналістами.  На
      початку 1947 збройні  сили  націоналістичного  Китаю  здобули  свої  останні
      перемоги. Але в квітні становлення  Чан  Кайші  (керівник  націоналістичного
      руху) раптово погіршало. До середини 1947 комуністи заволоділи  майже  всією
      Маньчжурією. Зброя, яку постачали США  потрапляла  до  комуністів,  оскільки
      багато офіцерів збройних сил часто продавали її або самі переходили  на  бік
      супротивника.  Генерал  Маршалл  оголосив  про  свій   намір   запропонувати
      програму економічної допомоги Китаю, вона передбачала надання кредиту на  15
      місяців у розмірі 570 млн. доларів, який мав бути використаний  на  цивільні
      потреби. Вона стала відома, як “Акція  допомоги  Китаєві”.  Проте  було  вже
      запізно і величезна підтримка, яку отримав  націоналістичний  уряд,  уже  не
      допомогла йому подолати численні труднощі.
       . Іноземна допомога Китаєві  з  1945-49  досягла  2245  млн.  доларів,  90%
         надійшли з США. Приблизно  половина  цих  кредитів  була  використана  на
         воєнні цілі.
        18 жовтня 1948 урядові війська  залишили  Чаньчунь,  столицю  Маньчжурії,
      отож  націоналістичний  Китай  остаточно  втратив   Маньчжурію.   Завоювання
      комуністів Північного Китаю велося з різних напрямків. На початку  1949  Чан
      Кайші почав мирні преговори. Мао Цзедун у своїй відповіді  висловив  вимоги,
      які практично означало встановлення комуністів на всій території  Китаю.  22
      січня війська комуністів  зайняли  Пекін.  25  січня  націоналістичний  уряд
      подав у відставку.
        20 квітня знову почався наступ комуністичних збройних  сил.  Велися  бої,
      виникали повстання, очолювані генералом Ма Пуфунем. Але 21 вересня 1949  Мао
      Цзедун у присутності 600 делегатів проголосив Китайську Народну  Республіку.
      Після тривали поразок націоналістичному Китаєві залишився лише  о,  Тайвань,
      Пескадорський архіпелаг та кілька прибережних островів.
       . Перемога Комуністичної партії Китаю стала  можливою  завдяки  сприятливій
         міжнародній ситуації, зокрема перемозі країн  антигітлерівської  коаліції
         над  фашизмом,  розгромові  мілітаристської  Японії,  суттєвій   допомозі
         Радянського Союзу.
            Уряд КНР оголосив про намір установити  нормальні  відносини  з  усіма
      країнами, включаючи й капіталістичні, на засадах рівності,  взаємної  вигоди
      та    поваги    суверенітету.     Підкреслювався     миролюбний     характер
      зовнішньополітичного  курсу  країни.  Разом  із  тим   китайські   керівники
      висунули гасло «триматися  однієї  сторони»,  тобто  СРСР.  Визначений  курс
      зумовлювався ворожою політикою США до  комуністичного  уряду  КНР.  Зробивши
      свій вибір, КНР  стала  щирим  союзником  СРСР.  Керівництво  КПК  відчувало
      гостру потребу в його допомозі.
            Війна в Кореї та участь у ній  КНР  ще  більше  загострила  американо-
      китайські суперечності, підкресливши особливе значення для КНР  підтримки  з
      боку Радянського Союзу. Пекін неодноразово заявляв  публічно  про  позитивну
      роль  СРСР  у  справі  розбудови  народного  господарства  в  КНР.  Водночас
      китайські дослідники зазначають, що радянсько-китайські відносини  «не  були
      вільними від суперечностей, а єдність — від боротьби».
            Бірма була першою країною поза комуністичним блоком, яка визнала  уряд
      Мао  Цзедуна  (грудень   1949).   За   нею   відразу   це   зробила   Індія,
      проконсультувавшись  з  іншими  країнами  Британської  співдружності.  Потім
      Пакистан, Норвегія, а 6 січня і Великобританія визнала комуністичний  Китай.
      Вона зробила це внаслідок тиску своїх азійський домініонів,  маючи  на  меті
      зберегти важливі комерційні  інтереси,  які  вона  мала  в  Китаї.  Для  США
      визнання Китаю означало б відмову  від  їхнього  зобов’язання  щодо  захисту
      Тайваню та збройних сил китайських  націоналістів,  які  там  перебували  та
      передачу їх комуністам. Що ж до Франції, то вона вагалась аж  до  того  дня,
      коли Мао Цзедун визнав комуністичний уряд В”єтміню  в  Індокитаї  (25  січня
      1950).
            ООН за постановою Ради Безпеки від 14  січня  1950  відмовила  СРСР  у
      пропозиції виключити націоналістичний Китай з ООН. СРСР висловив  ультиматум
      та оголосив бойкот Раді Безпеки, це стало початком кризи  ООН,  яка  тривала
      до початку війни в Кореї, повернення СРСР 1 серпня 1950 в Раду Безпеки.
      
                            79 Війна в Кореї та її наслідки.
      
            Воєнний конфлікт на Корейському півострові 1950—1953 рр.
       . Відповідно до угод між союзниками  про  організацію  повоєнного  миру  на
         Далекому Сході територію Кореї було поділено по 38-й паралелі на дві зони
         відповідальності: на північ — Радянської Армії, на південь —американських
         військ.
            Це розмежування мало суто тимчасовий характер, а його мета полягала  в
      поділі зусиль із  розгрому  дислокованих  там  японських  військ,  прийнятті
      їхньої  капітуляції,  ліквідації   наслідків   сорокарічного   колоніального
      панування Японії та створенні корейської демократичної держави.
            Ця домовленість стала наслідком компромісу між СРСР і США.
            СРСР бачив майбутнє Кореї  після  розгрому  Японії  як  незалежної  та
      неподільної держави, маючи на  увазі,  що  на  Корейському  півострові  буде
      створено уряд, що влаштовував би радянське керівництво.
            Сполучені  Штати   запропонували   власний   план,   який   передбачав
      установлення опіки над Кореєю та перехідний період терміном у  20—ЗО  років,
      після якого можна буде надати незалежність корейському народові.  Реалізація
      цього плану привела б до  створення  на  Корейському  півострові  держави  —
      союзника США.
            Радянська Армія, розгромивши японську Квантунську  армію  в  північно-
      східному Китаї та угруповання японських військ  на  Корейському  півострові,
      наприкінці серпня 1945  р.  вийшла  на  лінію  38-ї  паралелі.  Війська  США
      висадилися на півдні Кореї 8 вересня, тобто за шість днів після  капітуляції
      Японії, і по суті не брали участі в розгромі японських військ на  корейській
      території.
      
               Північна Корея
      
            Відразу після  капітуляції  Японії  радянське  командування  розпочало
      формування прорадянської адміністрації в  Північній  Кореї.  У  свою  чергу,
      американська  військова  адміністрація  заходилася  створювати   на   Півдні
      систему органів  управління,  зорієнтованих  на  США  На  Півдні  зберігався
      японський колоніальний апарат. Американське військове командування  на  чолі
      з генералом А. Арнольдом вжило «обмежених політичних та військових  заходів,
      щоб перетворити південну частину півострова  на  фортецю  антикомунізму».  І
      США здійснили це. Створений ними уряд очолив Лі Син Ман, який став  найбільш
      проамериканськи спрямованим лідером на Тихому океані. Такі дії свідчили,  що
      США свідомо здійснили розкол Корейського півострова.
      
               Південна
      
            У відповідь на дії США північнокорейські політичні організації провели
      в серпні 1948  р.  вибори  на  території  Півночі  та  Півдня  до  Верховних
      народних зборів, а у вересні 1948 р. проголосили створення КНДР. Кім Ір  Сен
      сформував  уряд,  який  заявив,  що  він  єдиний  є  законним  представником
      корейського народу.  Таким  чином,  у  1948  р.  на  Корейському  півострові
      фактично виникло дві держави — КНДР,  зорієнтована  на  СРСР,  і  Республіка
      Корея, зорієнтована на США.
            Розкол півострова на Південь та Північ призвів до  гострої  військово-
      політичної конфронтації, що переросла в 1950 р. в громадянську  війну.  КНДР
      неодноразово  пропонувала  Сеулові   провести   переговори,   однак   щоразу
      натрапляла  на  відмову.   Втім,   на   той   час   пропозиції   КНДР   були
      малореалістичними та не  відповідали  вимогам  політичної  ситуації.  Гостра
      конфронтація подекуди переходила у  воєнні  сутички,  що  точилися  на  38-й
      паралелі. 25  червня  тут  відбулися  великі  бої,  в  ході  яких  північно-
      корейські війська розгромили армію Південної  Кореї,  розгорнули  наступ  на
      Сеул, який здобули за три дні.
            Після здобуття Сеула північнокорейські  війська  продовжили  наступ  у
      південному напрямку та 2 липня вийшли на рубіж  річки  Нактонган,  але  були
      зупинені  спільними   діями   південнокорейських   частин   та   контингенту
      американських військ, які ще залишалися  на  півострові.  Участь  Сполучених
      Штатів призвела до інтернаціоналізації конфлікту. Як писав у своїх  мемуарах
      колишній президент США Дуайт Ейзенхауер, США  втрутилися  в  конфлікт  задля
      «здійснення  поліцейської  акції»,  але  на  практиці   це   була   справжня
      інтервенція з метою розгрому північнокорейської армії та ліквідації КНДР.
      По-перше, Сталін вважав, що США не  підуть  на  участь  у  корейській  війні
          через проблеми з підтримкою Чан Кайші в китайській революції
      По-друге, в 1949 р Радянський Союз оголосив про  створення  власної  ядерної
          зброї, що позбавило американців ядерної монополії
            Перебільшення радянським керівництвом ролі цих двох факторів становило
      суттєвий зовнішньополітичний прорахунок, що призвів  до  затягування  війни.
      Завдяки величезному впливові на нещодавно  створену  Організацію  Об'єднаних
      Націй,  а  особливо  на  Раду  Безпеки  00Н,  США  отримали  мандат  00Н  на
      здійснення миротворчих акцій у корейському конфлікті  До  бойових  дій  було
      залучено військові формування ще 15 держав, що діяли під егідою 00Н
            Щодо планів США відносно застосування  ядерної  зброї  проти  КНДР  та
      Китаю, то, як свідчать документи, у  Пентагоні  серйозно  замислювалися  над
      можливістю  застосування  ядерної  зброї   з   метою   досягти   переможного
      закінчення війни та одночасно випробувати її руйнівну силу під  час  бойових
      дій Але, незважаючи на настійливі пропозиції військових, ні  Д.  Ейзенхауер,
      ні Г. Трумен не дали своєї згоди, і ядерну зброю не було застосовано
            Наміри Сполучених Штатів застосувати ядерну зброю в  корейській  війні
      викликали рішучу протидію громадськості, в тому числі в самих  США.  Загроза
      виникнення ядерної війни спонукала СРСР і  США  шукати  вихід  з  конфлікту.
      Почалися  складні  переговори  щодо  припинення  воєнних   дій.   Переговори
      завершилися підписанням у 1953р. перемир'я між командуванням військ  00Н,  з
      однієї сторони, і представниками КНДР та китайських народних добровольців  —
      з другої Глава південноко-рейського режиму Лі Син Ман  відмовився  підписати
      документ, наполягаючи на продовженні війни «до переможного кінця».  В  листі
      до президента США 9 лютого 1953 р. він  настійно  радив  йому  не  припиняти
      бойові дії, не укладати перемир'я, оскільки «мирна угода надасть  можливість
      китайцям залишитися в Кореї» Однак США підписали угоду, яка  чинна  й  досі,
      тобто Республіка Корея досі де-юре перебуває з КНДР у стані війни.
            Звертаючись до корейської війни, неможливо не зупинитися на ролі Китаю
      і СРСР у  цьому  конфлікті  Участь  китайських  добровольців  та  радянських
      льотчиків, а  також  велика  матеріально-технічна  допомога  СРСР  відіграли
      вирішальну  роль  у  відстоюванні  самого  існування  КНДР.  Після   висадки
      американського  морського  десанту  в  Упгхоні  армія  КНДР  була   фактично
      розгромлена, і в жовтні  1950  р  американо-корейські  війська  підійшли  до
      кордонів Китаю 25 жовтня 1950 р китайські добровольчі підрозділи вступили  в
      бойові дії, а до кінця грудня вся Північна Корея була фактично  визволена  3
      цього часу й до підписання перемир'я фронт у  цілому  стабілізувався  вздовж
      38-ї паралелі. Треба визнати, що  основний  тягар  війни  винесли  на  своїх
      плечах китайські добровольці
            За три роки  війни  Півдню  та  Півночі  Корейського  півострова  було
      заподіяно  велику  матеріальну  шкоду.  Втрати  тільки   корейських   сторін
      становили понад 4  млн.  убитих,  поранених  та  зниклих  безвісти.  Кривава
      трирічна війна в Кореї продемонструвала  неможливість  вирішення  корейської
      чи будь-якої  іншої  міжнародної  проблеми  шляхом  застосування  військової
      сили. Війна також показала: за  сучасних  умов  будь-який  воєнний  конфлікт
      може перерости в ядерний, що загрожує катастрофічними наслідками для  усього
      людства.
      
      
                             80. Тайванська криза 1958 року.
      
            Китай мав досить клопоту зі збитками, яких завдала громадянська війна,
      що закінчилась лише в  1949,  а  також  через  своє  втручання  у  корейські
      справи. У червні 1957 Китай дістав  від  радянської  Росії  запевнення  щодо
      технічної допомоги у створенні атомного арсеналу. Але у  цій  допомозі  було
      несподівано відмовлено у 1959, але у 1958 Китай був іще упевнений в  ній.  І
      вночі з 22 на  23  серпня  1958  артилерія  комуністичного  Китаю  відновила
      обстріл островів Кемой та Мацу, де знаходились націоналістичні сили.  Ухвала
      про відновлення бойових дій можливо стала наслідком угоди між Чан  Кайші  та
      американським урядом 7 травня  1957  про  розташування  на  Тайвані  атомних
      боєголовок, радіус дії яких досягав Китаю. Цілком можливо, що під час  свого
      візиту до Пекіна у  липні  1958,  Хрущов  різко  розкритикував  починання  в
      тогочасній  китайській  внутрішній  політиці,  відомі  під  назвою  “народні
      комуни” та “великий стрибок”. Перше являло собою грубу форму  колективізації
      сільського  господарства,  друге  –  спробу,   розцінену   леніністами,   як
      “авантюристичну”, перейти від  фази  народної  демократії  безпосередньо  до
      фази “комунізму” без перехідного соціалістичного режиму, де  рівність  існує
      за формулою – кожному по труду. Оскільки радянська Росія перебувала поки  що
      у фазі соціалізму, вона вважала нездійсненним китайський намір.  Відновлення
      обстрілу Кемою та Мацу можна з вірогідністю вважати  китайською  ініціативою
      з метою довести свою незалежність у відносинах з  СРСР.  І  всеж  таки  СРСР
      після кількох днів вагання  підтримав  дії  комуністичного  Китаю  і  навіть
      підштовхнув його висунути претензії не тільки на прибережні острови  ,  а  й
      на Тайвань та Пескадорський архіпелаг. 19 вересня Хрущов заявив, що  в  разі
      ядерного нападу на КНР агресорові  буде дано відсіч тими самими засобами.
        Конфлікт негайно загальмувався. Китай припинив  обстріли,  а  пізніше,  у
      жовтні 1958, вирішив обстрілювати острови лише в непарні дні. Чи  не  йшлося
      тут про небезпеку тотальної війни. До такої оцінки схилявся  Фостер  Даллас.
      Він проголосив “політику балансування на грані війни”.
      
                   81. Втручання Франції в Індокитаї та його наслідки.
      
      
               Утворення ДРВ. Боротьба в'єтнамського народу проти французької
               агресії
      
            За  кілька  тижнів  до  офіційного   підписання   Японією   акта   про
      беззастережну  капітуляцію  на    території   Індокитаю   відбулися   значні
      політичні зміни. Ще 1 серпня 1945 р. в Кохінхіні (Південний В'єтнам)  постав
      автономний уряд з прояпонських елементів, уже 26 серпня  повалений  народним
      рухом. 14 серпня імператор Аннаму (Центральний В'єтнам) Бао  Дай  Проголосив
      його незалежність і скасування договорів 1862 І  1874  рр.,  що  перетворили
      Кохінхіну на французьку Колонію. 15 серпня його  приклад  наслідував  король
      Камбоджі. 18 серпня в столиці Тонкіну (Північний В'єтнам) йХаної  закріпився
      створений  В'єтмінем  (Демократичний   Іфронт   боротьби   за   незалежність
      В'єтнаму) Комітет національного  визволення,  який,  усунувши  маріонетковий
      уряд, проголосив Народну Республіку  В'єтнам.  29  серпня  в  Х'юе  (столиця
      Аннаму) внаслідок переговорів із  представниками  республіки  імператор  Бао
      Дай зрікся престолу  й  перемінив  трон  на  посаду  радника  республіки.  2
      вересня 1945 р. на багатотисячному  мітингу  в  Ханої  Хо  Ші  Мін  урочисто
      проголосив  Декларацію  незалежності  В'єтнаму  й  утворення   Демократичної
      Республіки В'єтнам. В проголошенні незалежності в момент капітуляції  Японії
      буржуазно-поміщицька верхівка В'єтнаму вбачала «ідеальний випадок»  здобуття
      незалежності без революції.
            Проте правлячі кола Франції не бажали миритися  з  втратою  Індокитаю.
      Вони  швидко  замінили   французьким   експедиційним   корпусом   британські
      окупаційні війська на півдні від 16-ї паралелі, а в лютому 1946р.  підписали
      з гомінданівським Китаєм угоду про виведення китайських військ із  північної
      від 16-ї паралелі частини В'єтнаму і з Лаосу. 7 січня і 27  серпня  1946  р.
      були підписані угоди з Камбоджею і Лаосом про надання їм  статусу  автономій
      у межах Французького союзу та Індокитайської федерації. 6  березня  1946  р.
      В'єтнам і Франція підписали  угоду,  за  якою  Франція  визнала  В'єтнамську
      Республіку як незалежну державу зі своїми урядом.
            Проте на розрив з Парижем керівництво ДРВ не пішло. 14 вересня 1946 р.
      Хо Ші Мін підписав у Парижі тимчасову угоду,  яка  передбачала  рівні  права
      громадян В'єтнаму й Франції, створення єдиної митної та грошової  системи  в
      Індокитаї,  відкриття  консульських  представництв   В'єтнаму   в   сусідніх
      країнах. Підписання тимчасової угоди викликало різку  критику  уряду  ДРВ  з
      боку  певних  політичних  сил  В'єтнаму.  Для  в'єтнамського  ж  керівництва
      підписання цієї  угоди  було  ще  однією  спробою  не  допустити  розширення
      колоніальної війни,  яка  фактично  розпочалась  у  вересні  1945  р.  після
      захоплення французькими збройними  силами  Сайгона  та  інших  великих  міст
      Південного В'єтнаму. Все це свідчило про  намір  французьких  правлячих  кіл
      перетворити  Південний  В'єтнам  на  плацдарм  для  подальшого  наступу   на
      В'єтнамську Республіку.
      
               Китай і США
      
            Дещо іншу політику проводили китайські окупаційні війська, розташовані
      на  північ  від  16-ї  паралелі.  Гомінданівська  верхівка  та  американські
      монополії, що  стояли  за  нею,  відкрито  не  виступали  проти  республіки,
      розраховуючи використати ослаблення французького колоніального управління  у
      своїх інтересах.  Війна  на  Тихому  океані  дала  США  змогу  проникнути  в
      Індокитай та інші країни  азіатського  континенту.  Американські  військові,
      певно  з  санкції   Вашингтона,   неодноразово   пропонували   урядові   ДРВ
      американську  підтримку  в  обмін  на  пільговий  режим  для  американського
      капіталу у В'єтнамі. Північнов'єт-намська сторона відхилила ці пропозиції.
            Підписана 14  вересня  франко-в'єтнамська  тимчасова  угода  не  стала
      кроком  уперед  у   нормалізації   франко-в'єтнамських   відносин,   на   що
      розраховував Ханой. 13 грудня 1946 р. Париж  розпочав  відкриту  колоніальну
      війну у В'єтнамі.  Як  причину  відновлення  воєнних  дій  в  Індокитаї  він
      висував напад в'єтнамців на французькі збройні сили. Запевняючи  французький
      та в'єтнамський народи в тому, що з колоніальним режимом покінчено  назавжди
      і що він прагне до якнайшвидшого  визнання  самостійного  В'єтнаму  в  межах
      Індокитайської   федерації   й   Французького   союзу,   очолюваний   правим
      соціалістом Блюмом французький уряд водночас усіляко сприяв направленню  все
      нових і  нових  збройних  підкріплень  в  Індокитай,  унаслідок  чого  війна
      набувала ще більшого розмаху. Французи платили високу ціну за цю  війну,  що
      змусило Париж поступово змінити свій  політичний  курс.  Війна  в  Індокитаї
      набрала  антикомуністичної  спрямованості,  що  спричинило  рішучий  поворот
      політики США в Індокитаї, яка спершу орієнтувалась на підтримку ДРВ. З  1950
      р. Вашингтон почав постачати французьким військам зброю у великих  розмірах.
      За останні роки війни у В'єтнамі ріпа передали  французькому  експедиційному
      корпусові 340 літаків, 1400 танків та  бронемашин,  350  десантних  катерів,
      велику кількість важкої й легкої зброї, тисячі тонн боєприпасів. Але  навіть
      за такої значної військової Допомоги США Париж  не  зумів  добитися  рішучої
      переваги у в'єтнамській війні й зазнавав поразок.
      
       . Воєнні невдачі підштовхували Париж до нових маневрів. У  цих  умовах  він
         уже не сподівався на відновлення безпосереднього володарювання Франції  в
         Індокитаї і вдався до пошуків серед в'єтнамців «авторитетної особи», якій
         можна було б передати повноваження.
            Тим  самим  Париж  розраховував  відвернути  більшість  населення  від
      В'єтміню. Тривалі пошуки завершились у травні 1948р. створенням  тимчасового
      уряду генерала Нгуєн Ксю Ана, що становило  перехідний  крок  до  повернення
      колишнього імператора Бао Дая, який, відкрито не  пориваючи  з  республікою,
      поспішив перебратися до  Гонконгу.  США  також  взяли  участь  у  формуванні
      маріонеткового  уряду,  розраховуючи  згодом  використати   його   у   своїх
      інтересах. Створення цього уряду супроводжувалося спробою  Парижа  здійснити
      воєнний  наступ  на   райони   В'єтнаму,   що   перебували   під   контролем
      республіканського уряду. Проте добитись значних успіхів у  воєнній  кампанії
      правлячим колам Франції не вдалось. Зміцнілі збройні сили  республіканського
      уряду не тільки успішно протистояли французькій  армії,  а  й  завдавали  їй
      відчутних ударів.
       . Мобілізуючи народні маси на  відсіч  поневолювачам,  уряд  ДРВ  намагався
         врегулювати франко-в'єтнамський конфлікт мирними засобами.
            Протягом  перших  двох  років  війни  він  18   разів   звертався   до
      французького уряду з мирними  пропозиціями,  але  всі  вони  залишилися  без
      відповіді.
       . Французький уряд  зробив  ставку  на  укладення  угоди  з  маріонетковими
         ставлениками.
      8 березня 1949р.  в  Парижі  французький  президент  та  Імператор  Бао  Дай
          підписали  тимчасову  угоду,  яка  узаконила  створення   маріонеткової
          Держави  В'єтнам   і   зберегла   французьким   монополістичним   колам
          найважливіші економічні та політичні позиції в «об'єднаному» під владою
          Бао Дая — генерала Нгуєн Ксю Ана В'єтнамі.
      19 липня 1949 р. подібна угода була укладена з Лаосом, а  9  листопада  —  з
          Камбоджею. 29 січня 1950 р. всі ці угоди ратифікували Національні збори
          Франції. В січні 1950 р. ДРВ офіційно визнали Радянський Союз і КНР,  а
          Великобританія і США оголосили 7 лютого, що вони визнають уряд Бао  Дая
          й уряди Лаосу та Камбоджі.
      На початку 1950 р. у співвідношенні сил  ДРВ  і  Франції  спостерігалася  ще
          певна рівновага, проте ініціатива перейшла до республіканської армії.
      В 1953—1953  рр.  армія  ДРВ  продовжувала  успішні  воєнні  операції  проти
          французів, визволила багато районів В'єтнаму. Зірвавши наприкінці  1953
          р.   спробу   французів    перехопити    ініціативу,    збройні    сили
          республіканського уряду оточили в районі Дьєнб'єнфу значне  угруповання
          військ противника, а 7 травня 1954 р. розгромили його.
       . Ця перемога стала вирішальною  у  війні  опору,  як  була  названа  війна
         народів Індокитаю 1946—1954 рр. проти французького поневолення.
            Париж наочно переконався в марності спроб  силою  зброї  зламати  волю
      індокитайських народів до незалежності  й  свободи.  Втративши  близько  500
      тис. солдатів і офіцерів,  Франція  мусила  піти  на  припинення  агресивної
      війни в Індокитаї. Борючись проти французької агресії, ДРВ  надавала  значну
      політичну й воєнну підтримку визвольним рухам  лаоського  і  камбоджійського
      народів, які в 1954 р. добилися значних успіхів.
       .  Унаслідок  перемог,  здобутих  народами  Індокитаю,  визріли  умови  для
         врегулювання становища в цьому регіоні.
            На Берлінській нараді міністрів закордонних справ СРСР, США, Англії  й
      Франції в січні 1954 р. Москва  висунула  пропозицію  скликати  нову  нараду
      міністрів  закордонних  справ  за  участі  КНР  для  розгляду  питання   про
      припинення війни в Індокитаї. США висловились  проти  наради  п'яти  держав,
      особливо  різко  Вашингтон  протестував   проти   участі   в   нараді   КНР.
      Американський уряд узагалі не  бажав  мирного  врегулювання  в  Індокитаї  й
      прагнув до продовження війни.  США  збільшили  військові  поставки  Франції,
      взяли зобов'язання в 1954 р. додатково виділити їй кошти на  суму  385  млн.
      доларів.
       . Розглядаючи Індокитай як важливу стратегічну й сировинну базу,  Вашингтон
         готувався взяти безпосередню участь у воєнних операціях.
      8 травня 1954 р. делегації СРСР, США,  Великобританії,  Франції,  КНР,  ДРВ,
          Камбоджі, Лаосу та Південного В'єтнаму розпочали  розгляд  питання  про
          відновлення миру в Індокитаї
      20 і 21 липня 1954р. були підписані  угоди  про  припинення  воєнних  дій  у
          В'єтнамі, Лаосі  та  Камбоджі  й  заключна  декларація  наради  США  не
          приєдналися до угод  про  припинення  воєнних  дій  в  Індокитаї,  хоча
          американський уряд заявив, що бере до уваги ці угоди й утримуватиметься
          від їх порушення.
            Згідно з угодами Франція зобов'язалась вивести свої  війська  з  країн
      Індокитаю, створювалася міжнародна комісія у  складі  представників  Канади,
      Індії  й  Польщі  зі  спостереження  й  контролю  за  виконанням  угод   про
      припинення воєнних дій. Угоди містили положення про заборону введення в  усі
      індокитайські країни  іноземних  військ  і  ввезення  зброї  й  боєприпасів,
      створення на їхніх територіях іноземних військових баз, зафіксували  відмову
      всіх індокитайських учасників наради від участі в будь-яких воєнних  союзах.
      У заключній декларації учасники  Женевської  наради  зобов'язалися  поважати
      суверенітет В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі й  не  допускати  втручання  в  їхні
      внутрішні справи. Декларація передбачала політичне врегулювання  у  В'єтнамі
      на основі його незалежності й територіальної цілісності.
      Женевські  1954  р.  угоди  з  Індокитаю  стали  важливим  кроком  на  шляху
          зменшення напруженості міжнародних відносин  у  регіоні  й  у  світі  в
          цілому. Вони зміцнили  міжнародне  становище  Демократичної  Республіки
          В'єтнам, забезпечили незалежність народам Лаосу й Камбоджі.
            Проте розрядка міжнародної напруженості  в  Індокитаї  не  входила  до
      планів правлячих кіл країн Заходу.  Ще  під  час  роботи  Женевської  наради
      американська  дипломатія  поспішила  розпочати  переговори   про   укладання
      Договору про колективну оборону в Південно-Східній  Азії  і  створення  його
      учасниками  військової  організації  (СЕАТО).  В  цей  союз   увійшли   США,
      Великобританія, Франція, Австралія і Нова Зеландія,  які  втягнули  до  його
      складу Таїланд, Філліпіни та Пакистан. Оформлення СЕАТО відбулося 8  вересня
      1954 р. Одночасно сторони підписали протокол про поширення дії  договору  на
      країни Індокитаю, що становило пряме порушення женевських угод.
            Усупереч женевським угодам США  продовжували  постачати  в  Індокитай,
      переважно в Південний В'єтнам зброю і військову техніку.
      26 жовтня 1955р. Держава  В'єтнам  за  підтримки  США  була  перетворена  на
          Республіку В'єтнам на чолі з президентом Нго Дінь Зьємом.
      4 березня 1956 р. сайгонські власті провели  сепаратні  вибори  в  південно-
          в'єтнамські Національні збори, що зміцнило  режим  Нго  Дінь  Зьєма.  У
          здійсненні  цієї  акції  Сайгон  дістав  підтримку  західних  учасників
          Женевської наради  в  тому  числі  й  Франції,  яка  ще  до  проведення
          сепаратних виборів взяла на себе обов'язок  надавати  допомогу  урядові
          Нго Дінь Зьєма.
            Після  того,  як  останні  французькі  солдати  покинули   в'єтнамську
      Григорію (26 квітня 1956 р.), Франція оголосила про припинення з  28  квітня
      1956 р. діяльності  в  Південному  В'єтнамі  командування  збройними  силами
      Французького союзу і про свою відмову брати участь у роботі змивних  комісій
      з виконання женевських угод. Припинення французької  військової  присутності
      у В'єтнамі фактично означало надання поля діяльності Сполученим Штатам.
      
                  82. Американська агресія у В'єтнамі. Паризька угода.
      
            Главным центром приложения сил американского империализма в  Индокитае
      стал Южный Вьетнам.
            Уже  в  1960  году  численность  американской  военной  миссии   здесь
      достигала  2  тыс.  Правительство  США  утвердило  в  конце  1961  года  так
      называемый "план Стэйли-Тэйлора", предусматривающий  "умиротворение"  страны
      в течение 18 месяцев. Составной частью плана являлось создание широкой  сети
      "стратегических деревень" – резерваций для местных жителей, с тем чтобы  они
      не  оказывали  помощи  патриотическим  силам.  С  принятием  "плана  Стэйли-
      Тэйлора" численность  вооруженных  сил  США  в  Южном  Вьетнаме  значительно
      увеличилась. К концу 1963 года их насчитывалось уже более 12 тыс.
            С  приходом  к  власти  президента   Джонсона   начался   новый   этап
      американской агрессии во Вьетнаме. Потеряв  надежду  выиграть  войну  руками
      сайгонских  наемников,  правительство  США  расширило  масштабы  вооруженной
      интервенции.
            Так возникла локальная война, которую с сентября 1965 года стали вести
      непосредственно американские соединения.
      7 августа 1964 года конгресс США принял по просьбе президента  Джонсона  так
          называемую "тонкинскую  резолюцию",  которая  предоставляла  президенту
          неограниченные полномочия для ведения военных действий во Вьетнаме.
       . Агрессия США началась  в  августе  1964  года  с  обстрела  американскими
         кораблями и воздушной  бомбардировки  прибрежных  населенных  пунктов  на
         территории ДРВ.
            Война во Вьетнаме явилась составной частью сформулированной  Джонсоном
      в июле 1966  года  "тихоокеанской  доктрины  Джонсона".  В  ее  основу  были
      положены притязания США на право установливать угодные им порядки в  странах
      этого региона.
            Американская    дипломатия    прилагала     большие     усилия     для
      интернационализации войны, однако  ряд  союзников  США  прямо  или  косвенно
      осудил  американскую  агрессию  во  Вьетнаме.  Наиболее  последовательно   с
      осуждением американской  агрессии  выступала  Франция.  Главы  государств  и
      правительств (Индии и Югославии) во время встречи  в  Дели  в  октябре  1966
      года  потребовали  прекращения  бомбардировок  ДРВ  и  решения  вьетнамского
      вопроса на основе Женевских соглашений 1954 года.
      
      Национальный фронт освобождения Южного  Вьетнама  и  правительство  ДРВ,  со
      своей стороны, выдвинули
      22 марта и 8 апреля 1965  года  программу  мирного  урегулирования,  которая
          предусматривала:
              1) признание за вьетнамским народом принадлежащих ему  национальных
                 прав,
              2) вывод американских войск из Южного Вьетнама,
              3) решение его внутренних проблем самим народом,
              4) мирное воссоединение страны  на  основе  волеизлеяния  населения
                 Южного и Северного Вьетнами.
            Администрация Джонсона отвергла эти условия. После начала американской
      агрессии помощь из СССР и других  социалистических  стран,  направляемая  на
      нужды  укрепления  обороноспособности  ДРВ,  значительно  возросла.   Страна
      получила большое количество самого современного  вооружения  и  боеприпасов.
      Была  создана  мощная   система   противовоздушной   обороны.   Кроме   того
      социалистические страны предоставляли крупные финансовые  средства  (десятки
      соглашений об экономической и военной помощи).
            К концу 60-х годов стало очевидно, что выиграть войну во Вьетнаме  США
      не удастся. В США нарастало  движение  против  войны,  которая  отрицательно
      сказывалась на американской экономике.
      31  марта  1968  года  администрация  США  отдала  приказ   об   ограничении
          бомбардировок  территории  ДРВ  и  выразила   готовность   вступить   в
          переговоры с ее правительством. 13 мая в  Париже  начались  официальные
          переговоры  между  представителями  ДРВ   и   США   о   путях   мирного
          урегулирования ситуации во Вьетнаме. 1 ноября  1968  г.  США  полностью
          прекратили бомбардировки ДРВ.
      
               Паризька угода
      
            Угода про припинення війни й відновлення миру  у  В'єтнамі.  Ця  угода
      була підписана в Парижі  27  січня  1973р.  представниками  ДРВ,  Республіки
      Південний В'єтнам, США та сайгонського режиму.
            Угода  передбачала  припинення  вогню  на  всій  території   В'єтнаму,
      виведення американських та інших іноземних військ  із  Південного  В'єтнаму,
      гарантувала  повагу   США   до   незалежності,   суверенітету,   єдності   й
      територіальної цілісності В'єтнаму, відмову США від  втручання  у  внутрішні
      південнов'єтнамські справи, політичне  врегулювання  в  Південному  В'єтнамі
      шляхом переговорів  між  двома  південнов'єтнамськими  сторонами,  створення
      Ради національного примирення і злагоди, організацію  вільних  демократичних
      виборів, здійснення  мирними  засобами  поетапного  об'єднання  В'єтнаму  на
      основі  консультацій  та  угод  між  Північним  і  Південним  В'єтнамом  без
      втручання іззовні. США  взяли  зобов'язання  зробити  внесок  у  відновлення
      знекровленої війною економіки В'єтнаму.
            Міжнародна конференція з В'єтнаму, відбулася 26 лютого —2 березня 1973
      р. в  Парижі.  В  конференції  брали  участь  представники  ДРВ,  Республіки
      Південний В'єтнам, США, сайгонського режиму, СРСР, Франції,  Великобританії,
      КНР, Угорщини,  Польщі,  Канади,  Індонезії  та  Генеральний  секретар  ООН.
      Конференція прийняла Акт, у якому її учасники схвалили  й  узяли  до  відома
      Паризьку угоду  з  В'єтнаму  та  чотири  протоколи  до  неї,  зобов'язавшись
      поважати й беззастережно виконувати їх.
      Підписання Паризької 1973 р. угоди означало поразку Сполучених  Штатів.  ДРВ
          надавала всебічну допомогу визвольним силам Південного В'єтнаму, де так
          і не встановився мир.
      Після  підписання  Паризької  угоди  сайгонський  режим  за  підтримки   США
          переозброїв свою армію, здійснював курс на захоплення  всіх  визволених
          районів,    проводив    політику    придушення    прав     і     свобод
          південнов'єтнамського населення. Все це не могло не викликати зростання
          визвольної боротьби. 30 квітня 1975 р. сайгонський режим був повалений.
      
      
      
                    83 Проблема Кашміру. Індо-пакистанський конфлікт.
      
            Кашмір дуже важливий для  внутрішньої  політики  Делі,  оскільки  його
      відторгнення значно б посилило сепаратистські тенденції  всередині  держави.
      Пакистан не пов'язаний так щільно історично  й  економічно  з  Кашміром,  як
      Індія, хоча слід визнати, що за релігійною ознакою  ця  спірна  територія  є
      ближчою до Пакистану, ніж до Індії. Як відомо, Пакистан  свого  часу  постав
      як релігійна держава, Індія ж завжди була проти  територіального  поділу  за
      релігійною ознакою.
            Події в Кашмірі почали розгортатися не з вторгненням 30 жовтня 1947 р.
      з пакистанської сторони гірських племен, а з опублікуванням 12  травня  1946
      р. меморандуму англійської урядової  місії  про  індійські  князівства  і  з
      оголошенням 3 червня 1947 р. плану лорда Маунтбеттена про поділ  Британської
      Індії. Лондон був заінтересований у приєднанні Кашміру  до  Пакистану,  і  в
      цьому його активно підтримував Вашингтон. Така позиція Великобританії й  США
      пояснюється прагненням установити контроль над  районом,  якому  відводилося
      дуже важливе місце у військових планах західних держав  в  Азії.  Наприкінці
      40-х — на початку 50-х років США й Великобританія  приступили  до  складання
      планів створення в Кашмірі військових баз, спрямованих проти СРСР, а  згодом
      проти КНР.
            Пакистано-індійський  збройний  конфлікт  через  Кашмір  продовжувався
      понад рік, і лише 1 січня 1949 р. за посередництвом спеціальної комісії  00Н
      удалося досягнути  угоди  про  взаємне  припинення  воєнних  дій.  Згідно  з
      резолюціями Ради Безпеки 00Н від 13 липня 1948 р. і 5  січня  1949  р.  була
      встановлена лінія  припинення  вогню,  яка  розділила  князівство  Джамму  і
      Кашмір, що не є єдиною географічною, етнічною чи релігійною общиною, на  дві
      частини. До Пакистану відійшли контрольовані його збройними  силами  західні
      й північні райони князівства, що дістали  назву  Азад  Кашмір.  Дві  третини
      князівства під його історичною назвою  відійшли  до  Індійської  Республіки.
      Індія не виконала вимогу 00Н провести в Кашмірі  плебісцит  з  питання  його
      приєднання до Індії чи Пакистану, посилаючись на відмову останнього  вивести
      свої війська з захопленої частини князівства, а також на те, що рішення  про
      входження князівства Джамму і Кашмір до  складу  Індії  було  прийняте  його
      правителем Харі Сінгом і юридичне князівство є невід'ємною  частиною  Індії.
      Певно, не останній чинник відмови Індії від проведення плебісциту  становила
      загроза посилення сепаратистського руху в країні, здатного призвести  до  її
      розпаду. Всі подальші  спроби  00Н  урегулювати  розбіжності  між  Індією  і
      Пакистаном з приводу зобов'язань відповідно до резолюцій  Ради  Безпеки  від
      13 липня 1948 р. і 5 січня 1949 р. виявилися неефективними.
            В 1951—1952 рр. індійський уряд створив Конституційну  асамблею  штату
      Джамму  і  Кашміру   для   визначення   його   майбутнього,   що   викликало
      незадоволення Пакистану й різку  критику  з  боку  США.  В  лютому  1954  р.
      вказана  Конституційна  асамблея   одностайно   ратифікувала   рішення   про
      приєднання штату до Індії. Після підписання  в  травні  1954  р.  пакистано-
      американського  договору  про  взаємодопомогу  в  галузі  оборони  ставлення
      Заходу до кашмірського питання зазнало змін.  З  цього  року  США  розпочали
      постачання озброєнь своєму союзникові, що, на думку індійської сторони,  «не
      могло  бути  розцінене  інакше,  як  втручання   в   індійсько-пакистанський
      конфлікт через Кашмір,  тимчасово  врегульований  у  1949  р.».  Пакистан  і
      Кашмір набували великої ваги для США як  військовий  оплот  проти  поширення
      комунізму в Азії. Ось чому  при  обговоренні  кашмірського  питання  в  Раді
      Безпеки 00Н  у  50-ті  роки  англо-американський  блок  підтримував  позицію
      Пакистану.
            Відверто пропакистанська позиція  англо-американського  блоку  в  Раді
      Безпеки завела врегулювання кашмірської проблеми в глухий кут. Певно тому  з
      середини 50-х до середини 60-х років Індія дотримувалася курсу на  поступове
      усунення  00Н  від  участі  в   кашмірському   врегулюванні,   даючи   згоду
      обговорювати спірні проблеми з Пакистаном тільки на двосторонній основі.
            В  1959—1969  рр.  взаємні  пошуки  Індією  і  Пакистаном  шляхів   до
      нормалізації відносин привели до досягнення двосторонніх  домовленостей,  що
      розв'язували  ряд  неврегульованих  проблем.   Серед   них   були   численні
      прикордонні питання,  врегульовані  в  межах  січневої  1960  р.  індійсько-
      пакистанської угоди, а також проблема розподілу між  двома  країнами  водних
      ресурсів річки Інд.
            Проте на рубежі  60-х  років  спостерігається  нове  загострення  дещо
      приглушених  у  попередні  роки  суперечностей  між  Індією  і   Пакистаном.
      Погіршення індійсько-китайських відносин Пакистан  намагався  використати  з
      вигодою для себе. В січні  1962р.  президент  Пакистану  відхилив  індійську
      пропозицію вести переговори щодо йашмірської  проблеми  на  основі  визнання
      лінії припинення вогню в Кашмірі постійним кордоном між двома країнами, а  3
      травня  того  самого  року  побачило  світ  спільне   китайсько-пакистанське
      комюніке  про  згоду  сторін  провести  переговори  з  метою  визначення   й
      уточнення кордонів. Індійський уряд рішуче виступив проти незаконної з  його
      точки зору демаркації кашмірських кордонів і заявив  в  00Н  про  невизнання
      такої угоди. Він розглядав пакистано-китайське зближення як  розвиток  лінії
      на ізоляцію Індії в Азії  й  на  провокування  Пакистану  зайняти  жорсткіші
      позиції з кашмірського питання.
            Воєнна акція Китаю проти Індії восени 1962 р. ускладнила її міжнародне
      становище  й  певним  чином  послабила  індійські   позиції   в   індійсько-
      пакистанському протистоянні. Врегулювання  спірних  питань  з  Пакистаном  з
      урахуванням домагань останнього висувалось Заходом як одна  з  умов  надання
      Індії військової допомоги. І  Вашингтон,  і  Лондон  офіційно  заявляли,  що
      масштаби  військових  поставок  та  їхня  тривалість  визначатимуться   тими
      зусиллями, яких Індія докладатиме  до  врегулювання  індійсько-пакистанських
      розбіжностей. Під їхнім тиском  наприкінці  грудня  1962р.  Індія  розпочала
      прямі переговори  з  пакистанською  стороною.  Індія  пішла  на  переговори,
      сподіваючись  зменшити  напруженість  відносин  з  Пакистаном  і  тим  самим
      пом'якшити  складне   становище   на   своїх   кордонах.   Однак   документ,
      оприлюднений за підсумками цих переговорів, засвідчив, що розбіжність  точок
      зору Індії й Пакистану на кашмірське питання не дала  сторонам  змогу  дійти
      згоди.  Провал  переговорів  був  значною  мірою  зумовлений  тими  рішучими
      кроками до взаємного зближення, які в  цей  період  здійснювали  Пакистан  і
      КНР. На кінець 1963  р.  центр  міжнародної  напруженості  переміщається  на
      індійсько-пакистанські взаємовідносини, в яких, утім, у  наступні  два  роки
      спостерігалися періоди певного потепління.
            Стан політичної напруженості між двома країнами переріс  у  готовність
      сторін використати військову силу для  відстоювання  своїх  позицій.  Уже  у
      квітні 1965 р. сталися  серйозні  збройні  сутички  між  військами  Індії  й
      Пакистану через невелику прикордонну ділянку в районі Качського  Ранну,  які
      вдалося припинити за посередництва англійського уряду.  ЗО  червня  1965  р.
      була  досягнута  індійсько  -пакистанська  угода   про   припинення   вогню,
      відновлення статус-кво й  відведення  збройних  сил  на  позиції,  які  вони
      займали на 1 січня 1965р.
            Припинення воєнних дій на Качському Ранні не  привело  до  пом'якшення
      напруженості в індійсько-пакистанських відносинах. На  початку  серпня  1965
      р. її центром стає Кашмір,  внутріполітична  ситуація  в  якому  була  вкрай
      нестійкою. Політичну нестабільність у Джамму і Кашмірі  Пакистан  використав
      для перекидання  через  лінію  припинення  вогню  переодягнених  у  цивільне
      пакистанських  військових  з  метою  організації  диверсій   і   заворушень.
      Індійський уряд заявив протест  Пакистанові  й  групі  спостерігачів  00Н  у
      Кашмірі  з  приводу  порушення  лінії  припинення  вогню  і   звернувся   до
      Генерального  секретаря  00Н  із  проханням  втрутитись  у  справу.   Власті
      Ісламабада, які  подавали  події  в  Кашмірі  як  боротьбу  кашмірців  проти
      «індійського ярма», відхилили звинувачення Індії. В середині  серпня  вздовж
      усієї  лінії  припинення  вогню   точилися   запеклі   бої,   хоча   сторони
      утримувались від заглиблення на територію  одна  одної.  Після  переходу  25
      серпня 1965 р.  індійськими  військами  лінії  припинення  вогню  в  Кашмірі
      міждержавна  прикордонна  сутичка  набрала  форми   повномасштабної   війни,
      оскільки у  воєнних  діях  з  обох  сторін  були  застосовані  танки,  важка
      артилерія та авіація.
            На надзвичайних засіданнях Ради Безпеки 00Н 4 і 6 вересня 1965 р. були
      одностайно прийняті резолюції № 209 (1965) та № 210  (1965),  які  закликали
      обидві сторони до негайного припинення вогню і відведення військ на  вихідні
      позиції.  Пакистанська  сторона  намагалася  пов'язати  питання   припинення
      воєнних дій  з  питанням  «гідного  врегулювання  кашмірського  спору»,  що,
      звичайно, не могло не відбитися на позиції індійської  сторони.  20  вересня
      1965р.  Рада  Безпеки  одноголосно  ухвалила  резолюцію  №  215  (1965),  що
      вимагала припинення вогню 22 вересня і подальшого відведення  всіх  збройних
      формувань на позиції, які вони займали до 5 серпня  1965  р.  В  ніч  на  23
      серпня вогонь на індійсько-пакистанських фронтах був припинений. У  відносно
      швидкому погашенні воєнного вогнищу  на  індійському  субконтиненті  важливе
      значення мав збіг у даному випадку інтересів  СРСР  і  США.  Сконцентрувавши
      свої зусилля на досягненні негайного припинення вогню, вони діяли  в  одному
      напрямі, виходячи з того, що індійсько-пакистанський конфлікт торкався  долі
      багатомільйонних народів і  що  він  загрожував  перерости  в  більш  широке
      зіткнення з втягненням зовнішніх сил.
            Важливий фактор  нестабільності  в  цьому  регіоні  становила  позиція
      китайського керівництва, яке  в  самий  розпал  воєнних  дій  між  Індією  і
      Пакистаном провокаційно проголосило свою цілковиту  підтримку  останнього  в
      боротьбі проти Індії,  погрожуючи  відкрити  «другий  фронт»  на  індійських
      кордонах. До того ж війська обох сторін не були відведені  на  позиції,  які
      вони займали до 5 серпня 1965 р.
            В  такій  обстановці   нетривкого   перемир'я   роль   посередника   в
      урегулюванні індійсько-пакистанського конфлікту взяв  на  себе  СРСР.  Уряди
      США й Великобританії висловилися  на  підтримку  радянської  пропозиції  про
      добрі послуги при прямих переговорах між Індією і Пакистаном і  порадили  їм
      прийняти запрошення радянського уряду. Виявивши добру волю,  обидві  сторони
      прийняли радянську пропозицію без будь-яких попередніх умов, і 4 січня  1966
      р. в Ташкенті розпочалися важкі  переговори  прем'єр-міністра  Індії  Л.  Б.
      Шастрі і президента  Пакистану  Мохамеда  Айюб-Хана  з  питань  урегулювання
      міждержавного конфлікту. Вони  закінчилися  підписанням  10  січня  1966  р.
      Ташкентської декларації, в дев'яти статтях якої були  визначені  невідкладні
      заходи з відновлення в регіоні нормального  й  мирного  становища.  Зокрема,
      сторони  проголосили  рішучість  відновити  нормальні  й  мирні   відносини,
      сприяти взаєморозумінню  й  дружбі,  добросусідству  й  співробітництву.  На
      особливу увагу заслуговують статті 1, 3, 4 вказаної декларації,  де  йдеться
      про відмову сторін від  застосування  сили  та  мирне  врегулювання  спорів,
      невтручання у внутрішні справи одна одної, припинення ворожої пропаганди.
            Ташкентські домовленості створювали сприятливі умови для  встановлення
      в Південній Азії тривалого й міцного миру. Проте пов’язуванні з  ними  надії
      не виправдалися. На думку  фахівців,  головною  причиною  неефективності  їх
      утілення в життя  було  те,  що  досягнутий  компроміс  дістав  неоднозначну
      оцінку з обох сторін. До того ж вони неоднаково тлумачили ці домовленості  й
      чекали від них зовсім різних результатів.
            Негативний вплив на виконання Ташкентської угоди справила й  підтримка
      Пакистану з боку Китаю, який після 1965  р.  активізував  свої  відносини  з
      Ісламабадом. Пакистанські власті розглядали свої дружні  зв'язки  з  Пекіном
      як засіб зміцнення позицій Пакистану в конфлікті з Індією.  До  зближення  з
      Китаєм Пакистан певною мірою підштовхнули США, які не  надали  йому  бажаної
      підтримки під час війни з Індією і відмовилися  від  нових  поставок  зброї.
      Після підписання Ташкентської декларації й відведення обома сторонами  своїх
      військ США відновили військову допомогу Індії й Пакистану.
      
                      84. Крах мандатної системи на Близькому Сході
      
            За пропозицією президента США В.Вільсона, до статуту Ліги  Націй  було
      введено поняття мандату, тобто  повноважень  на  управління  тією  чи  іншою
      територією від імені Ліги Націй.
            Згідно з мандатною системою, усі території були поділені на три  групи
      мандатів: «А», «В», «С».
       o До групи «А» входили колишні володіння Османської  імперії,  статус  яких
         наближався до статусу протекторату.
       o Група «В» охоплювала колишні німецькі колонії у Центральній Африці
       o Мандати групи «С» стосувалися Південно-Західної Африки та островів Тихого
         океану
            До жовтня 1918 р. Сирія і Ліван входили до складу Османської  імперії.
      В жовтні 1918 р. турецькі війська залишили Сирію і Ліван, але ще задовго  до
      цього у відповідності з угодою «Сайкс—Піко» (1916) Великобританія і  Франція
      підготували поділ арабських провінцій  Османської  імперії.  Сирія  і  Ліван
      ввійшли до сфери впливу Франції.
            У квітні 1920 р. на конференції в Сан-Ремо було прийняте  рішення  про
      передання Франції мандата на Сирію і Ліван.
       . Остаточний крах мандатної системи на Близькому Сході відбувся  після  2-ї
         світової війни.
          В лютому 1946 р. Сирія і Ліван винесли питання  про  негайну  евакуацію
      англо-французьких військ на обговорення Ради Безпеки 00Н.
          17 квітня 1946 р. всі іноземні війська покинули територію Сирії,  а  31
      грудня 1946р. були виведені з Лівану.
          Великобританії вдалося зберегти свою військову присутність  в  Іраку  і
      Йорданії. В березні 1946 р. Йорданія була проголошена незалежною державою.
      
             85. Утворення держави Ізраєль. Арабо-ізраєльська війна 1948 рр.
      
            До листопада 1945 р. обстановка в Палестині різко  загострилася.  Вона
      характеризувалася   посиленням   англо-єврейського    й    арабо-єврейського
      протистояння. В ситуації, що  склалася,  уряд  Великобританії  змушений  був
      піти на створення  англо-американської  комісії  з  палестинської  проблеми.
      Тоді  Великобританія  у  квітні  2947р.  винесла  палестинську  проблему  на
      обговорення  00Н.  При  цьому  вона   розраховувала   використати   механізм
      голосування 00Н на свою користь і продовжити мандат на Палестину.
            Питання про створення незалежної єврейської держави було  порушено  на
      другій сесії  Генеральної  Асамблеї  00Н.  Саме  на  цій  сесії  розпочалося
      протистояння  з  палестинської  проблеми  США  та  СРСР  з  одного  боку   і
      Великобританії з іншого.
            Спеціальний комітет у справах Палестини схвалив 25 квітня 1947 р. план
      її поділу, більшістю голосів прийнятий другою сесією ТА 00Н, що проходила  у
      Нью-Йорку з 16 вересня по 29 листопада 1947 р. 29  листопада  1947  р.  було
      прийнято резолюцію 181/П, за яку проголосували 33 країни, включаючи  СРСР  і
      США, проти — 13  (усі  арабські  країни,  Афганістан,  Туреччина,  Пакистан,
      Індія, Куба та Греція), 10 утрималися, включаючи Великобританію.
            У  відповідності  з  резолюцією  на  колишній  підмандатній  території
      Палестини мали утворитися дві держави — єврейська (площа 14,1 тис. кв. км  —
      56 % території Палестини, населення 1 008 800  чоловік)  і  арабська  (площа
      11,1 тис. кв. км — 43 % території Палестини, населення 758 520  чоловік).  В
      окрему міжнародну зону виділялося  місто  Єрусалим  та  його  околиці  (1  %
      території Палестини, населення 205 230 чоловік). Згідно з цією ж  резолюцією
      скасовувався англійський мандат  на  Палестину.  Таким  чином,  в  історично
      арабському регіоні  мала  постати  єврейська  держава.  Отже,  на  території
      Палестини  мали  утворитися  дві  держави:   Ізраїль   і   Палестина.   Така
      перспектива задовольняла зовнішньополітичні інтереси як  США,  так  і  СРСР.
      СРСР прагнув закріпитися у багатому на нафту  регіоні,  і  «плацдармом»  для
      цього мав стати Ізраїль.
       . Було проголошено конституювання незалежної Держави  Ізраїль  та  створено
         його перший тимчасовий уряд на чолі з Бен-Гуріоном.  Тим  часом  арабські
         країни готувалися до війни. Ще в грудні 1947 р. з метою протидії поділові
         Палестини була створена Армія визволення  Палестини,  три  тисячі  бійців
         якої були направлені в Палестину в січні 1948 р.
            Уряди Єгипту, Сирії, Лівану, Йорданії,  Саудівської  Аравії  та  Ємену
      оголосили    війну    Ізраїлю.    Розпочалася    перша    арабо-ізраїль-ська
      (палестинська) війна.
            Ізраїль спирався на підтримку світового  співтовариства,  яка  дістала
      відображення в наданні йому військової допомоги, в  тому  числі  Сполученими
      Штатами і СРСР.
            Ізраїль завдав арабам ряд поразок і захопив значну частину  територій,
      виділених  00Н  для  створення  арабської  палестинської  держави,   частину
      Єрусалима. Західний берег річки  Йордан  і  східна  частина  Єрусалима  були
      анексовані Йорданією. Сектор Таза відійшов під контроль Єгипту.
            Війна завершилася в лютому—липні 1949 р. укладенням Ізраїлем угод  про
      перемир'я з Єгиптом (24 лютого), Йорданією (3 квітня), Сирією (20 липня)..
       . Отже, головним наслідком першої арабо-ізраїльської війни стало виникнення
         проблеми  близькосхідного  врегулювання  —  однієї  з  ключових   проблем
         післявоєнних міжнародних відносин.
            Внаслідок  арабо-ізраїльської  війни  1948—1949  рр.  понад  900  тис.
      палестинців стали біженцями. Всі спроби посередницької комісії 00Н  добитися
      хоча б часткової репатріації біженців, що відповідало рішенням  ГА  00Н,  не
      мали  успіху.  Наприкінці  1951  р.  посередницька   комісія   склала   свої
      повноваження. Згідно з  рішенням  00Н  було  створено  спеціальне  Агентство
      Об'єднаних Націй з надання допомоги  біженцям  та  їхнього  працевлаштування
      (ЮНРВА)
      
                              86. Суезька криза 1956 року.
      
            Урядом Єгипту було заплановано будівництво Асуанської греблі  з  метою
      зрошення засушних  земель  і  спорудження  потужної  енергетичної  бази  для
      промисловості. В лютому 1956 р. була  досягнута  угода  про  надання  Єгипту
      Міжнародним банком  реконструкції  й  розвитку  позики  в  розмірі  200  млн
      доларів за умови, що 70  млн  будуть  надані  у  вигляді  «допомоги»  США  й
      Великобританією. Але вже 9 липня 1956 р. державний секретар  США  Д.  Даллес
      заявив про відмову про надання позики.
            Уряд  Єгипту  опинився  перед  загрозою  зриву   будівництва   життєво
      важливого для країни об'єкта. Престижеві  президента  Єгипту  Г.  А.  Насера
      було завдано серйозного удару.
            Г. А. Насер  заявив  про  націоналізацію  компанії  Суецького  каналу,
      термін концесії якої закінчувався в 1969 р. Уряди Франції, власника  значної
      частини акцій компанії, і  Великобританії,  основного  користувача  каналом,
      розпочали воєнні  приготування  з  метою  силового  тиску  на  Єгипет.  США,
      заінтересовані    в    підтриманні    добрих    відносин    з     арабськими
      країнами—експортерами нафти, зайняли більш стриману позицію.
            Питання Суецького каналу обговорювалося на міжнародній  конференції  в
      Лондоні 1—23 серпня 1956р.  за  участю  18  країн,  що  забезпечували  95  %
      судноплавства  каналом.  Згідно  з  прийнятим  в  липні  1956  р.   рішенням
      Великоїбританія   і   Франція   розгорнули   підготовку   до    інтервенції.
      Великобританія призвала 20 тис. резервістів, Франція направила свої  війська
      на  Кіпр.  Обидві  країни  розпочали  переговори  з  Ізраїлем  для  розробки
      спільних планів інтервенції.
            30 жовтня 1956р. ізраїльські збройні  сили  під  приводом  боротьби  з
      палестинськими партизанами задали раптового удару по Єгипту.  Великобританія
      і Франція поставили ультиматум Єгипту й Ізраїлю з вимогою відведення  військ
      на 16 км від Суецького каналу. Єгипет відхилив ультиматум.
            Уряд США розцінив у світі агресію проти Єгипту як підрив  атлантичного
      фронту. 30 жовтня 1956 р. в Раді  Безпеки  00Н  обговорювався  американський
      проект  резолюції,  що  передбачав   відведення   ізраїльських   військ   за
      демаркаційну лінію і невикористання сили франко-англійською стороною.  Однак
      Великобританія і Франція наклали вето на цю резолюцію.
            31 жовтня англо-французькі війська почали воєнні дії.
            2  листопада  1956  р.  на  надзвичайній  сесії  ГА  00Н   64   країни
      проголосували  за  припинення   вогню,   проти   висловилися   5   (Франція,
      Великобританія, Ізраїль, Нова Зеландія та Австралія).
            Великобританія, Франція та Ізраїль продовжували розгортати бойові дії.
      Англо-французька   авіація   здійснювала   масовані   бомбардування   Каїра,
      Александрії та міст у зоні каналу
            5 листопада Англія і Франція розпочали окупацію зони Суецького каналу,
      висадивши десант у районі Порт-Саїда.
            В той же день радянський уряд звернувся до Англії, Франції й Ізраїлю з
      ультимативною  вимогою  негайно  припинити  воєнні  дії  й   попередив   про
      небезпечні наслідки. Воєнні дії були припинені.
            6 листопада президент США Д.  Ейзенхауер  також  виступив  із  вимогою
      припинення воєнних дій.
            22 грудня 1956  р.  виведення  англо-французьких  військ  завершилося.
      Ізраїль ще майже три місяці окупував частину  єгипетської  території,  однак
      під міжнародним тиском у березні 1957 р. мусив вивести свої війська.
            В ході війни арабські країни підтримали Єгипет. Більшість їх розірвала
      відносини з Великобританією і Францією.
      
                          87. Шостиденна війна та її наслідки.
      
            Наприкінці 60-х років конфронтація по лінії Схід—Захід після відносної
      стабілізації  в  Європі  перекинулася  на  Близький  Схід.  СРСР   посилював
      політичну й військову підтримку радикальним, «антиімперіалістичним»  режимам
      арабських країн. США Зробили ставку  на  Ізраїль  і  так  звані  помірковані
      арабські режими.
            Обидві наддержави були заінтересовані в  гарантованому  й  стабільному
      каналі для збуту зброї, яким і став Близький Схід.
            Одним з винуватців війни на Близькому  Сході  виступив  Ізраїль,  який
      проголосив  мету  створення  «Великого  Ізраїлю»  (Ерец  Ізраель),  що   мав
      включити території ряду арабських країн. Ізраїль отримував сучасну  зброю  з
      Великобританії, Франції та ФРН,  а  з  1962  р.  зі  США,  створював  власну
      військову промисловість.
            Водночас непримиренну позицію  щодо  самого  факту  існування  Ізраїлю
      займали арабські країни, які висунули гасло: «скинути Ізраїль у море».
            СРСР закликав арабські країни створити спільний фронт  проти  Ізраїлю,
      ядром якого мали стати Єгипет, Сирія, Ірак та Алжир.
            Арабські країни вжили відповідних заходів. Раніше,  в  листопаді  1966
      р., Сирія підписала з Єгиптом пакт про спільну оборону. Наприкінці травня  й
      на початку червня 1967 р. аналогічні угоди з Єгиптом  підписали  Йорданія  і
      Ірак. Про свою готовність прийти на допомогу  в  разі  ізраїльської  агресії
      заявили уряди Алжиру, Кувейту, Ємену, Лівії та Судану.
            Протягом п'яти днів  війська  00Н  покинули  Єгипет,  а  їхні  позиції
      зайняли єгипетські збройні сили. 22 травня президент Г.  А.  Насер  оголосив
      про  закриття  Акабської  затоки  для  ізраїльських  та  інших   суден,   що
      доставляють  в  Ізраїль  стратегічні  вантажі.  Цей  захід  серйозно  вразив
      інтереси Ізраїлю, враховуючи той факт, що він одержував морським  шляхом  80
      % свого імпорту нафти та інших життєво важливих продуктів.
            Виведення з Сінаю військ 00Н і тимчасове  закриття  Акабської  затоки,
      ланцюг ворожих Ізраїлю  дій  з  боку  арабських  країн  стали  приводом  для
      розв'язання воєнних дій.
            Вдосвіта 5 червня 1967р. Ізраїль без оголошення війни напав на Єгипет,
      Сирію та Йорданію. Війна була короткою, майже блискавичною й  дістала  назву
      «шестиденної». Ізраїльські винищувачі завдали бомбового удару  по  авіабазах
      Єгипту й Сирії, ліквідувавши  майже  всі  бойові  лггаки  цих  країн.  Потім
      сухопутні  війська  Ізраїлю  перейшли  в  наступ  і  окупували  найважливіші
      стратегічні райони — Сінайський півострів на  півдні,  Голанські  висоти  на
      півночі, Західний берег річки Йордан на сході. її  Незважаючи  на  ухвалення
      Радою Безпеки  00Н  6,7  червня  резолюцій  про  негайне  припинення  вогню,
      ізраїльська армія продовжувала  бойові  дії.  Радянський  Союз  зажадав  від
      Ізраїлю негайно припиняти воєнні дії й вивести війська за  лінію  перемир'я.
      10 червня радянський уряд інформував уряд Ізраїлю,  що  в  разі  продовження
      бойових дій СРСР спільно з  іншими  миролюбними  країнами  вживе  необхідних
      заходів для припинення агресії.
            10 червня Радянський Союз розірвав дипломатичні відносини з  Ізраїлем,
      утративши тим самим канал взаємодії з одною зі сторін конфлікту. Ввечері  10
      червня бойові дії були припинені.
            Єгипет, Сирія та  Йорданія  отримали  значну  фінансову  допомогу  від
      нафтодобуваючих  арабських  країн  для  подолання   економічних   труднощів,
      викликаних  війною  й  окупацією  арабських   територій.   Арабські   країни
      продовжили політику бойкоту Ізраїлю.
      
                       88. Кемп-девідський процес та його наслідки
      
            З ініціативи президента Єгипту А. Садата протягом 1977 року  відбулося
      ряд зустрічей з ізраїльськими представниками. Це було  засуджено  радикалами
      в урядах арабських країн (Алжир,  Лівія,  Сирія  та  Організація  визволення
      Палестини навіть розірвали стосунки з Єгиптом і утворили Фронт  стійкості  і
      протидії), але поміркована більшість зайняла очікувальну позицію.
            Проте це не зупинило А. Садата і 16—17 вересня 1978 р.  в  Кемп-Девіді
      відбулася зустріч президента США Д. Картера, президента Єгипту А.  Садата  і
      прем'єр-міністра Ізраїлю М. Бегіна, де сторони  підписали  два  документи  —
      «Рамки миру на Близькому Сході» і «Рамки для укладення мирного договору  між
      Єгиптом і Ізраїлем» (Президент США - формально «свідок»).
            «Рамки миру» передбачали  розв'язання  палестинської  проблеми  шляхом
      надання обмеженого самоврядування палестинцям Західного берега річки  Йордан
      і сектора Газа. Ці території, однак, протягом п'яти  років  мали  залишатися
      під  управлінням  ізраїльської   адміністрації.   Таким   чином,   автономія
      надавалася населенню, а не території. Не було вирішено питання про  майбутнє
      Єрусалима й Голанських  висот.  Не  згадувалася  ОВП,  право  палестинського
      народу на самовизначення.
            У відповідь арабські країни—члени Фронту стійкості й протидії прийняли
      рішення про  розірвання  відносин  з  Єгиптом  і  застосування  проти  нього
      економічних санкцій.
            26 березня 1979 р. у Вашингтоні  був  підписаний  мирний  договір  між
      Єгиптом і Ізраїлем. Президент Д. Картер знову виступив як «свідок».  Договір
      складався з преамбули, дев'яти статей і додатків.
            Договір передбачав  відновлення  суверенітету  Єгипту  над  Сінайським
      півостровом після завершення виведення звідти ізраїльських військ, яке  мало
      відбутися протягом трьох років. Для забезпечення виконання договору  Єгипет,
      Ізраїль і США домовилися про розміщення  на  Сінайському  півострові  сил  і
      спостерігачів    ООН.    Договір    передбачав    встановлення    нормальних
      дипломатичних, економічних і культурних відносин між Єгиптом і Ізраїлем.
            До договору додавалися  роз'яснення  про  його  пріоритетний  характер
      порівняно з усіма зобов'язаннями Єгипту.
            Наслідки Кемп-девідського процесу:
              1) створення прецеденту мирного договору між арабською  країною  та
                 Ізраїлем;
              2) посилення позицій Ізраїлю;
              3) посилення  позиції  провідних  країн  Заходу,  зокрема  США,  на
                 Близькому Сході і відповідно послаблення позицій СРСР;
              4) єдність арабських країн була порушена;
              5) Єгипет певний час перебував в ізоляції.
      
                    89. Сучасна політична ситуація на Близькому Сході
      
            Зараз на Близькому Сході склалася якісно нова політична  ситуація,  що
      відрізнялася від ситуації 70-х - 80-х pp. Її головні ознаки:
       o  розпад  СРСР,  та  як  наслідок  -  припинення  радянсько-американського
         протистояння на Близькому Сході;
       o нові коаліції, що виникають  внаслідок  війни  у  Перській  затоці,  нове
         перегрупування сил в арабському субрегіоні,  зближення  Єгипту,  країн  -
         членів РСАДПЗ та Сирії;
       o зміни у балансі сил  між  Ізраїлем  та  арабськими  країнами  на  користь
         Ізраїлю;
       o зміни у ставленні Ізраїлю до проблеми близькосхідного врегулювання  через
         зміну уряду;
       o поширення відцентрових тенденцій в арабському світі, головним носієм яких
         є ісламські фундаменталістські організації та угрупування.
            Процес мирних переговорів  на  новому  етапі  розпочався  у  жовтні  -
      листопаді  1991  p.  в  Мадриді,  де  проводилися   двосторонні   переговори
      ізраїльської  делегації  з  одного  боку,  спільної   йордано-палестинської,
      сирійської та ліванської – з іншого.
            Подальший прогрес  було  досягнуто  в  Норвегії  у  1993  p.  під  час
      переговорів між представниками Ізраїлю й  Організації  Визволення  Палестини
      (ОВП), де було досягнуто ряд домовленостей, зокрема  введення  палестинської
      автономії у секторі Газа та в районі міста  Ієріхон.  4  травня  1994  p.  в
      Каірі Голова Виконкому ОВП Ясір Арафат та  прем'єр-міністр  Ізраїлю  І.Рабін
      підписали угоду про  обмежену  палестинську  автономію,  відому  під  назвою
      «Газа - Ієріхон - спочатку». У 1993 -1994 pp. відбувся  процес  нормалізації
      відносин між Ізраїлем та Йорданією.
            За період до 1999  року  мирний  процес  практично  не  рухався,  було
      підписано  лише  дві  угоди  “Уайт  Плантейшн”  та  “Уайт  Плантейшн-2”,  що
      передбачали  виведення  ізраїльських  військ  з   території   Палестини   та
      звільнення палестинських в’язнів, палестинці мали б забезпечити  боротьбу  з
      тероризмом. Однак Ізраїль не виконував своїх обов’язків.
            На якісно новий рівень  переговори  вийшли  лише  у  1999  році  після
      приходу  до  влади  прем'єр-міністра  Ехуда  Барака,  лідера  блоку  “Єдиний
      Ізраїль”, перемігши ізраїльського “залізного прем’єра” Біньяміна  Нетаніягу,
      що фактично заморозив мирний процес на Близькому Сході. Розпочалися  активні
      переговори між  ОВП  та  Ізраїлем,  зараз  навіть  мова  йде  про  укладання
      остаточної мирної  угоди.  Крім  того  здійснюється  виведення  ізраїльської
      армії з Лівану. Продемонструвала свою готовність вести переговори і Сирія.
            Певну  протидію  Ізраїлю  здійснює  Алжир,  який   вимагає   створення
      палестинської держави зі  столицею  в  Єрусалимі,  чого  не  може  допустити
      Барак.
            Але найбільшу загрозу мирному процесу на  Близькому  Сході  становлять
      екстремістські елементи як з боку Ізраїлю  (ізраїльські  радикали,  від  рук
      яких загинув Іцхак Рабін),  так  і  арабських  країн  (наприклад,  ліванська
      організація “Хезболлах”, лідер якої закликає  не  піддаватися  на  “брехливі
      обіцянки миру” збоку Ізраїлю, а вдатися до рішучих дій).
            Проте, незважаючи на це, події на Близькому Сході свідчать про те,  що
      цикл насильства поступово замінюється на цикл мирного розвитку.
      
                                90. Ірано-Іракська війна
      
            Причини:
      1. суперечки з прикордонних питань;
      2. розбіжності політичного, релігійного й національного характеру;
      3. внутрішньополітичні, економічні й соціальні проблеми Ірану та Іраку;
      4. співвідношення сил на Близькому та Середньому Сході.
            Витоки відчуження між Іраком та Іраном  походять  з  середньовіччя,  з
      часів, коли їх прикордонні райони стали об'єктом боротьби між Османською  та
      Персидською імперіями.
            У березні 1975 p. було підписано так звану «Алжирську угоду»  у  формі
      спільного комюніке. Вона передбачала остаточне  врегулювання  усіх  проблем,
      включаючи демаркацію сухопутних кордонів  на  підставі  Константинопольского
      протоколу 1913 p. 13 червня 1975 p. в  Багдаді  було  укладено  Договір  про
      державні  кордони  та  добросусідські  відносини.   Він   торкався   проблем
      демаркації сухопутних  й  демілітаризації  річкових  кордонів,  забезпечення
      безпеки на ірано-іракських кордонах.
            У другій половині 70-х pp., й особливо після революції в Ірані у  1979
      p. відносини між двома  країнами  значно  погіршилися.  Ірак,  скориставшись
      революційними подіями у Ірані, вирішив повернути собі спірні території,  які
      він віддав у 1975 p.
            17 вересня Ірак проголосив, що він анулює «Алжирську угоду» та Договір
      1975 p., a 22 вересня розпочав воєнні дії на іранській  території.  Конфлікт
      переріс у війну, що тривала вісім років (1980-1988). Обидві сторони  зазнали
      значних матеріальних збитків.
            Ірано-іракська війна негативно вплинула на  ситуацію  на  Близькому  й
      Середньому Сході. Ескалація  військових  дій,  «танкерна  війна»  у  Затоці,
      значне  нарощування  там  іноземної  військової  присутності   призвело   до
      загрозливої інтернаціоналізації конфлікту.
            Численні  спроби  врегулювання  конфлікту  здійснювалися  ООН,   Рухом
      неприєднання, Організацією Ісламська Конференція, Лігою арабських держав.
            Нарешті, коли ситуація на фронтах зайшла у глухий кут, Іран  погодився
      взяти резолюцію Ради Безпеки ООН № 598 за основу мирного врегулювання.
            У вересні 1990 p., у зв'язку з необхідністю  передислокації  військ  з
      ірано-іракського  кордону  на   територію   Кувейту,   Ірак   погодився   на
      врегулювання усіх спірних питань з Іраном, прийнявши його умови.
      
                        91. Проблема безпеки Перської затоки в МВ
      
            У 70-ті - 80-ті pp. район Перської затоки  формується  як  самостійний
      економічний,  політичний,  воєнно-стратегічний  субрегіон,   як   самостійна
      частка близькосхідної регіональної системи. Це  -  один  з  найважливіших  у
      економічному та  стратегічному  відношенні  районів  світу,  де  розташовано
      близько 60% світових розвіданих запасів нафти, та який  задовольняє  близько
      чверті світових потреб у рідкому палеві. Саме тому безпека  Перської  затоки
      є актуальною для світового співтовариства.
            Проблеми безпеки Перської затоки доречно розглядати як систему трьох
      рівнів:
               1) національний;   2)  регіональний;    3)  глобальний або
                                      міжнародний.
            На сучасному етапі для країн Перської затоки особливе значення має  як
      перший, так й другий рівень. Зумовлено це рядом важливих обставин:
            1) наявністю внутрішніх загроз для існуючих там режимів
            2) неврегульованими територіальними суперечками між країнами,
            3) відсутністю балансу  воєнно-політичних сил в регіоні,
            4) історичною традицією вирішення суперечок воєнним шляхом.
            Яскравим прикладом цього є  ірано-іракська  війна,  загарбання  Іраком
      Кувейта у 1990 p., що й спричинило кувейтську кризу.
            Найпомітнішою спробою забезпечити безпеку в  регіоні  Перської  затоки
      стало  створення  Ради  співробіництва  арабських  держав  Перської   затоки
      (РСАДПЗ).
            РСАДПЗ було створено у 1981 p. у  складі  Бахрейну,  Катару,  Кувейту,
      ОАЕ, Саудівської Аравії, Оману  (тобто  усіх  країн  Перської  затоки,  крім
      Ірану   та   Іраку).   Причини:   Ірано-іракська   війна   (1980-1988),   що
      продемонструвала  неефективність  існуючої  тут  системи  безпеки,  а  також
      загроза поширення ідей ісламського фундаменталізму з боку Ірану.
            Спільні цілі й головні форми  діяльності  організації:  -  інтеграція,
      координація й взаємодія на шляху до повної єдності; - поширення й  зміцнення
      зв'язків; - уніфікація структур у різних сферах.
            Головні напрями та принципи зовнішньополітичної діяльності:
            - безпека й стабільність у регіоні  забезпечується  самими  державами.
      Відмова  від  будь-якого   іноземного   втручання.   Необхідно   врегулювати
      міжнародні конфлікти у регіоні, запобігати присутності іноземних  військово-
      морських флотів та іноземних військових баз;
            - стабільність у регіоні пов'язана з встановленням миру  на  Близькому
      Сході та справедливим вирішенням палестинської проблеми;
            -  держави-члени  РСАДПЗ  підтверджують  свою  солідарність  з   Лігою
      арабських держав (ЛАД) та Організацією Ісламська Конференція (ОІК);
            - держави-члени РСАДПЗ поділяють принципи руху неприєднання та ООН.
            Після кувейтської  кризи,  в  Перській  затоці  склалася  якісно  нова
      ситуація, розпочався процес формування нової системи регіональних відносин.
            У нових умовах можливі декілька  варіантів  забезпечення  регіональної
      безпеки:
          - перегляд  концепції  РСАДПЗ  (Рада  співробітництва  арабських  держав
            Перської затоки), розширення її  за  рахунок  інших  арабських  країн,
            зокрема Єгипту та Сирії;
          - залучення до забезпечення  безпеки  в  районі  Перської  затоки  інших
            мусульманських країн, зокрема Ірану, Туреччини, Пакистану;
          - залучення могутніх учасників  системи  безпеки  ззовні,  перш  за  все
            Сполучених Штатів, що передбачає збереження в Затоці значних  ВМС  США
            та будівництво відповідної військової інфраструктури;
          - відмова від субрегіональної  формули  безпеки,  розробка  замість  неї
            системи колективної безпеки за участю усіх країн Затоки, гарантом якої
            стала б ООН.
      
               Кувейтська криза: коротка довідка
      
            2 серпня 1990 p. виникла нова криза в районі Перської затоки. Іракські
      війська захопили Кувейт, окупували країну й згодом проголосили її  іракською
      провінцією.
            Ця криза була однією з найбільш серйозних з часів 2-ї світової  війни.
      Її передумови закладалися ще під час холодної війни.  Це  криза  існуючої  у
      регіоні системи міжнародних відносин, а  одночасно  й  криза  усієї  системи
      міжнародних відносин у тій її частині, яка стосується Перської затоки.
            Слід відокремити три аспекти впливу кувейтської  кризи  на  міжнародну
      ситуацію.
      Перший торкається безпосередньо Кувейту й  пов'язаний  з  нападом  Іраку  та
               анексією цієї суверенної арабської країни, що й привело до кризи, а
               також її наслідками для Кувейту.
      Другий - регіональний,  пов'язаний  із  впливом  конфлікту  на  ситуацію  на
               Близькому Сході, в зоні Перської затоки.
      Третій аспект - це вплив кувейтської кризи на міжнародну ситуацію в цілому.
            Ця  криза  співпала  з  початком  нового  етапу  розвитку  міжнародних
      відносин, одночасно відбулася низка  подій:  завершення  конфронтації  Схід-
      Захід,  перетворення  Заходу  на  системоутворююче  ядро  нового   світового
      порядку, висунення на перший план протиріч по  лінії  Північ-Південь,  вихід
      на міжнародну арену нових регіональних «центрів сили»,  які  претендують  на
      нову роль у  міжнародних  відносинах.  Перська  криза  продемонструвала,  що
      регіональні конфлікти починають самостійно впливати на міжнародну ситуацію.
      
                 Історичні коріння та причини кризи в Перській затоці.
      
            Кувейт з 1914 p. знаходився під протекторатом Великобританії.  У  1961
      p. Англія була вимушена погодитися на проголошення його незалежності.  Проте
      Ірак висунув претензії на володіння Кувейтом  на  підставі  «історичних»  та
      «спадкоємних» прав, що спричинило кувейтську кризу 1961 p.
            Демарш Іраку викликав засудження з боку інших арабських країн, а кризу
      було врегульовано  арабською  дипломатією.  Кувейт  було  прийнято  до  Ліги
      Арабських Держав, а у 1963 p. - до ООН. У жовтні  1963  p.  в  Багдаді  було
      укладено Договір між  Державою  Кувейт  та  Республікою  Ірак  про  визнання
      Кувейту як незалежної держави та кордони.
            У 70-ті -  80-ті  pp.,  отримавши  значні  прибутки  від  нафти,  Ірак
      визначається як  регіональний  «центр  сили».  Ситуація  була  сприятлива  -
      Єгипет виявився тимчасово ізольованим в арабському світі після підписання  у
      1979 p. мирного договору з Ізраїлем, а можливості  Саудівської  Аравії  були
      обмежені.
            Саддам Хусейн планував активно використовувати «нафтовий  фактор»  для
      досягнення лідерства в  арабському  світі.  Захопивши  Кувейт,  він  одержав
      можливість додати до своїх 10% світових  розвіданих  запасів  нафти  ще  10%
      Кувейту,  до  того  ж  мав  би  можливість  контролювати  ще  25%   світових
      розвіданих запасів нафти, які належать Саудівській Аравії.
      
                 Утворення антиіракської коаліції.
      
            Серед інших  регіональних  конфліктів  кувейтська  криза  відрізнялася
      ступенем її інтернаціоналізації.
            Свої  війська  до  Перської  затоки  направила  31  країна.   Загальна
      чисельність багатонаціональних сил становила приблизно 742 тис. чол., з  них
      американський  контингент  -  430  тис.,  Туреччини  -  близько  100   тис.,
      Саудівської Аравії -118 тис., Великобританії - 35 тис., Франції -10,5  тис.,
      Єгипту -19 тис., Сирії -15 тис., ОАЕ - 40 тис., Оману -25,5 тис., Марокко  й
      Пакистану - по 5 тис. чол.
            Туреччина 21 січня 1990 p. відкрила другий фронту проти Іраку на своїй
      території.
            Німеччина та  Японія  обмежили  свою  участь  у  конфлікті  фінансовою
      допомогою.
      
                 Політика СРСР.
      
            Що стосується позиції СРСР, слід відокремити декілька  етапів  у  його
      ставленні до подій у Перській затоці.
            Перший етап -  з  початку  іракської  агресії  2  серпня  1990  p.  до
      прийняття  Радою  Безпеки  ООН  у  листопаді  1990  p.  резолюції   №   678.
      Дипломатичне врегулювання, контакти з  усіма  сторонами  конфлікту,  в  тому
      числі Іраком.
            Другий етап - після прийняття РБ ООН резолюції  №  678  і  до  початку
      воєнних  дій  у  січні  1991  p.   Активізація   зусиль   щодо   політичного
      врегулювання конфлікту.
            Третій етап - січень – лютий 1991 p. (від початку війни до  сухопутних
      воєнних  дій).  План  врегулювання  під  назвою  «план   Горбачова»,   місію
      Є.М.Примакова, радянсько-іракські переговори. Результати відсутні.
      
                 Роль ООН у врегулюванні кризи.
      
            Вирішення Перської кризи свідчить про значення розвитку  превентивного
      механізму ООН щодо попередження регіональних конфліктів.
            Рада Безпеки ООН ухвалила 12 резолюцій з цього питання.
            2 серпня 1990р. резолюція № 660 засудила  агресію  й  поставила  Іраку
      вимогу негайно вивести війська з Кувейту.
            6 серпня було затверджено резолюцію №  661  щодо  економічних  санкцій
      проти Іраку.
            Резолюція № 662 проголосила анексію незаконною та недійсною.
            29 листопада 1990 p. ухвалена резолюція № 678 про використання сили  в
      разі, якщо Ірак до 15 січня не виконає попередні резолюції.
            17 січня почалися воєнні дії в повітрі, а 24 лютого – наступ на суші.
            28 лютого 1991 p. Ірак беззастережно прийняв усі умови ООН.
      
                                92. Об'єднання Німеччини
      
            У 1949 p. було створено дві держави ФНР та НДР  і  протягом  повоєнних
      років Німеччина була розколотою на дві частини.
            Висувалося  декілька  ініціатив  щодо  об’єднання  двох  частин,   але
      наприкінці 60-х pp. керівництво  НДР  відмовилося  від  тези  про  існування
      єдиної німецької нації, відкинуло можливість об'єднання навіть у  історичній
      перспективі.
            Восени  1987  p.  ситуація   в   НДР   різко   погіршилася.   Державна
      заборгованість становила більш ніж 20 млрд.  дол.  Катастрофічного  масштабу
      набула еміграція кваліфікованих кадрів та молоді.  Країну  з  населенням  20
      млн. чол. залишило близько 3 млн. чол.
            В  країні  розпочалися  періодичні   масові   демонстрації,   почалося
      створення нових політичних та суспільних організацій.
            7 листопада уряд  НДР  подав  у  відставку,  а  8  листопада  пішло  у
      відставку  керівництво  компартії.  9  листопада  було   вирішено   відкрити
      кордони, зруйнувати Берлінський мур.
            Сесія Народної палати НДР 2 грудня виключила з Конституції статтю  про
      провідну  роль  робітничого  класу  та  його  партії  в  житті  суспільства.
      Комуністична партія втратила монополію на владу.
            20-21 грудня 1989 p. відбувся візит до НДР канцлера ФРН Г.Колля.  Були
      досягнуті угоди щодо створення комісії з економічного  співробітництва.  Він
      запропонував  провести  в  НДР  вибори,  після  чого  перейти  до  створення
      валютного, економічного та соціального союзів.
            18 березня 1990 p. відбулися вільні  багатопартійні  вибори.  Перемогу
      здобула зональна ХДС, що очолила «Альянс за Німеччину», створений за  участю
      Г.Колля й матеріальної підтримки ФРН.
            Отже, народ проголосував за возз'єднання з ФРН. 1 липня 1990  p.  було
      здійснено економічну та соціальну унію НДР з ФРН.
            Врегулювання   міжнародно-правових   аспектів   об'єднання.    Питання
      об'єднання   Німеччини   було   пов'язане   з    інтересами    4-х    держав
      антигітлерівської коаліції (CPCP, США, Великобританія, Франція).  У  березні
      1990 р. були проведені переговори за формулою «4+2» керівників та  міністрів
      закордонних справ для врегулювання  зовнішніх  аспектів  німецької  єдності.
      Було проведено 4 зустрічі міністрів  закордонних  справ  у  Бонні,  Берліні,
      Парижі та Москві. У результаті було вироблено документ, що містив рішення  з
      усього комплексу зовнішніх аспектів німецької єдності.
            Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Договір складався з
      преамбули та 10 статей.
      У статті 1 встановлювалися кордони об'єднаної Німеччини,  які  складалися  з
               кордонів НДР та ФРН,  й  підтверджувався  остаточний  характер  цих
               кордонів.   Об'єднана   Німеччина   відмовилася    від    будь-яких
               територіальних претензій.
      У статті 2 уряди НДР та ФРН підтвердили свої виключно мирні наміри.
      У  статті  3  проголошувалась  відмова   від   виробництва,   володіння   та
               застосування ядерної, хімічної та біологічної зброї.
      Згідно статті 4 радянські війська мають бути  виведені  з  Німеччини  до  31
               серпня 1994 p.
      Згідно статті 5,  протягом  цього  строку  на  території  колишньої  НДР  та
               Берліну  перебуватимуть  лише  німецькі  формування  територіальної
               оборони, не включені до структури НАТО.
      Стаття 6 передбачає право Німеччини на участь у союзах.
      Згідно Статті 7, з  об'єднанням  Німеччини  мають  бути  вичерпані  права  й
               відповідальність  чотирьох  держав  щодо  Берліну  та  Німеччини  в
               цілому.
      Статті 8-10 регулювали умови ратифікації та набуття чинності договору.
            У жовтні - листопаді 1990 p. було укладено  низку  радянсько-німецьких
      угод. Зокрема, Договір про добросусідство, партнерство  та  співробітництво,
      Договір про розвиток широкомасштабного співробітництва в  галузі  економіки,
      промисловості,  науки  і  техніки,  Договір   про   умови   перебування   та
      планомірного виводу радянських  військ  з  території  Німеччини,  Угода  про
      деякі перехідні заходи.
       .  Міжнародні  наслідки  об'єднання  Німеччини:  поява   нової   економічно
         могутньої держави з населенням 87 млн. чол.
      
            93. Утворення НАТО, основний зміст Північноатлантичного договору.
      
            Після завершення другої світової війни у  Західній  Європі  відбувався
      процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час  війни  були  укладені
      радянсько-англійський договір  про  взаємодопомогу  та  дружбу  1942  p.  та
      радянсько-французький договір про взаємодопомогу  та  дружбу  1944  p.  Вони
      передбачали співробітництво як під час війни, так І у  повоєнний  період  та
      були, звичайно, спрямовані  проти  Німеччині.  Ініціатором  створення  нової
      системи воєнних союзів виступила Великобританія.
            4 березня 1946 p. у  Дюнкерку  був  підписаний  Договір  про  союз  та
      взаємну допомогу між Великобританією та Францією.
            17 березня 1948 p. у Брюсселі Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди  та
      Люксембург  підписали   Договір   про   економічне,   соціальне,   культурне
      співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт).
            11  червня  1948  p.  конгрес  США  ухвалив   так   звану   «резолюцію
      Ванденберга». В ній підкреслювалося, що необхідність  захисту  миру  вимагає
      участі  США  у  регіональних  та  глобальних   заходах   щодо   забезпечення
      міжнародного миру. Резолюція надавала дозвіл  уряду  США  укладати  в  мирні
      часи договори про союзи з державами за межами Американського континенту.
            4 квітня 1949 p., після тривалих переговорів, у  Вашингтоні  відбулася
      церемонія  підписання  Статуту  Організації  Північноатлантичного   Договору
      (НАТО).
            У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення
      до миру усіх договірних сторін, їх рішучість  захищати  силою  демократичний
      устрій західного типу та  домінування  закону  відповідно  до  Статуту  ООН.
      Головну частину Статуту складали  статті  військового  характеру.  Стаття  4
      передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у  разі
      агресії  в  Європі,  у  Північній  Америці,   в   Алжирі,   проти   островів
      Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також  проти  корабля  або
      літака,  що  належить   одній   з   договірних   сторін,   воєнна   допомога
      надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право  на
      оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів,  які
      буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної  сили.  Кожна
      сторона є вільною сама вирішувати, чи буде її допомога  військовою.  Найвище
      керівництво мало бути передано Раді міністрів закордонних  справ  країн,  що
      його підписали. Найвищій орган керівництва - Рада НАТО.
            Відомою також є 5-та стаття,  яка  говорить  про  спільну  оборону  із
      можливим використанням ядерної зброї (відома під назвою  “ядерна  парасолька
      США”).
            Первісними засновниками-членами НАТО були:
       o (2 північно-американські країни) США, Канада,
       o (3 країни Західної Європи) Франція, Італія та Великобританія,
       o (3 країни Бенілюксу) Бельгія, Нідерланди, Люксембург,
       o (3 країни Північної Європи) Норвегія, Ісландія та Данія,
       o (1 країна Південної Європи) Португалія.
            У 1952 p. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955  p.  -ФРН,  у
      1982 p.-Іспанія.
            СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. У той  же  час  на  протязі
      1947 -1948 pp. він укладає серію договорів про  дружбу,  співробітництво  та
      взаємну допомогу з країнами Центральної та Східної  Європи,  що  входили  до
      радянської зони впливу.
      
          94. НАТО як один з найголовн. компонентів біполярної системи МВ (50-
                                          80рр)
      
            4  квітня  1949  р.  у  Вашингтоні  відбулася   церемонія   підписання
      Північноатлантичного   пакту,   Статуту   Організації   Північноатлантичного
      Договору (НАТО)
            У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення
      до миру усіх договірних сторін, їх рішучість  захищати  силою  демократичний
      устрій  західного  типу  та  домінування  закону.  Головну  частину  Статуту
      складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала  консультації  у
      випадку загрози. Згідно з статтями 4  й  5,  у  разі  агресії  в  Європі,  у
      Північній Америці, в Алжирі, проти островів Атлантичного  океану  на  північ
      від тропіку Рака, а також проти корабля або  літака,  що  належить  одній  з
      договірних сторін, воєнна  допомога  не  надаватиметься  автоматично.  Кожна
      сторона, здійснюючи  своє  законне  право  на  оборону,  вживатиме  негайно,
      індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними,  у
      тому числі й застосування  збройної  сили.  Кожна  сторона  є  вільною  сама
      вирішувати, чи буде її допомога військовою. Найвище  керівництво  мало  бути
      передано  Раді  міністрів  закордонних  справ  країн,  що  його   підписали.
      Найвищій орган керівництва -Рада НАТО.
            Статут НАТО підписали представники  Бельг,  Ісланд,  Дан,  Кан,  Люкс,
      Нідерл, Норв, Порт, Іт, Велик, Фр. та  США.  Надалі  кількість  членів  НАТО
      збільшилася. У 1952 р. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955  р.  -
      ФРН, У 1982р.-Іспанія.
            21.02.1966 Фр виходить з НАТО з метою "відновлення суверенітету Фр  на
      своїй території". 7.03 Фр поставила вимогу евакуювати  з  її  території  всі
      штаби НАТО, амер. війська  та  іноземні  військ.  бази.  Щтаб-квартиру  НАТО
      переведено з Парижа до Брюсселя. Літаки НАТО мали  одержувати  спец.  дозвіл
      для перельоту над тер. Фр.
            В 60х  рр  і  на  поч  70х  осн.  перешкоди  для  розвязання  проблеми
      європейської безпеки  становили  продовження  гонки  озброєнь,  поширення  в
      світовій порлітиці силових  рішень.  У  Євр.  перебували  атомна  авіація  й
      ракети НАТО сер. радіусу дії, 1959-61 СРСР розмістив  аналогічні  ракети  на
      своєму Сході.
            США й Вел. вирішують створити багатосторонні ядерни сили в НАТО. 1964р
      ФРН висуває свій план цього. Згідно з ним кораблі з ядерною зброєю на  борту
      мали комплектуватися змішаною командою, що склад. б на 1\3 з амер, на 2\3  -
      з військослужбовців інших країн НАТО. Не було реалізовано. ФРН тільки  стала
      членом створених нових органів НАТО - з питань ядерної оборони  і  з  питань
      ядерного планування. Планам створення  багатосторонніх  сил  було  покладено
      край підписанням в 1968р Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
            Протилежні блоки Європи продожвжували ставити на воєнну  силу,  ядерну
      зброю як головні засоби зміцнення безпеки. У 1966р в  Бухаресті  країни  ОВД
      ухвалили  декларацію,  в  якій  виклали  своє  бачення   шляхів   ослаблення
      напруження в Євр., в т.ч. висловилися за одночасний розпуск ОВД і  НАТО,  за
      визнання  існуючих  кордонів.  Знов  пропонувалося  скликати  загальноєвроп.
      нараду  для  обговорення  питань  безпеки  і   співробітництва   в   Європі,
      погодились на участьСША, Канади, запропон.  обговорити  проблему  скорочення
      збройних сил на території європ. держав і питання розвитку культ.  зв'язків.
      В грудні 1967р НАТО -  "Доповідь  Армеля"  (мзс  Бельгії),  яка  передбачала
      концентрацію зусиль НАТО на підвищенні стабільності  в  МВ,  необхідної  для
      тривалого миру, пропозиція переговорів  з  ОВД  про  скороч.  збройних  сил.
      Сесія Ради НАТО в Брюсселі 9-10.12.1971  -  можливий  зміст  НБСЄ:  безпека,
      зокрема принципи відносин між державами та деякі військові аспекти  безпеки;
      вільне  переміщення  людей,  вільне  розповсюдження  інформ,  ідей,   культ.
      зв'язки;  співробітництво  в  галузі  ек-ки,  прикладних  наук  і   техніки,
      теоретичних наук; співробітництво в галузі охорони  навк.  середовища.  НБСЄ
      -3 етапи: 3-7.07.1973, 1974-75рр;  30.07-1.08.1975  в  Гельсінкі,  Заключний
      Акт  ("Декларація  принципів,  якими   держави-учасниці   керуватимуться   у
      взаємних відносинах", включала  цілий  ряд  найважливіших  принципів.  Серед
      них:   суверенна   рівність,   незастосування   сили   чи   загрози   силою,
      недоторканість   кордонів,   територіальна    цілісність    держав,    мирне
      врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи, повага  прав  людини
      та основних свобод, рівність та право народів розпоряджатися власною  долею,
      співробітництво між державами й сумлінне виконання зобов'язань згідно з  МП.
      Акт передбачав безперервність  процесу  зустрічей  та  переговорів  в  межах
      Загальноєвропейського, чи Гельсінського, процесу. Заключний акт у  Гельсінкі
      затвердив  статус-кво  й  став  важливим  гарантом  миру  на   європейському
      континенті.
      
                   95. Трансформація стран НАТО наприкінці 80х-90хрр.
      
            До кінця 80-х років баланс сил між країнами НАТО та країнами  східного
      блоку  (Організація  Варшавського  договору  лише  декілька  років   потому)
      підтримував рівновагу у світі. Однак  із  початком  розвалу  соціалістичного
      табору, цей баланс повністю порушується.
            Лондонський самміт 1990 року офіційно визнає, що  з  боку  Радянського
      Союзу більше не існує загрози, Східний блок існує лише формально,  і  настав
      час конструктивного діалогу із колишніми противниками.
            20 грудня 1991 року в рамках структури НАТО створюється Рада північно-
      атлатничного співробітництва, до якої можуть увійти  не  лише  країни  НАТО,
      але  й  країни,  які  не  є  її   членами.   Ця   структура   носила   чисто
      консультативний  характер.  Відмічалося,  що  членство  у   Раді   північно-
      атлантичного співробтництва не є гарантією повноправного  членства  у  НАТО.
      Між Центрально- та Східноєвропейськими країнами  та  країнами  НАТО  виникла
      деяка напруженість. Перші вимагали реальних дій. Такий крок НАТО  зробило  у
      січні 1994року
            10-11 січня 1994 року на Брюссельському  самміті  НАТО  офіційно  було
      проголошено програму  “Партнерство  заради  миру”  (ПЗМ).  Керівництво  НАТО
      закликало будь-яку країну,  яка  не  є  членом  НАТО,  приєднатися  до  цієї
      програми. Вона передбачала спільну участь у військових навчаннях,  участь  у
      миротворчих місіях, військових діях під егідою НАТО, допомога з боку НАТО  у
      реорганізації збройних сил тощо.
            Україна приєдналася до цієї програми 4 лютого  1994  року,  підписавши
      презентаційний договір. Згодом до ПЗМ приєдналося багато  країн.  Станом  на
      минулий рік загальна кількість членів ПЗМ становила 27, а з  квітня  1999  –
      24.
            До кінця 1993 року  зовнішня  політика  Росії  будувалася  на  засадах
      конструктивного підходу до відносин з країнами Заходу. Але  наприкінці  1993
      року Росія зайняла діаметральну позицію,  вирішивши  розвивати  свій  статус
      великої держави поза НАТО.
            З  грудня  1994  року  НАТО  заявила,  щоправда  опосередковано,   про
      можливість  розширення  на  схід:  керівний  орган  НАТО   поставило   перед
      аналітиками  організації  завдання  розробити  “Дослідження  про  розширення
      НАТО”. Його завершили у  вересні  1995  року.  В  документі  не  вказувалися
      потенційні члени, а лише вказувався механізм, як це розширення проводити  та
      критерії. Під ці критерії підзодили лише 4 країни: Польща,  Угорщина,  Чехія
      та  Словаччина.  Пізніше  їх  кількість  зменшилася  до  3:   не   пощастило
      Словаччині, уряд якої був не дуже симпатичним для Заходу.
            У 1995 році НАТО прийняло рішення: про розширення “номенклатури” своїх
      партнерів. Через ПЗМ та  Радою  північно-атлантичного  співробітництва  НАТО
      співпрацювало з країнами  Європи  та  колишнього  СРСР.  У  1995  році  була
      запропонована Ініціатива  Середньоземноморського  діалогу.  Було  названо  6
      країн в якості потенційних натівських  партнерів:  Ізраїль  та  5  арабських
      країн – Мавританія, Марокко, Туніс, Єгипет, Іорданія.
            В травні 1997 року  Раду  північно-атлантичного  співробітництва  було
      трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства.
            8-9 липня 1997 року відбувся Мадридський самміт НАТО, де було заявлено
      про 3 країни, які будуть прийняті до НАТО:  Чехія,  Польща  та  Угорщина.  В
      грудні 1997 року ці три країни підписали офіційні протоколи  про  приєднання
      до  НАТО.  Однак  парламент  кожної  з  країн  НАТО  мали  ратифікувати   ці
      протоколи. Процес ратифікації зайняв трохи більше року. У лютому 1999  року,
      Угорщина (10-15 лютого), Польща, та Чехія (26  лютого)  підписали  акти  про
      приєднання до НАТО. Урочисте  прийняття  відбулося  4  квітня  1999  року  у
      Вашингтоні, де 50 років тому було  підписано  Північно-атлантичний  договір.
      Це стало першим фактор розширення НАТО за рахунок колишніх противників.
      
                               96. Розширення НАТО на схід
      
            З  грудня  1994  року  НАТО  заявила,  щоправда  опосередковано,   про
      можливість  розширення  на  схід:  керівний  орган  НАТО   поставило   перед
      аналітиками  організації  завдання  розробити  “Дослідження  про  розширення
      НАТО”. Його завершили у вересні 1995 року. Воно  було  опубліковано  у  всіх
      натівських виданнях. В документі не вказувалися  потенційні  члени,  а  лише
      вказувався  механізм,  як  це  розширення  проводити  та  критерії.  Під  ці
      критерії підзодили лише 4 країни: Польща,  Угорщина,  Чезія  та  Словаччина.
      Пізніше їх кількість зменшилася до 3: не  пощастило  Словаччині,  уряд  якої
      був не дуже симпатичним для Заходу (через одіозність лідера держави)[1].
            5-6 грудня 1995 року документ “Дослідження про розширення  НАТО”  було
      схвалено на черговому Брюссельському самміті як “документ  практичної  дії”.
      У тому ж 1995 році НАТО прийняло ще одне  важливе  рішення:  про  розширення
      “номенклатури” своїх партнерів. Через  ПЗМ  та  Радою  північно-атлантичного
      співробітництва НАТО співпрацювало з країнами Європи та колишнього  СРСР.  У
      1995 році ула запропонована Ініціатива Середньоземноморського діалогу.  Було
      названо 6 країн в якості потенційних  натівських  партнерів:  Ізраїль  та  5
      арабських країн – Мавританія, Марокко, Туніс, Єгипет, Іорданія.
            В травні 1997 року  Раду  північно-атлантичного  співробітництва  було
      трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства.
            8-9 липня 1997 року відбувся Мадридський самміт НАТО, де було заявлено
      про 3 країни, які будуть прийняті до НАТО:  Чехія,  Польща  та  Угорщина.  В
      грудні 1997 року ці три країни підписали офіційні протоколи  про  приєднання
      до  НАТО.  Однак  парламент  кожної  з  країн  НАТО  мали  ратифікувати   ці
      протоколи. Процес ратифікації зайняв трохи більше року (через шантаж з  боку
      Туреччини). У лютому 1999 року, Угорщина (10-15 лютого), Польща ,  та  Чехія
      (26 лютого) підписали  акти  про  приєднання  до  НАТО.  Урочисте  прийняття
      відбулося 4 квітня 1999 року у Вашингтоні, де 50 років тому  було  підписано
      Північно-атлантичний договір. Це стало  першим  фактор  розширення  НАТО  за
      рахунок колишніх противників.
       . На  Вашингтонському  самміті  було  прийняте  ще  одне  важливе  рішення.
         Прийнята  “Нова  стратегічна  концепція”   передбачала,   що   НАТО   для
         застосування збройних сил в миротворчих місіях не потребує мандату жодної
         міжнародної організації, в тому числі Ради Безпеки  ООН.  Фактично,  НАТО
         поставила себе “поза  законом”,  порушивши  систему  міжнародного  права,
         встановлену після 2-ї світової війни.
      
                            97. Західноєвропейська інтеграція
      
            Початок процесам інтеграції в Західній Європі  поклало  підписання  18
      квітня 1951 p. ФРН, Францією, Італією та країнами Бенілюксу Паризької  угоди
      про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС),  яке  почало
      функціонувати у серпні 1952 p. Воно мало на меті утворення  спільного  ринку
      продуктів  горнорудної  промисловості  (вугілля,  залізної  руди,  криці   й
      металобрухту). Передбачалося  колективне  регулювання  обсягів  виробництва,
      рівня цін та інвестиційних програм у цих галузях.
            25 березня 1957 p. у Римі ФРН, Франція,  Італія  та  країни  Бенілюксу
      уклали Угоду про створення Європейського співтовариства  з  атомної  енергії
      (Євроатом) та Європейського економічного співтовариства.  Перша  організація
      мала на меті створення спільного ринку сировини та  обладнання  для  атомної
      енергетики, об'єднання зусиль в галузі ядерних досліджень.
            Метою Європейського Економічного співтовариства (ЄЕС) проголошувалося:
       o поступова ліквідація обмежень у торгівлі між країнами-учасницями;
       o ліквідація перешкод  для  пересування  людей,  капіталів  та  послуг  між
         державами ЄЕС;
       o зближення законодавств країн ЄЕС;
       o розробка принципів узгодженої економічної політики;
       o спільна політика в галузі транспорту та сільського господарства.
            Угоди почали набули чинності з весни 1958 p.
            Великобританія не спромоглася очолити інтеграційні процеси  в  Європі.
      Тому вона зробила спробу протиставити  цьому  власне  об'єднання.  У  червні
      1959 p. у Стокгольмі на нараді  Великобританії,  Австрії,  Данії,  Норвегії,
      Португалії,  Швейцарії  та  Швеції  було  ухвалено  рішення  про   створення
      Європейської асоціації  вільної  торгівлі  (ЄАВТ).  4  січня  1960  p.  було
      укладено договір  про  створення  ЄАВТ,  щоправда  ця  організація  не  була
      ефективною.
            У 1973 p. Великобританія, Данія та Ірландія стали членами ЄЕС, у  1981
      p. членом ЄЕС стала Греція.
            Початком  європейського  політичного  співробітництва  можна   вважати
      зустріч на вищому рівні країн-членів ЄЕС в Гаазі у грудні 1969 p.  У  лютому
      1986 p. Єдиний європейський  акт  юридично  закріпив  функції  європейського
      політичного співробітництва в межах Європейського співтовариства.
            Геополітичні зміни, що відбулися у світі наприкінці 80-х - на  початку
      90-х  pp.,  поставили  Співтовариство  перед  необхідністю  вирішення  трьох
      головних завдань:
       o  забезпечити  подальшу  участь  об'єднаної   Німеччини   у   європейських
         інтеграційних процесах;
       o сприяти економічним та  політичним  реформам  в  країнах  Центральної  та
         Східної Європи;
       o  розробити  ефективний  механізм  співробітництва  в  галузі   зовнішньої
         політики та політики безпеки.
            11 грудня 1991 p. керівники держав та урядів  дванадцяти  країн-членів
      ЄЕС зібралися у місті  Маастріхт  (Голандія).  Було  укладено  Маастрихтську
      угоду, що  відкрила  нову  фазу  у  поглибленні  економічної  та  політичної
      інтеграції.
            Текст Маастрихтської угоди складається  з  двохсот  сторінок  чималого
      формату, до яких додано дев'яносто сторінок протоколу  та  Заключний  акт  з
      тридцяти декларацій.
            Відповідно до них, ЄЕС було трансформовано у Європейський  Союз  (ЄС),
      який мав являти собою єдиний економічний простір без внутрішніх кордонів,  в
      якому будуть забезпечені свобода пересування капіталів, товарів  та  послуг,
      а  потім  і  громадян,  а  також  спільна  політика  в  галузі  промислового
      виробництва, сільського господарства  й  транспорту,  охорони  навколишнього
      середовища,  у  сфері  досліджень,  енергетики,   соціальній   політиці,   у
      зовнішній політиці  та  в  галузі  безпеки,  юстиції  та  внутрішніх  справ.
      Основні напрями політики визначаються Європейською радою.
            Виконання усіх цих  угод  передбачає  розширення  прерогатив  головних
      інститутів Європейського Союзу - Ради міністрів,  Європейського  парламенту,
      Комісії європейських спільнот, Судової палати. Фінансової палати.
            Передбачається, що  формування  політичного  та  воєнного  союзу  буде
      тривати протягом щонайменше двох десятиріч та не виключає створення  єдиного
      уряду.
      
            З жовтня 1988 p. ЄС уклав угоди  про  торгівлю  та  співробітництво  з
      більшістю цих країн.  У  деяких  випадках,  зокрема  з  Польщею,  Угорщиною,
      Румунією, Болгарією та Чехословаччиною, йшлося про асоційоване  членство  на
      шляху до їх вступу до ЄС.
            З 1 січня 1995 p. ЄС розширився за рахунок Австрії, Фінляндії,  Швеції
      й включає 15 країн: Австрія,  Бельгія,  Великобританія,  Німеччина,  Греція,
      Данія,  Ірландія,  Іспанія,  Італія,  Люксембург,  Нідерланди,   Португалія,
      Фінляндія, Франція, Швеція.
      
                               98. Еволюція ЕС в 60-70 рр.
      
            Ідея про необхідність об’єднання  західноєвропейських  країн  реальних
      обрисів на початку  1950-х  років.  У  1951  року  за  ініціативою  міністра
      закордонних справ  Франції  Робера  Шумана  було  утворено  організацію  під
      назвою  Європейське  об’єднання  вугілля  та  сталі.  Цю  першу  європейську
      інтеграційну  структуру  утворили  6  держав:   Франція,   Італія,   Західна
      Німеччина (ФРН), Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Вони виходили з того  що
      вугілля та  сталь  –  це  такі  галузі  виробництва,  які  є  основою  основ
      подальшого розвитку важкої промисловості, яка в свою чергу  є  найважливішою
      в подальшому розвиткові економіки.
            Наступним кроком стало подія 25 березня 1957  році,  коли  вищезгадані
      країни утворили ще  дві  організації:  Євроатом  та  Європейське  економічне
      співтовариство.
            Великобританія відмовилася від підписання обох договорів, щоправда  це
      пізніше було визнано помилкою. Вона у 1959 році ініціювала  створення  іншої
      альтернативної організації: Європейської асоціації вільної торгівлі  (ЄАВТ).
      4 січня 1960 року було підписано договір про утворення цієї організації,  до
      якого приєдналися: Великобританія, Австрія,  Швейцарія,  Португалія,  Данія,
      Швеція та Норвегія. Однак вже після утворення ЄАВТ стало  зрозуміло,  що  ця
      організації не стане конкурентом ЄЕС через слабкість країн,  що  входили  до
      неї.  Згодом   ЄАВТ   перетворилася   у   структуру   яка   діяла   лише   у
      зовнішньоторговельній сфері, її вплив був дуже  незначний.  На  сьогоднішній
      день до складу ЄАВТ входять: Швейцарія, Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн.
            Наступним кроком у еволюції європейської  інтеграції  стало  20  липня
      1963 року. У столиці Камеруну Єунде підписується Єундська конвенція.  В  ній
      було закріплено розширення сфери дії ЄЕС  і  умови  співробітництва   із  26
      країнами Африки, більшість з яких складають колонії Франції.
            У 1967 році злиття 3-х організацій (Євроатом,  Європейське  об’єднання
      вугілля та сталі та ЄЕС) у організацію  під  єдиним  керівництвом  ЄЕС,  яку
      стали називати “парасольковою” структурою.
            У 1968 році перший етап європейської інтеграції завершується по  трьом
      основним напрямам:
              1) завершується утворення митного союзу  ЄЕС,  скасовано  будь  які
                 обмеження на пересування товарів через митниці;
              2) утворюється єдиний ринок сільськогосподарської продукції;
              3) сформовано єдиний механізм  координації  торговельно-економічної
                 та соціальної політики.
            Наступним кроком європейської інтеграції стало  підписанння  22  липня
      1972 року угоди  між  ЄЕС  та  ЄАВТ  про  загальноєвропейську  зону  вільної
      торгівлі (взаємна торгівля на пільгових умовах), яка діє і сьогодні.
            1 січня 1973 року сталося перше розширення ЄЕС: до нього  приєднуються
      Великобританія, Ірландія та Данія (відповідно вони  вийшли  з  ЄАВТ).  Через
      два роки розширюється сфера діяльності ЄЕС і у третьому світі: у  1975  році
      була підписана Ломейська конвенція (Того), згідно з якою до  сфери  дії  ЄЕС
      приєдналося ще 20 країн третього світу Африки та Азії –  колишні  англійські
      колонії та домініони.
            Наступним кроком стало перетворення ЄЕС у  червні  1979  року  з  суто
      економічної організації у політично-економічну  структуру.  Відбулися  перші
      прямі вибори до Європарламенту.  Фактично  Європарламент  існував  з  самого
      початку  існування  ЄЕС,  але  до  цього  моменту   національні   парламенти
      делегували своїх представників до Європарламенту.  Після  червня  1979  року
      громадяни   стали   безпосередньо    обирати    своїх    представників    до
      Європарламенту.
      
          99. Новий етап західноєвропейської інтеграції в другій половині 80-х
                                          років
      
            На середину 80-х років країни-члени ЄЕС прийшли до висновку, що ЄЕС як
      суто економічна структура вже себе вичерпала і готова  поширити  свою  сферу
      впливу на всі сфери буття людини (окрім військової).У 1986 році  в  еволюції
      ЄЕС відбулася  дуже  важлива  подія,  яка  заклала  підвалини  того,  що  на
      сьогодні називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986  року  підписується
      Єдиний європейський акт. Він став першим кроком  на  шляху  до  економічного
      союзу. В ньому мова йшла про уніфікацію  більш  ніж  300  норм  внутрішнього
      законодавства. Крім того, цей договір привніс такі нововведення:
       o формалізував Європейське політичне співробітництво,  Європейську  валютну
         систему та Європейську раду;
       o до компетенції ЄС було додано 6  нових  галузей:  єдиний  ринок,  валютне
         співробітництво,  соціальна  політика,   зв’язки,   науково-дослідні   та
         дослідно-конструкторські  розробки,   стандарти   захисту   навколишнього
         середовища;
       o розширено повноваження Європейського парламента: Європейська  рада  тепер
         могла  подолати  вето  Європарламенту  в  питання  єдиного   ринку   лише
         одностайно;
       o в Європейській раді було введено принцип голосування  простою  більшістю,
         скасовано принцип національного вето в більшості питань стосовно  єдиного
         ринку;
       o країни-члени погодились приймати спільні принципи та стандарти  в  різних
         аспектах, від податків до  найму  на  роботу,  від  здоров’я  до  захисту
         середовища;
       o було створено Суд першої інстанції  для  розгляду  справ  фізичних  осіб,
         організацій та корпорацій.
            Було також встановлено термін  до  1 січня  1993  року  для  створення
      “єдиної Європи”.
            У  1986  році  також  починаються  переговори  про  підписання  нового
      документу, який би інституціоналізував  повне  об’єднання  Європи  (ця  ідея
      знайшла втілення у Маастрихтському договорі).
      
                 100. Підписання Маастрихтського договору. Утворення ЕС
      
            У 1986 році в  еволюції  ЄЕС  відбувається  дуже  важлива  подія,  яка
      заклала підвалини того, що на сьогодні називається Європейським  Союзом:  17
      лютого 1986 року підписується Єдиний  європейський  акт.  На  середину  80-х
      років країни-члени ЄЕС прийшли  до  висновку,  що  ЄЕС  як  суто  економічна
      структура вже себе вичерпала і готова поширити  свою  сферу  впливу  на  всі
      сфери буття людини (окрім військової). Першим кроком мала  стати  уніфікація
      законодавства західноєвропейських країн  (що  і  було  зроблено  підписанням
      Єдиного європейського акту). В ньому мова йшла про уніфікацію більш ніж  300
      норм внутрішнього законодавства. Було також встановлено  термін  до  1 січня
      1993 року для створення “єдиної Європи”.
            У  1986  році  також  починаються  переговори  про  підписання  нового
      документу, який би інституціоналізував повне  об’єднання  Європи.  7  лютого
      1992 року було підписано  Договір  про  Європейсткий  Союз  у  м.  Маастрихт
      (Голландія). В ньому було закладено концепцію трьох опор ЄС:
      1. інституціональна: 4  наднаціональних  органи  управління  єдиної  Європи:
         Європейська комісія, Європейська Рада, Європарламент та Європейський суд;
      2. єдина зовнішня політика та політика безпеки;
      3. єдина політика в галузі внутрішніх справ.
            З 1 листопада  1993  року  Маастрихтський  договір  набув  чинності  і
      замість ЄЕС було утворено Європейський союз.
            Через  два  роки  після  цієї  події  (1  січня  1995  року),  до   ЄС
      приєднуються 3 країни: Австрія, Фінляндія та Швеція. Велися  переговори  про
      вступ до ЄС з Норвегією, однак на референдумі більшість  населення  Норвегії
      проголосувала проти. Називають 2 причини цього:
              1)  традиційно  у   скандинавських   каїнах   соціальні   стандарти
                 знаходяться на значно вищому рівні, і  вступивши  до  ЄС  країна
                 мала б знизити свій рівень;
              2) Норвегія – єдина країна з  4-х,  яким  пропонувався  вступ,  має
                 достатньо ресурсів для власного існування.
      
                         101. Міжурядова конфренція ЕС 96-97рр.
      
            2 стаття Маастрихтського договору обумовлювала, що після створення  ЄС
      повинна  бути  скликана  міжурядова  конференція,   яка   повинна   критично
      розглянути, наскільки Маастрихтська угода втілюється  у  життя  і  наскільки
      вона  відповідає  реальності.  Тому  на  початку  1996  року  була  скликана
      Міжурядова конференція ЄС (МК ЄС), яка  розпочала  роботу  29  березня  1996
      року. Вона розглядала три основні блоки питань:
            1) Питання економічного та валютного союзу ЄС (“зона євро”).
          Було представлено такі пропозиції щодо критеріїв країн:
       o зниження критеріїв до реального стану справ;
       o не знижувати критерії, а  ввести  поняття  “умовної  відповідності”  всіх
         тодішніх членів ЄС;
       o Німеччина та Франція говорили про те,  що  нову  валюту  слід  вводити  в
         країнах  “твердого  ядра”  ЄС,  а  інших  країн  приймати  відповідно   з
         критеріями.
          Перша пропозиція була відхилена, а дві інші – схвалені.
          До так званого “твердого ядра” ЄС було включено такі країни: Німеччину,
      Люксембург, Францію, Бельгію, Голландію,  Австрію,  Фінляндію  та  Ірландію.
      Були визначено два етапи введення євро: з 1 січня 1999 року  у  безготівкові
      розрахунки, а з 1 січня 2002 року в готівковий обіг.
          2) Питання розширення ЄС.
          Дискусії на МК  ЄС  зводилися  до  того,  що  на  членство  у  відносно
      недалекій перспективі можуть  претендувати  13  країн:  10  Південно-східної
      Європи, а також Кіпр, Мальта та Туреччина. В якості негативних  причин  було
      названо:
       o невідповідність економічної та фінансової системи;
       o відсутність належної демократії;
       o наявність внутрішнього політичного конфлікту (курдська проблема).
          3) Надання ЄС військового виміру.
          З 1954 року у ЄС окрім  НАТО,  існувала  така  військова  структура  як
      Західноєвропейський Союз (договір ратифіковано у 1955 році).  У  90-ті  роки
      почали  висувати  пропозиції  про  включення  ЗЄС  до  складу  ЄС  у  якості
      військового блоку. Однак спільних позицій з цієї точки зору не  було.  Проти
      категорично виступали Великобританія, Данія та Португалія. В ході МК  ЄС  це
      питання було відхилено.
          МК ЄС завершилася 17 червня 1997 року,  але  остаточний  договір,  який
      став результатом її роботу було підписано 2 жовтня 1997 року в Амстердамі.
      
                               102. Амстердамський договір
      
            Маастрихтський договір обумовлював, що після створення ЄС повинна бути
      скликана міжурядова конференція, яка повинна критично розглянути,  наскільки
      Маастрихтська  угода  втілюється  у  життя  і  наскільки   вона   відповідає
      реальності. Тому на початку 1996 року була скликана  Міжурядова  конференція
      ЄС (МК ЄС), яка розпочала роботу 29 березня 1996 року. МК ЄС завершилася  17
      червня 1997 року, але остаточний договір, який став  результатом  її  роботу
      було підписано 2 жовтня 1997 року в Амстердамі.
            Основними принципами цього договору були:
       o розширення діяльності ЄС у боротьбі з дискримінацією;
       o посилення співробітництва між митницями, судовою владою та поліцією країн
         членів у боротьбі зі злочинністю та наркотиками;
       o визначення боротьби з наркотиками особливою метою ЄС;
       o поміщення боротьби з безробіттям в центр політики ЄС;
       o  укріплення  положень  системи  європейських  договорів   щодо   усунення
         нерівності (особливо стосовно жінок, інвалідів та меншин);
       o визначення захисту навколишнього середовища важливим аспектом  діяльності
         ЄС;
       o висунення захисту справ споживачів у ранг пріоритетів ЄС;
       o  укріплення  прав  робітників  шляхом  визнання  Хартії   основних   прав
         робітників;
       o надання ЄС нових механізмів у боротьбі з бідністю;
       o посилення ролі ЄС на світовій арені.
            Амстердамський договір мав вступити в силу 1 січня 1999 р.,  якщо  всі
      країни-члени його ратифікують. У трьох країнах-членах (Ірландія,  Португалія
      та Данія) ратифікація договору здійснювалась через референдум.
      
      
      2. Системний підхід до вивчення міжнародних відносин.    1
      3. Типи контролю за міжнародною системою.    2
      4. Структура міжнародної системи. 2
      5. Основні характеристики Віденської системи міжнародних відносин.  2
      6. Версальська система міжнародних відносин. 3
      7. Постдамська система міжнародних відносин. 3
      8. Характер та цілі першої світової війни.   4
      9 "Геополітичні наслідки першої світової війни"    4
      10 "Причини першої світової війни"      5
      11 "Створення Ліги націй та її діяльність"   6
      12 "Завершення першої світової війни та її наслідки"     7
      13 "Основні  проблеми  міжнародних  відносин  після  першої  світової  війни
      (мирне врегулювання, Російське та Німецьке питання)"     7
      14 "Декрет про мир і мирна  програма  Вільсона  (14  пунктів):  порівняльний
      аналіз"     9
      15 "Концептуальні підходи держав переможець до розробки мирних  договорів  з
      Німеччиною та її союзниками на Паризькій конференції"    9
      16 "Мандатна система"  10
      17 "Російське питання на Паризькій мирній конференції"   11
      18 "Вашингтонська конференція та її рішення" 11
      19 "Генуезька конференція"   12
      20 "Рапальський договір"     13
      21 "Перша криза Версальської системи та її врегулювання (репарації,  Рурська
      криза, план Дауеса)"   13
      22 "Конференція в Локарно"   14
      23 "Підготовка та підписання пакту Бріана-Келога"  14
      26. Зміст і мета політики колективної безпеки в  Європі  у  1933  -1935  рр.
      15
      27. Проект "Східного пакту"  16
      28. Укладення договорів про взаємодопомогу між СРСР і  Фр,  СРСР  і  Чехосл.
      16
      29. Італо-ефіопська війна (позиція держав, Ліги Націй)   17
      30. Політика невтручання в іспанські справи. Криза Ліги Націй 18
      31. Становлення блоку агресорів   20
      32. Криза Вашингтонської системи (агресія Японії)  21
      33. Поширення японської агресії в Китаї та  розпад  Вашингтонської  системи.
      22
      34. Аншлюз Австрії, його наслідки та позиція великих держав.  23
      35. Мюнхенська угода.  24
      36.  Англо-франко-радянські  переговори  щодо  пакту   про   взаємодопомогу.
      25
      37. Пакт Рібентропа-Молотова та його наслідки.     27
      38. Початок Другої світової війни.      28
      39. Політичний зміст другої світової війни.  29
      40. Капітуляція Франції та її міжнародні наслідки. 29
      41.  Напад  Німеччини  та  її  союзників   на   СРСР   та   позиція   урядів
      Великобританії та США  30
      42. Передумови та початок створення антигітлерівської коаліції.     31
      43. Атлантична хартія. 31
      44. Вступ США у другу світову війну.    32
      45. Московська конференція МЗС 1943 року.    32
      46. Тегеранська конференція  33
      47. Ялтинська конференція, її основні рішення.     34
      48. Потсдамська конференція. 35
      49. Геополітичні наслідки Другої світової війни.   35
      50. Головні характеристики міжнародних відносин в повоєнний період. 35
      51. Докорінні зміни у повоєнному світоустрої після  Другої  світової  війни.
      36
      52. Радикальні зміни у  системі  міжнародних  відносин  повоєнного  періоду.
      37
      53. Сучасна міжнародна система (полі та монополярність в світі).    37
      54. Основні тенденції розвитку повоєнних міжнародних відносин.      38
      55. Створення Ліги арабських держав     38
      56. Особливості повоєнного врегулювання в Європі   39
      57. Етапи мирного врегулювання з колишніми  союзниками  Німеччини  в  Європі
      40
      58. Принципи та етапи післявоєнного врегулювання з Японією    41
      59. Конференція у Сан-Франциско 1951 року.   42
      60. Ідеологічні чинники «холодної війни».    42
      61. «Доктрина Трумена».      43
      62. «План Маршала»     44
      63. Підготовка та укладення Північно-Атлантичного договору    44
      64. Створення ОВД      46
      65.Створення АНЗЮС     46
      66. Багдадський пакт (СЕНТО) 47
      67. Утворення СЕАТО    47
      68. Утворення двох німецьких держав     48
      69. Паризька угода 1954 року 50
      70. Карибська криза    51
      71. Становлення дипломатичних відносин між СРСР та ФРН   51
      72. Доктрина Хальштейна      52
      73.  Заключний етап НБСЕ у Хельсинкі.   52
      74. «Нова східна політика» ФРН    53
      75. Радянсько-югославський конфлікт.    55
      76. Угорська криза 1956 року та реакція світового співтовариства.   56
      77. Втручання краї ОВД у справи Чехословаччини. Доктрина Брежнєва.  58
      78 Тгренадська війна в Катаї та проголошення КНР.  59
      79 Війна в Кореї та її наслідки.  61
      80. Тайванська криза 1958 року.   63
      81. Втручання Франції в Індокитаї та його наслідки.      63
      82. Американська агресія у В'єтнамі. Паризька угода.     66
      83 Проблема Кашміру. Індо-пакистанський конфлікт.  68
      84. Крах мандатної системи на Близькому Сході      71
      85. Утворення держави Ізраєль. Арабо-ізраєльська війна 1948 рр.     71
      86. Суезька криза 1956 року. 72
      87. Шостиденна війна та її наслідки.    73
      88. Кемп-девідський процес та його наслідки  74
      89. Сучасна політична ситуація на Близькому Сході  75
      90. Ірано-Іракська війна     76
      91. Проблема безпеки Перської затоки в МВ    76
      92. Об'єднання Німеччини     79
      93. Утворення НАТО, основний зміст Північноатлантичного договору.   80
      94. НАТО як один з найголовн. компонентів біполярної  системи  МВ  (50-80рр)
      81
      95. Трансформація стран НАТО наприкінці 80х-90хрр. 82
      96. Розширення НАТО на схід  83
      97. Західноєвропейська інтеграція 84
      98. Еволюція ЕС в 60-70 рр.  85
      99. Новий етап західноєвропейської інтеграції в другій половині  80-х  років
      86
      100. Підписання Маастрихтського договору. Утворення ЕС   87
      101. Міжурядова конфренція ЕС 96-97рр.  87
      102. Амстердамський договір  88
      
      -----------------------
            [1] Зараз уряд у Словаччині змінився і вона може потенційно увійти  до
      НАТО.